Жили собі дід і баба. Було в них три дочки.
Старша й середульша – чепурухи, витівниці, а молодша – мовчазна смиренниця.
У старших дочок сарафани картаті, підбори точені, намиста золочені. А в Марійки сарафан темненький, та оченята світленькі. Вся краса в Марійки – руса коса, до землі спадає, квіти зачіпає. Старші сестри – білоручки, ледащиці, а Марійка зранку до вечора все за роботою: і в хаті, і в полі, і в городі. І грядки поле, і скіпки коле, корівок доїть, качок годує. Хто що попросить, усе Марійка приносить, нікому не скаже слова, усе зробити готова.
Старші сестри нею попихають, за себе працювати примушують. А Марійка мовчить.
Отак і жили. Якось зібрався дід везти сіно на ярмарок. Обіцяє донькам гостинців купити. Одна дочка просить:
– Купи мені, татку, шовку на сарафан.
Друга дочка просить:
– Купи мені пурпурового оксамиту.
А Марійка мовчить. Шкода її стало старому:
– А тобі що купити, Марійко?
– А мені купи, рідний таточку, срібне блюдечко і наливне яблучко.
Засміялися сестри, за боки вхопилися.
– Ото Маша, ото дурна! Та в нас яблук повен сад, яке хочеш бери. А нащо тобі тарілочка? Каченят годувати?
– Ні, сестроньки. Буду я качати яблучком по блюдечку й заповітні слова примовляти. Мене їх бабця навчила за те, що я їй калач подала.
– Гаразд, – каже дід, – нічого над сестрою насміхатися! Кожній до душі подарунок куплю.
Довго чи швидко, далеко чи близько був він на ярмарку, сіно продав, гостинці купив. Одній дочці привіз шовку синього, другій оксамиту пурпурового, а Маші срібне блюдечко і наливне яблучко. Сестри раді-раденькі. Стали сарафани шити та над Машею підсміюватися:
– Сиди зі своїм яблуком, дурепо…
Марійка сіла в куточку світлиці, покотила наливне яблучко по срібному блюдечку, співає-примовляє:
– Котись, котись, яблучко наливне, по срібному блюдечку, покажи мені і міста і поля, покажи мені ліси і моря, покажи мені гір висоту і небес красу, всю рідну Русь-матінку.
Раптом пролунав дзвін срібний. Уся кімната світлом залилася: покотилося яблучко по блюдечку, наливне по срібному, а на блюдечку всі міста видно, всі луги видно, і полки на полях, і кораблі на морях, і гір висоту, і небес красу: ясне сонечко за світлим місяцем котиться, зірки в хоровод збираються, лебеді на заплавах пісні співають.
Задивилися сестри, а самих завидки беруть. Стали думати-гадати, як виманити в Марійки блюдечко з яблучком.
Нічого Марійка не хоче, нічого не бере, щовечора з блюдечком бавиться. Почали сестри її до лісу заманювати:
– Серце-сестронько, ходімо до лісу по ягоди, принесемо сунички таткові й матінці.
Пішли сестри до лісу. Ніде ягід нема, суничок не видно. Дістала Марійка блюдечко, покотила яблучко, почала співати-примовляти:
– Котись, яблучко, по блюдечку, наливне по срібному, покажи, де суничка росте, покажи, де цвіт лазуровий цвіте.
Раптом пролунав дзвін срібний, покотилося яблучко по блюдечку, наливне по срібному, а на блюдечку всі лісові місця видно. Де суниця росте, де цвіт лазуровий цвіте, де гриби ховаються, де джерела б’ють, де лебеді на заплавах співають.
Як побачили це злі сестри, потемніло їм в очах від заздрощів. Схопили вони палицю сучкувату, вбили Машу, під берізкою закопали, блюдечко з яблучком собі взяли… додому прийшли аж увечері. Повні кошики ягід-грибів принесли, батькові з ненькою кажуть:
– Маша від нас утекла. Ми весь ліс обійшли – її не знайшли; певно, вовки в хащах з’їли.
Каже їм батько:
– Покотіть яблучко по блюдечку, може, яблучко покаже, де наша Марійка.
