Степан Васильченко – Авіаційний гурток: Оповідання

XIII. У Києві

— Де це ми?

Кругом люди, гомін, сміх… Трава. Якісь будови…

Либонь, це той самий аеродром. Так ніби хтось могутній пере-кинув їх із села аж сюди… Встають, ноги тремтять. Літун гукає на когось:

— Автомобіль у нас вільний?

— А що таке?

— Після скажу…

Гуде автомобіль.

Сіли. Загув.

Летять мимо телеграфні стовпи, крамниці, будинки… люди пі-ші, люди на возах… трамваї, височенні будинки.

Задирчав автомобіль. Став. Перед очима — скляні двері, над ни-ми великими літерами:

СОРОБКОП.

Літун із дідовим мішком з автомобіля — у двері — сховавсь…

Дві-три хвилини — виходить із клунком. Крикнув автомобіль, мчить…

I вже перед очима знову аероплан…

Скілька хвилин і…

“Дрр…”

Затремтів птиця-звір, і вже внизу сади, як бур’яни, Київ, як не-величкий малюнок, менший, менший… зник…

XIV. Діло буде

В селі не розходились люди, посідали коло школи, дожидали. Повільно гомоніли про міське життя, про сільське, про нові по-рядки. Позирали на небо, прислухались. Механік вийняв годин-ника, заклопотано заглянув у нього:

— Двадцять п’ять хвилин пройшло — час би вже…

— Так швидко?! — дивуються.

— Треба, щоб уже вертались,— певно, з тією сіллю забарились.

Жартували з дідом:

— Ні солі, ні мішка…

Аж ось один із школярів:

— Гуде…

Схопились з місця — всі на майдан, попіднімали голови вгору.

Дивляться, шукають у небі очима. Радісно:

— А он же й він!

— Де? Де? Ага! Бачу!

Підлітає аероплан, гуде радісно, весело, бадьоро… Виходять.

Обступили, оточили:

— Ну як? Ну що? Дуже страшно?

Петро й мати сміються, точаться, як п’яні:

— Як тепер чудно тут! Немовби й село не те…

Хтось згадав:

— А солі дідові, мабуть, не купили?

— О, я й забула — єсть.

Передають дідові клунок. Всі до того клунка:

— Гляньте! Справді! Де купували? Почім? Бачте, діду, це б пішки коли б ви доплентались до Києва?

Дід подививсь на аероплан, подививсь на клунок, подумав і до людей:

— А чи знаєте, що я вам скажу, люди добрі? Єй-право, мабуть, з цього діло буде!..

XV. Урочисті збори

Перед тим, як одлітати, літун зайшов у шкільну майстерню. Там зібрався весь авіаційний гурток. Члени гурткової президії, Петро й Матвій, закінчили цієї весни школу, і на їх місце треба було обрати інших. Голова гуртка, Петро, одкрив збори. Озирнув-ся — нема секретаря.

— Секретар! Де ж секретар?

Андрій стояв осторонь, як чужий, чогось невеселий, задума-ний.

— Я ж… виписався з гуртка,— стиха промовив він.

Всі якось про це вже й забули були, тепер згадали.

— Як же тепер? Другого вибирати? Чи, може, знову приймемо Андрія? Як ти, Андрію?

— Коли приймете знову, то я…

Загули:

— Прийняти! Прийняти! Він усе ж багато працював коло моделі. Він і моделю догадався, як пустити. Прийняти! Голосуйте!

— Заждіть, товариші,— спинив їх Петро.— Андрієвої заяви ще не розглядали наші загальні збори, і коли він зараз зречеться її, то нам не треба буде й голосувати, я так гадаю.

— Правда,— загули,— сідай, Андрію, на своє місце та більше так не роби!

Андрій, червоний і радісний, швидко сів на своє місце.

Одчинили збори. За почесного голову обрали товариша Мико-лу. Вітали його бурхливо, радісно. Подякувавши за честь, това-риш Микола сказав промову, коротеньку, але щиру й гарячу. Він казав, що сьогоднішній день для нього справжнє свято, що в ньо-го зростає певність і віра у розвиток, у велике майбутнє авіацій-ної справи у нашому краї, коли він дивиться на ці молоді, ще ди-тячі, завзяті обличчя. Казав: “Коли ви, діти, змогли вже в своєму селі порушити між дорослими селянами цю великої ваги справу, що ж зможете ви зробити тоді, коли набудете сили й знання й коли з такою любов’ю й завзяттям оддастеся справі авіації”. За-кликав поширювати свою роботу в школі і в селі, учитися, наби-рати членів, поширити в селі осередок допомоги авіації. Обіцяв держати з ними зв’язок, допомагати всім, чого буде треба. Радив тепер же накреслити план дальнішої роботи. Андрій відразу за-горівся:

— Далі, я гадаю, нам треба збудувати справжній аероплан.

Всі засміялись.

— Ого, куди вхопив!..

— Аероплан не аероплан, а планер, я гадаю, ви могли б тут збу-дувати,— промовив літун.

— Планер! Планер! — загули збори.— Щоб літати, як Яковчук!

