Степан Процюк – Аргонавти

19

Кажуть, що близькі люди відчувають одне одного.

Навіть коли вони розділені значними відстанями.

Марина Кирилівна вкотре набирала номер мобільного свого чоловіка, Марійчиного батька. Відповіді не було, лише холодний комп’ютерний голос констатував, що “абонент неможет отвєтіть”.

Настрій матері передавався і дочкам. Навіть молодша Марійчина сестра Орися, незважаючи на свою безтурботність, зрошувала слізьми лице.

…Марійчиній мамі снилася якась велика кімната, захована в лісі й замурована травою та цементом. Над нею шугає вертоліт, із якого хтось скидає товстий шнур. Навіщо цей шнур? Він питається над замаскованою кімнатою. У лісі панує така тишина, наче події відбуваються ще до народження іхтіозавра чи мамонта. Райські лісові трави, райські співи невидимих птахів. Кому тут потрібен шнур чи вертоліт? Для чого оскверняти цю красу щойно народженого світу гулом мотору?

Раптом цемент і трави починають тихо розхитуватися. Щось стороннє вривається в гармонію, зіткану із молока райських птиць і меду райських трав. Із глибин землі починають з’являтися руки. їх багато, вони тягнуться до шнура, як до останньої надії. Марійчина мама відчуває якесь болісне й химерне поєднання спокою і тривоги. Вертоліт опускається нижче. Ось він уже понад землею, де замаскована кімната, наповнена якимись людьми. Їхні руки звичайні, без кігтів і шерсті. Відчуття смаку райського молока і меду зникає.

Починається сцена з якогось голлівудського бойовика. Військові у чорній спецформі стріляють у напрямку гелікоптера-рятувальника. Але звідти теж вистрибують військові у темно-синій спецформі. Вакханалія стрілянини. Ніхто не падає. Нарешті кімната розвалюється — і з-під її важкої глибини починають виходити голі люди, засліплені світлом. їх багато. Це чоловіки, жінки і діти. Вони різного віку і кольору шкіри. Вони падають на трав’янисту райську землю, знесилені від краси і страху.

Боже! — серед них я впізнаю свого Михайла: зарослого, вихудлого, але живого…

Коли Марійчина мама прокинулася, надворі почало світати. Вона, не розуміючи сну, несподівано відчула полегшення. Сізіфова каменюка, що тиснула на груди, кудись щезла, мовби її ніколи не існувало. За вікном зринули перші сонячні промені.

20

Дні ув’язнення пройшли як моторошне видіння. Шматок хліба та оселедця — на обід, маленька чашка чаю — на вечір. Можна було не їсти того оселедця, менше би хотілося пити. Але що мені залишалося? Помирати голодною смертю?

Ми не знали, що буде далі. Може, господар задумав вирізати наші селезінки, відкрити наші черепи, випити наші очі? Хтозна, може ми будували для нього лабораторію, де лікарі-злочинці робитимуть операції з пересадки сердець та інтелекту?

Через кілька днів нас випустили. Я й донині не знаю, що вони хотіли довести цим кількаденним ув’язненням. Залякати, щоб ми не вимагали платні? Але ми були настільки безправними, що лякати не було сенсу. Зломити нашу психіку? Але для цього кількох днів було замало. Може, зірвався якийсь інший задум із ланцюга подій, і нас випустили, бо ми стали непотрібними? А може, господар — це новітній російський Калігула; адже той колись в істеричному припадку наказував сенаторам ув’язнити — для імператорських приватних потреб! — Місяць. Може, господар видумав це ув’язнення для невинних, тішачись безглуздям скоєного, адже у нього вже не залишилося людських бажань?

