XIII. У Києві
— Де це ми?
Кругом люди, гомін, сміх… Трава. Якісь будови…
Либонь, це той самий аеродром. Так ніби хтось могутній пере-кинув їх із села аж сюди… Встають, ноги тремтять. Літун гукає на когось:
— Автомобіль у нас вільний?
— А що таке?
— Після скажу…
Гуде автомобіль.
Сіли. Загув.
Летять мимо телеграфні стовпи, крамниці, будинки… люди пі-ші, люди на возах… трамваї, височенні будинки.
Задирчав автомобіль. Став. Перед очима — скляні двері, над ни-ми великими літерами:
СОРОБКОП.
Літун із дідовим мішком з автомобіля — у двері — сховавсь…
Дві-три хвилини — виходить із клунком. Крикнув автомобіль, мчить…
I вже перед очима знову аероплан…
Скілька хвилин і…
“Дрр…”
Затремтів птиця-звір, і вже внизу сади, як бур’яни, Київ, як не-величкий малюнок, менший, менший… зник…
XIV. Діло буде
В селі не розходились люди, посідали коло школи, дожидали. Повільно гомоніли про міське життя, про сільське, про нові по-рядки. Позирали на небо, прислухались. Механік вийняв годин-ника, заклопотано заглянув у нього:
— Двадцять п’ять хвилин пройшло — час би вже…
— Так швидко?! — дивуються.
— Треба, щоб уже вертались,— певно, з тією сіллю забарились.
Жартували з дідом:
— Ні солі, ні мішка…
Аж ось один із школярів:
— Гуде…
Схопились з місця — всі на майдан, попіднімали голови вгору.
Дивляться, шукають у небі очима. Радісно:
— А он же й він!
— Де? Де? Ага! Бачу!
Підлітає аероплан, гуде радісно, весело, бадьоро… Виходять.
Обступили, оточили:
— Ну як? Ну що? Дуже страшно?
Петро й мати сміються, точаться, як п’яні:
— Як тепер чудно тут! Немовби й село не те…
Хтось згадав:
— А солі дідові, мабуть, не купили?
— О, я й забула — єсть.
Передають дідові клунок. Всі до того клунка:
— Гляньте! Справді! Де купували? Почім? Бачте, діду, це б пішки коли б ви доплентались до Києва?
Дід подививсь на аероплан, подививсь на клунок, подумав і до людей:
— А чи знаєте, що я вам скажу, люди добрі? Єй-право, мабуть, з цього діло буде!..
XV. Урочисті збори
Перед тим, як одлітати, літун зайшов у шкільну майстерню. Там зібрався весь авіаційний гурток. Члени гурткової президії, Петро й Матвій, закінчили цієї весни школу, і на їх місце треба було обрати інших. Голова гуртка, Петро, одкрив збори. Озирнув-ся — нема секретаря.
— Секретар! Де ж секретар?
Андрій стояв осторонь, як чужий, чогось невеселий, задума-ний.
— Я ж… виписався з гуртка,— стиха промовив він.
Всі якось про це вже й забули були, тепер згадали.
— Як же тепер? Другого вибирати? Чи, може, знову приймемо Андрія? Як ти, Андрію?
— Коли приймете знову, то я…
Загули:
— Прийняти! Прийняти! Він усе ж багато працював коло моделі. Він і моделю догадався, як пустити. Прийняти! Голосуйте!
— Заждіть, товариші,— спинив їх Петро.— Андрієвої заяви ще не розглядали наші загальні збори, і коли він зараз зречеться її, то нам не треба буде й голосувати, я так гадаю.
— Правда,— загули,— сідай, Андрію, на своє місце та більше так не роби!
Андрій, червоний і радісний, швидко сів на своє місце.
Одчинили збори. За почесного голову обрали товариша Мико-лу. Вітали його бурхливо, радісно. Подякувавши за честь, това-риш Микола сказав промову, коротеньку, але щиру й гарячу. Він казав, що сьогоднішній день для нього справжнє свято, що в ньо-го зростає певність і віра у розвиток, у велике майбутнє авіацій-ної справи у нашому краї, коли він дивиться на ці молоді, ще ди-тячі, завзяті обличчя. Казав: “Коли ви, діти, змогли вже в своєму селі порушити між дорослими селянами цю великої ваги справу, що ж зможете ви зробити тоді, коли набудете сили й знання й коли з такою любов’ю й завзяттям оддастеся справі авіації”. За-кликав поширювати свою роботу в школі і в селі, учитися, наби-рати членів, поширити в селі осередок допомоги авіації. Обіцяв держати з ними зв’язок, допомагати всім, чого буде треба. Радив тепер же накреслити план дальнішої роботи. Андрій відразу за-горівся:
— Далі, я гадаю, нам треба збудувати справжній аероплан.
Всі засміялись.
— Ого, куди вхопив!..
— Аероплан не аероплан, а планер, я гадаю, ви могли б тут збу-дувати,— промовив літун.