— Стійте,— спинив усіх Матвій,— будувати, то будувати, але з чого ми будемо будувати? На які кошти?

Всі примовкли.

— Справді. Це питання цілком слушне, і його треба уважно обмі-ркувати,— сказав товариш Микола.

Далі товариш Микола запропонував, щоб хто-небудь із членів гуртка списав усю роботу гуртка коло моделі, всі пригоди, які до-велося пережити гурткові, й одіслав у редакцію авіаційного жур-налу “Повітряна флота”, що видає його Центральне правління товариства авіації та повітроплавства у Харкові. Зрештою вий-няв авіаційні значки і роздав членам гуртка. Дійшовши до мале-нької Марійки, він спинився здивований.

— Невже й ця дівчинка — член вашого гуртка?

— Аякже. Член, та ще й активний. Це наш бібліотекар!

Погладив по голові, дав і їй значок. Так і спалахнула вся з ра-дощів, а очиці так і прикипіли до блискучого значка.

Коло дверей стояло душ і-з п’ять учнів, не беручи участі в збо-рах.

— Це теж із вашого гуртка?

— Ні, це прийшли записуватися у гурток.

— Ого, зразу п’ять душ!

— Е, це ще не всі…— Почали рахувати, хто ще казав, що хоче запи-сатись у гурток.

— …І Микита, і Петренко, і Кошіль, і Гончаренко, і Василь Підгір-ний, і Макар Підгірний…

— Дивіться, який урожай у вас сьогодні,— сміється літун. Тим ча-сом Андрій щось гаряче почав шепотіти між товаришами, пока-зував значок, махав руками, доводив щось, позираючи на Петра Михайловича.

— В чім річ? — помітивши це, спитав товариш Микола.

— Петро Михайлович теж член нашого гуртка.

— А, правда. Я й забув.— І товариш Микола, сміючись, подав зна-чок і Петрові Михайловичу. Той теж засміявся, а потім поважно пришпилив значок до тужурки. Поруч Петра Михайловича стояв дід Назар; товариш Микола подивився на нього, подивився на учнів. Всі зрозуміли: “Дати й дідові?” — “Дайте! Дайте!” Дід поче-рвонів, засоромивсь — тікати; придержали, до свити причепили.

Посипались оплески, вигуки, радісний сміх…

Товариш Микола сказав, що, на великий жаль, він мусить зараз одлітати, і став прощатись. Веселою гурмою висипали із школи, пішли до машини.

Як одлітав аероплан, кричали:

— До побачення! До побачення!

XVI. В невідомі світи

Зайшла ніч, але село ще не спало. Чути було сміх, гомін, пару-бочі вигуки, десь у вербах дівочі співи. Зайва, не витрачена за день сила дзвеніла й гула, шумувала в селі, розгонила сон і тишу. А вгорі без ліку блискучі далекі світи зоріють. Все небо, здається, двигтить і тремтить такою незміримою силою енергії, такими могучими невідомими законами-таємницями, що з давніх-давен хвилюють людину, будять думку; зорі тягнуть до себе, надихають бажанням піднятись до них… На горі за селом росте над ровом стара груша, що її знають в селі і що на ній побували малими теж, мабуть, усі. Спереду темніє смуга: через поле стояв ліс. Над лісом жевріє Марс, як жарина. Під грушею чути тиху, спокійну розмо-ву…

— А я читав, що один вчений подавав таку думку: зробити таку гармату, щоб стріляла на сотні верстов, і зробити велике ядро, в якому можна було сидіти людям.

— Зажди, а чим би вони дихали там?..

— А дихали б вони он як…

З біноклем у руках, з блискучими значками на грудях сиділи на рові Петро й Андрій. Дивились у бінокля на Марс, говорили про те, що, певне, живуть там якісь живі створіння, можливо, розумні, що колись людський розум дійде до того, що знайде спосіб, як завести зносини з цією планетою, що невпокійний людський дух, раз пробудившись, вже ніколи не перестане пориватися туди.

— Може, багато буде невдач, катастроф, жертв, але це не спи-нить уже людину! — казав Петро.

— А ні! — згодився Андрій.— Ти ж таки подумай побути там, де ще ніхто ніколи в світі не бував! Дізнатись про таке, про що, поки світ стояв, поки жили люди, ніхто не знав, не відав!..

— Подумаєш — аж мурашки полізуть… Здається, все б за це від-дав, все покинув…

— Так… є за що хоч би і вмерти!..

Затихли, задумались.

— Я тепер розумію того Ікара, що не послухався батька і полетів до сонця…

— Якого Ікара?

— А ти хіба не читав? Це є така стародавня казка…

І Петро почав розповідати одну з відомих найкращих старо-грецьких легенд про того відважного хлопця, що рискнув життям, щоб побачити сонце, полетів до нього і впав у море.

А Марс вибирався над лісом все вище й вище.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Степан Васильченко – Авіаційний гурток":
Залишити відповідь

Читати оповідання (розповідь) "Степан Васильченко – Авіаційний гурток" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі оповідання, повесті та романи відомих авторів. Повчальні розповіді для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.