Заціпеніли сестри, однак треба слухатись. Покотили яблучко по блюдечку – не грає блюдечко, не котиться яблучко, не видно на блюдечку ні лісів, ні полів, ні гір висоти, ні небес краси.
Ти м часом шукав чабан у лісі вівцю, бачить – біла берізка стоїть, під берізкою горбик наритий, а навколо квіти цвітуть лазурові. Посеред квітів очерет росте.
Чабан молодий зрізав очеретинку, зробив сопілку. Не встиг сопілку до вуст піднести, а сопілка сама грає, вимовляє:
– Грай, грай, сопілочко, грай, очеретяна, потіш молодого чабана. Мене, бідолашну, погубили, молоду вбили, за срібне блюдечко, за наливне яблучко.
Злякався чабан, побіг до села, людям розповів.
Зібрався люд, ойкає. Прибіг тут і Машин батько. Тільки-но він сопілку до рук узяв, сопілка вже сама співає-примовляє:
– Грай, грай, сопілочко, грай, очеретяна, потіш рідного батенька. Мене, бідолашну, погубили, молоду вбили, за срібне блюдечко, за наливне яблучко.
Заплакав батько:
– Веди нас, чабане молодий, туди, де ти сопілку вирізав.
Привів їх чабан до лісу на горбок. Під берізкою квіти лазурові, на берізці пташки-синички пісні співають.
Розкопали горбик, а там Маша лежить. Мертва, а красивіша за живу: на щоках рум’янець горить, ніби дівчина спить.
А сопілка грає-примовляє:
– Грай, грай, сопілочко, грай, очеретяна. Мене сестри до лісу заманили, мене, бідолашну, погубили, за срібне блюдечко, за наливне яблучко. Грай, грай, сопілочко, грай, очеретяна. Роздобудь, таточку, кришталевої води із криниці царської.
Дві сестри-заздрісниці затрусилися, побіліли, на коліна впали, у провині зізналися.
Зачинили їх під залізні замки до царського указу, високого повеління.
А дід у дорогу зібрався, до міста царського по живу воду.
Скоро чи ні – прийшов він до того міста, до палацу підійшов.
Ту т із ґанку золотого цар сходить. Дід йому доземно кланяється, все йому розповідає.
Каже йому цар:
– Візьми, чоловіче, з моєї царської криниці живої води. А коли дочка оживе, представ її нам із блюдечком, з яблучком, з лиходійками-сестрами.
Дід радіє, в землю кланяється, додому везе карафку з живою водою.
Тільки-но покропив він Марійку живою водою, враз вона ожила, припала голубкою на батькову шию. Люди збіглися, зраділи. Поїхав дід з дочками до міста. Привели його в палацові покої.
Вийшов цар. Поглянув на Марійку. Стоїть дівчина, як весняний цвіт, очі – сонячне сяйво, по обличчю – зоря, по щоках сльози котяться, ніби перли, падають.
Питає цар у Марійки:
– Де твоє блюдечко, наливне яблучко?
Взяла Марійка блюдечко з яблучком, покотила яблучко по блюдечку, наливне по срібному. Раптом пролунав дзвін-передзвін, а на блюдечку одне за одним міста російські виставляються, в них полки збираються зі знаменами, у бойовий стрій шикуються, воєводи перед строями, голови перед взводами, десятники перед десятками. І пальба, і стрільба, дим хмару звив – усе з-перед очей сховав.
Котиться яблучко по блюдечку, наливне по срібному, а на блюдечку все небо красується, ясне сонечко за світлим місяцем котиться, зірки в хоровод збираються, лебеді в хмарі пісні співають.
Цар чудесам дивується, а красуня слізьми заливається, каже царю:
– Візьміть моє наливне яблучко, срібне блюдечко, тільки помилуйте моїх сестер, не вбивайте їх за мене.
Підняв її цар і каже:
– Блюдечко твоє срібне, а серце – золоте. Хочеш бути мені дорогою дружиною, царству дорогою царицею? А сестер твоїх на прохання твоє я помилую.
Справили вони бенкет на весь світ: так грали, що зірки з неба впали; так танцювали, що підлоги поламали. От і вся казка…