— Планер! Планер! — загули збори.— Щоб літати, як Яковчук!
— Стійте,— спинив усіх Матвій,— будувати, то будувати, але з чого ми будемо будувати? На які кошти?
Всі примовкли.
— Справді. Це питання цілком слушне, і його треба уважно обмі-ркувати,— сказав товариш Микола.
Далі товариш Микола запропонував, щоб хто-небудь із членів гуртка списав усю роботу гуртка коло моделі, всі пригоди, які до-велося пережити гурткові, й одіслав у редакцію авіаційного жур-налу “Повітряна флота”, що видає його Центральне правління товариства авіації та повітроплавства у Харкові. Зрештою вий-няв авіаційні значки і роздав членам гуртка. Дійшовши до мале-нької Марійки, він спинився здивований.
— Невже й ця дівчинка — член вашого гуртка?
— Аякже. Член, та ще й активний. Це наш бібліотекар!
Погладив по голові, дав і їй значок. Так і спалахнула вся з ра-дощів, а очиці так і прикипіли до блискучого значка.
Коло дверей стояло душ і-з п’ять учнів, не беручи участі в збо-рах.
— Це теж із вашого гуртка?
— Ні, це прийшли записуватися у гурток.
— Ого, зразу п’ять душ!
— Е, це ще не всі…— Почали рахувати, хто ще казав, що хоче запи-сатись у гурток.
— …І Микита, і Петренко, і Кошіль, і Гончаренко, і Василь Підгір-ний, і Макар Підгірний…
— Дивіться, який урожай у вас сьогодні,— сміється літун. Тим ча-сом Андрій щось гаряче почав шепотіти між товаришами, пока-зував значок, махав руками, доводив щось, позираючи на Петра Михайловича.
— В чім річ? — помітивши це, спитав товариш Микола.
— Петро Михайлович теж член нашого гуртка.
— А, правда. Я й забув.— І товариш Микола, сміючись, подав зна-чок і Петрові Михайловичу. Той теж засміявся, а потім поважно пришпилив значок до тужурки. Поруч Петра Михайловича стояв дід Назар; товариш Микола подивився на нього, подивився на учнів. Всі зрозуміли: “Дати й дідові?” — “Дайте! Дайте!” Дід поче-рвонів, засоромивсь — тікати; придержали, до свити причепили.
Посипались оплески, вигуки, радісний сміх…
Товариш Микола сказав, що, на великий жаль, він мусить зараз одлітати, і став прощатись. Веселою гурмою висипали із школи, пішли до машини.
Як одлітав аероплан, кричали:
— До побачення! До побачення!
XVI. В невідомі світи
Зайшла ніч, але село ще не спало. Чути було сміх, гомін, пару-бочі вигуки, десь у вербах дівочі співи. Зайва, не витрачена за день сила дзвеніла й гула, шумувала в селі, розгонила сон і тишу. А вгорі без ліку блискучі далекі світи зоріють. Все небо, здається, двигтить і тремтить такою незміримою силою енергії, такими могучими невідомими законами-таємницями, що з давніх-давен хвилюють людину, будять думку; зорі тягнуть до себе, надихають бажанням піднятись до них… На горі за селом росте над ровом стара груша, що її знають в селі і що на ній побували малими теж, мабуть, усі. Спереду темніє смуга: через поле стояв ліс. Над лісом жевріє Марс, як жарина. Під грушею чути тиху, спокійну розмо-ву…
— А я читав, що один вчений подавав таку думку: зробити таку гармату, щоб стріляла на сотні верстов, і зробити велике ядро, в якому можна було сидіти людям.
— Зажди, а чим би вони дихали там?..
— А дихали б вони он як…
З біноклем у руках, з блискучими значками на грудях сиділи на рові Петро й Андрій. Дивились у бінокля на Марс, говорили про те, що, певне, живуть там якісь живі створіння, можливо, розумні, що колись людський розум дійде до того, що знайде спосіб, як завести зносини з цією планетою, що невпокійний людський дух, раз пробудившись, вже ніколи не перестане пориватися туди.
— Може, багато буде невдач, катастроф, жертв, але це не спи-нить уже людину! — казав Петро.
— А ні! — згодився Андрій.— Ти ж таки подумай побути там, де ще ніхто ніколи в світі не бував! Дізнатись про таке, про що, поки світ стояв, поки жили люди, ніхто не знав, не відав!..
— Подумаєш — аж мурашки полізуть… Здається, все б за це від-дав, все покинув…
— Так… є за що хоч би і вмерти!..
Затихли, задумались.
— Я тепер розумію того Ікара, що не послухався батька і полетів до сонця…
— Якого Ікара?
— А ти хіба не читав? Це є така стародавня казка…
І Петро почав розповідати одну з відомих найкращих старо-грецьких легенд про того відважного хлопця, що рискнув життям, щоб побачити сонце, полетів до нього і впав у море.
А Марс вибирався над лісом все вище й вище.
