Було це дуже давно. Жив тоді в Китаї цісар, що мав найкращий у світі сад. І приїжджали до нього на гостину королі, князі та лицарі з далеких країн, щоб помилуватися красою цього чарівного саду. Всякий, що бачив цей сад, захоплений вертався додому. Бо таких незвичайних дерев, цвітучих кущів та різнокольорових і пахучих квітів ніде більше не було. А які птахи жили в цьому саду! І рябопері, і срібнодзьобі, і співучі, і ще й такі , що несли золоті яєчка. Усі заздрили цісареві, тільки сам він ходив сумний по саду і нудьгував.
А мав цей цісар вірного слугу, що виховував цісаря, як той був ще дитиною. Слуга дуже любив свого пана, а коли бачив, що пан нудьгує, то старався розважити його.
Він порадив дворецькому спровадити з заходу найславніших блазнів, але вони не змогли своїми жартами розвіяти цісарської нудьги . З далекого Півдня привіз він найкращих танцівниць, але й вони не змогли довго розважити цісаря, тільки кілька днів. Не помогли ні штукарі, ні індійські факіри, ні римські мандрівні театри. Цісар попадав у щораз більшу нудьгу, а з нудьги почав хворіти. Зажурився вірний слуга, що не може допомогти своєму панові.
Одного разу вертався цей слуга з далекого краю, куди їздив, щоб дістати чарівного рубіна, якого хотів цісар. До палацу було вже недалеко. Слуга їхав густим гаєм, що межував з цісарським садом. Він думав над долею свого пана, та враз із задуми вирвав його спів пташини. Він підняв голову і побачив на гілці сіру пташку. Спів її був такий чудовий, що слуга занімів з подиву. Він бував у різних країнах, чув різні співи пташок, але такого чудового ніде не доводилося йому чути. Навіть пташки в цісарському саду не співали так прекрасно. Чим довше слухав цей спів, тим більше хотів його слухати.
Вернувшись у палац, слуга розповів цісареві про вечірній чудовий спів сірої пташки. Цісар зацікавився пташкою і забажав і собі послухати її співу. На другий день цісар наказав завести його в сусідній гай. Як тільки смерклося і срібний місяць вийшов з-за хмари, сіра пташка почала співати. І з цісарем сталося щось незвичайне: його очі заблищали радістю, а бездушне обличчя ожило, на ньому не видно було ніякого суму чи нудьги .
— Я захоплений! — сказав цісар до свого вірного слуги. — Завтра знов хай привезуть мене сюди!
І так довгий час їздив цісар у гай слухати пташиного співу і ніколи не міг удосталь намилуватися його красою. З того час у цісар більше не нудьгував.
А потім він забажав слухати спів в своїм саду. Він наказав слугам спіймати сіру пташку, посадити її в золоту клітку, налити у кришталеву мисочку цілющої води, а в срібну скриньку насипати найкращих зерен рису.
Але пташка не торкнула дзьобиком ні води, ні їжі. Вона сиділа непорушно на золотому прутику в кутку клітки і сумно схилила маленьку голівку.
Увечері цісар запросив багато гостей. Після вечері вони мали послухати прегарного співу сірої пташки. Коли місяць вийшов з-за хмари, цісар дав знак, щоб двоє слуг принесли пташку в зал перед цісарський престіл. Це була пора, коли пташка починала співати.
Але, на превелике диво, пташка не заспівала. Так само було другого вечора. Цісар наказав повісити золоту клітку на найкращому дереві в саду, але й це не помогло. Пташка більше не співала. Тоді мудрий слуга сказав цісареві.
— Вона замовкла з туги за волею. Якщо пустити її в гай, вона знов співатиме.
Але цісар не послухав ради свого слуги. Цісар не міг зрозуміти, що пташині миліший звичайний гай, ніж золота клітка в прегарному саду. Одного ранку слуги побачили в клітці неживу пташку. Її голівка звисала вниз поміж золоті ґрати — туди, де була воля. Незабаром умер з туги за її співом і сам цісар.
