Раніше удегейців багато було. Від стійбища до стійбища хлопчаки камінцями докидали. Від Коппі-річки до Хаді-затоки по морському березі, уздовж усіх гірських рік по Сіхоте-Алінських горах уде жили. Дим від усіх домашніх вогнищ хмарою до неба здіймався. Білі лебеді, доїш над стійбищем летіли, від того диму чорними ставали.
Жили тоді на Хунгарі два брати – Канда й Егда. Батько у них простою людиною був. А брати – не знаю, в кого вдалися: виросли такими, якими з того часу люди не народжуються. На зріст з модрину в сімдесят кілець. Дужі були – де проходили вони, там на землі глибокі ями залишались. Коли Канда з Егдою на лижах бігли, птахів перелітних переганяли. Не було серед їхніх земляків таких мисливців, як Канда з Егдою. Вони ведмедів за здобич не мали, руками давили. На бігу тигра ловили. Барса за хвіст брали…
Над усе любили брати полювання на соболів.
Соболь – звір хитрий. Водить мисливця довго. Не їсть мисливець, не п’є, доки за соболем ганяється. А соболь бігає, кружляє, слід заплутує. Потім у дупло залізе – викурюй його звідти!
Тільки Канда з Егдою довго за соболем не ганялися. Соболь швидко біжить, а брати – ще швидше! Заганяють соболя, той – у ліс та в дупло. Тут Канда біля дупла стане, а Егда дерево однією рукою валить. Захитається дерево – соболь тікати з дупла. А Канда шапку свою напоготові тримає. Куди соболь подінеться?
Так полювали брати.
Усіх соболів на ділянці свого дядька виловили. Стали у різні місця по соболя ходити. Стали в чужі місця ходити. Образились інші мисливці.
Кажуть братам:
– Ви нашу здобич берете. Нашого звіра берете – значить, нас за мертвих маєте, все одно що вбили ви нас. Так вважати будемо. Смертельне діло виходить. Судитися з вами будемо – навіщо ви нас убили!..
А Канда з Егдою сміються. Силою вихваляються. Кривавої помсти не бояться. Суду не бояться. Зангіна–судді – не бояться.
– Великому мисливцеві,– кажуть,– великий звір!
– Якого вам звіра потрібно? – запитує зангін.– Ви чужого звіра берете, з вас байта – штраф – узяти треба.
– Байта не дамо, соболювати не перестанемо,– відповідають брати.– Доки Соболиного Господаря не спіймаємо, соболювати будемо!
Бачить зангін, що Канда й Егда закону не визнають, людей не слухають, розсердився. Свою патерицю навпіл переломив, у різні боки кинув: залишається кривда на братах.
Пішли брати соболювати. Хочуть Соболиного Господаря спіймати. Від старих людей чули, що є такий соболь: утричі більший від інших, чорний, наче вугілля, бистрий, ніби вітер; якщо довго дивитись на нього – осліпнеш.
Усю тайгу обійшли – спіймати того соболя не можуть.
Доки за Соболиним Господарем ганялись, усіх соболів винищили. Якби хоч користь від здобичі мали, а то впіймають, роздивляться – не той, і кинуть, розірвавши, щоб нікому не дістався.
Іншим мисливцям життя не стало: ніякої здобичі немає.
А Канда й Егда бачать – своїм розумом Соболиного Господаря не спіймати. Пішли брати до зангіна, вклонилися:
– Ти не знаєш, бува, де Соболиний Господар живе?
– Я людина маленька,– відповідає зангін,– що я знати можу! Запитайте в Онку – Господаря гір та лісів,– він знає!
– А де Онку живе? – запитують брати.
– Живе він на найвищій горі Сіхоте-Аліню, серед каміння і скель. Кам’яний дім у нього. Шлях до нього тяжкий. А побачити його можна, коли він сам захоче.
– Гаразд,– каже Канда.– Ходімо, брате!
Ось пішли вони.
Спочатку рівниною йшли. На червону річку натрапили. Човна зробили з береста. Річку перепливли. Березовим лісом пішли. До жовтої річки вийшли. Із тополі човна зробили. Жовту річку перепливли. Далі сосновим лісом пішли. Біла річка їм шлях перепинила. Кипить ріка, клекоче, мов окріп, а вода холодна, палець зануриш – льодом укривається. Накидали брати великого каміння в ту річку й по ньому перейшли на другий берег. Там кедровий ліс росте. Чують брати – три круки, три пугачі кричать.
Ідуть Канда й Егда, між кедрами продираються. А ліс густий, стіною стоїть. Гілля дерев переплелося між собою.
Стали брати кедри валити – дорогу прокладати. А за їхньою спиною звалені дерева знову в землю коріння пускають, пнуться вгору.
Була дорога – і нема її, знову стоїть ліс непрохідний.
Так брати до високої сопки дійшли. А на сопці триярусна скеля стоїть. Така висока скеля, що на вершину поглянеш – шапка з голови падає.
Стали брати на скелю підніматися. Тут шість круків і шість пугачів закричали. Подумав Канда, що, видно, до будинку Господаря недалеко вже, почав кликати. Голосно кликати почав. Від його крику кора на деревах облітає. А відповіді йому немає. Лізуть брати далі…
Закінчився ліс. Чагарник пішов. Не стільки кущів у ньому, скільки каміння. Що далі – то більше. Ідуть брати між скелями. На перший ярус піднялися, відпочили. Стали на другий підніматися.