Під час тих кількох днів я багато думав про свою сім’ю. Якщо я й мав перед домашніми якусь провину, то вже спокутав її. Тоді нам нічого не роз’яснювали. Лише одного ранку зайшли і сказали, типу, виходьте; сухо, добре, що без до побачення. Через півгодини, коли нас троє хиталося від смаку звичайного свіжого повітря, Сам видав нам платню, як і було обіцяно. Господар сухо подякував за роботу, не згадуючи про ув’язнення.

Шалено захотілося додому. Після темниці навіть російське небо здавалося передпокоєм до раю. Нарешті, Михайле, ти покинеш безкінечні заробітки. Візьмеш квиток до українського потягу, покидаючи цю землю, якути розбудовуєш, віддаючи їй свою силу і розум. А десь там, де високе і синє рідне небо, на тебе чекають дружина і дві дочки…

21

…Посеред пустелі розкинулося каламутне озеро. Навколо нього плигають і танцюють Мавки та мавпи. Посередині лежить велетенський гіпопотам. Він потворно товстий і безсоромно лінивий. На його язиці лежить… мій тато. Бегемот плямкає і бавиться своїм язиком. І татом. Він може проковтнути і з’їсти його у будь-яку хвилину!!!

Мені хочеться кричати, а тато не каже ні слова. Він затиснув у руках наш домашній оберіг і махає ним перед бегемотячою головою. Оберіг збільшується, а тварина меншає. І нарешті тато стрибає з її язика на землю. Мавки і мавпи, що плигали й танцювали навколо бегемота якийсь ритуальний танок, нарешті заспокоюються і, позіхаючи, відповзають. Мавки — наліво, а мавпи — направо. Бегемот залишається сам. Тато кудись біжить, прихапцем розповідаючи щось. Я прокидаюся, мовби після двосерійного фільму, хоча цей сон міг тривати десять хвилин…

Ми не знаємо, скільки тривають сни. Про це знає лише наш приватний сновидець і снотворець. Хто він? Чому його не можна ніколи побачити? Він, напевне, безтілесний і безшелесний. Де він живе? У нашому мозку чи деінде? На сто двадцятому кілометрі ірреального царства чи поблизу нашого ліжка? Сновидець добрий чи злий? Та чи можемо приписувати йому людські якості?

Адже Територія Наших Снів має окремі закони і правила. Вона зв’язана з нашим життям безколірними і надміцними нитками. Але чому ми ніколи не можемо передбачити сни? Чому нам часто сняться незнайомі чи малознайомі люди, про яких ми не згадуємо упродовж реального життя? Що означають наші сонні фантасмагорії, як-от історія визволення мого тата із бегемотячого полону? Чому Костик снився мені частіше, коли ми посварилися? Адже я найбільше думаю про нього. Принаймні, більше, ніж про школу, спортивну секцію чи батьків. Він би мав мені снитися кожної ночі! Як стати сонознавцем, щоб розуміти ці речі? А може, це лише довільні картинки такої ж довільної гри молекул і атомів нашого мозку? Чому вівторкової ночі сниться щось гарне, а четвергової — похмуре і тривожне? Чи можна запрограмувати сни? Або навчитися не пам’ятати їх? Чи запам’ятовувати всі? Чому, зрештою, одні сни ми пам’ятаємо детально, інші — згадуємо лише уривками, а треті не можемо нізащо згадати? Звідки ці вибіркові привереди нашого сновидця?

І ще таке. Чому я недавно раділа, коли мені снилася велика синя книга, і непокоїлася, коли приснилася маленька собача будка на колесах? Адже я не розумію, що означає і одне, й інше? Чому я…

Марійчині роздуми про сни поволі випаровувалися, витісняючись іншим сном та іншими враженнями. Тим паче, що тато зв’язався з ними і, не деталізуючи, сказав, що буде за кілька днів удома. На цей раз — надовго. Здається, їхня квартира враз посвітлішала, мовби там оселилося мініатюрне сонечко.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Степан Процюк – Аргонавти":
Залишити відповідь

Читати казку "Степан Процюк – Аргонавти" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.