Роз’їжджається каміння під ногами, немов його хто з-під ніг вибиває. Посиділи, відпочили. Стали на третій ярус підніматись. А скелі громадяться одна на одну, рядами стоять. Дивляться брати – що далі йдуть вони, то більше скелі й камені на людей схожі. Зовсім живі камені. Очей у них нема, а за братами вони стежать – услід за ними повертаються. Сяк-так вилізли брати на третій ярус. Каміння з-під ніг тікає, в руки не дається. А вгорі дев’ять круків та дев’ять пугачів кричать.
Каже Канда:
– Ну, брате, мабуть, до самого будинку Господаря прийшли!
На скелю вилізли. Бачать – кам’яний будинок стоїть на десяти стовпах; як закон велить, на схід очима – двома вікнами дивиться. Дах у хмарах губиться – такий високий будинок. І всередині все як треба: нари, домашнє вогнище, ведмеже місце, для найстаріших місце. Тільки все таке величезне, що брати самі собі хлоп’ятами здаються.
На нарах – немов ціла скеля, поросла мохом.
Закричав Егда. Так закричав Егда, що навіть вітер навсібіч полетів:
– Ей, батьку, прості люди до тебе прийшли! По ділу до тебе прийшли!
Скеля, поросла мохом, повернулася до братів. Дивляться вони: не скеля це, а людина. Темна, немов із каменя зроблена, від своєї ваги до пояса у землю входить. Кам’яними очима на братів дивиться.
Від того погляду серце холоне. Сам Онку перед братами сидить.
Уклонилися йому Канда з Егдою. Лосячим м’ясом уклонились, харчем простих людей уклонились. Кажуть:
– Батьку, допоможи нам Соболиного Господаря спіймати! Сказали ми простим людям – спіймаємо! Як можна свого слова не дотримати?
Заговорив Онку – сусідні скелі від голосу його потріскалися, снігові лавини з гір полетіли, земля задвигтіла:
– Чув я про вас. Велика крив-
да на вас лежить! Прості люди ображаються: навіщо всіх соболів перевели? Соболиний Господар ображається: нічого йому робити тепер на землі. Вам його не спіймати. Ви соболів убивали – їхні душі на небо йшли пастися. За ними і Господар пішов…
Задумались брати. Люльки закурили. Господареві дали. Закурив Онку. Тут із вершин сопок дим повалив, вогонь у небо шугонув, каміння вгору полетіло. Закружляли над сопками хмари, блискавка спалахнула, вогненний дощ уперіщив.
Сидять брати ні живі ні мертві – злякалися. Ще раз подумали – кепсько вийшло: хотіли силу свою та відвагу показати, а вийшло так, що люди тепер на них ображаються. Соболиний Господар ображається, та й сам Онку, видно, також сердитий.
Каже Канда:
– А як, батьку, соболів на землю повернути?
Витяг люльку з рота Господар – перестали сопки диміти. Відповідає:
– Якщо на небі соболя вбити – душа його на землю йде, в нового соболя входить…
Тоді сказав Канда:
– Що ж, брате, мабуть, нам з тобою в інші місця доведеться йти соболювати…
– Мабуть, так,– озивається Егда.
Зібралися вони назад. Глянули вниз – голова обертом пішла: на таку висоту вони до Господаря піднялися. Як спуститись – не знають, ніяких шляхів не видно, кругом урвища. Підхопили тут їх пугачі, у повітря підняли. Зникло все відразу: немає ні Господаря, ні гір, ні каміння, схожого на людей. Стоять брати недалеко від рідного стійбища.
Взялися брати мотузок сукати. Цілий ліс лози пішов на нього. Такий мотузок зсукали, що від одного його кінця до другого добрий бігун від сходу до заходу сонця не добіжить. Міцний мотузок зсукали. Зачепив Канда мотузок одним кінцем за червону скелю, другим – за чорну. Посередині кулаком ударив. Розсипалися скелі, а мотузок цілий лишився.
Закинув Егда мотузок на небо. Гаком за небо зачепив. Піднатужились брати. Підтягли небо до землі. Мотузок сопочкою притисли. Запас мисливський та їжі з собою взяли і по мотузку полізли в небо по соболині душі.
До половини долізли, на землю поглянули, рідне стійбище побачили – люди там, як мурахи, кубляться, голови задирають, дивляться, куди це Канда з Егдою полізли.
Дісталися брати до неба.
Спочатку внизу землю бачили, потім у хмари зайшли.
Лежать хмари, мов сніг. Наст добрий, міцний. Навколо слідів соболя – видимо-невидимо! Розгорілося серце у мисливців:
– Ось тепер пособолюємо, брате!
…Довго полювали вони.
Скільки соболя не б’ють, а його все не меншає.
Навіть стомлюватися брати стали. Каже Канда, що за домівкою заскучив – піти б додому треба…
Пішли брати шукати те місце, де вони на небо залізли, і не можуть знайти.
Доки полювали вони, на землі весна настала.
Почали молоді кабани різці гострити об той мотузок, яким Канда й Егда небо до землі притягли. Гострили, гострили – перетерся мотузок. Небо на своє місце стало.
Ходили, ходили брати но небу – дорогу протоптали, а на землю так і не спустилися. Ту дорогу на небі вночі добре видно: через усе небо пролягає вона. По-різному люди називають її, а уде кажуть: «Це – Буа Гідині, Дорога небесних людей!» Ходять по пій Егда й Канда – соболів б’ють.
А на землі з того часу соболь не переводиться.
