…Не вперше ти мене питаєш: чи давно я дома бував або чи не мав із нашого села од матері хоч якої звістки… Сестро моя, зеле-ная руто… Уже ж я цілими роками дома не буваю, і дома не буваю та й вісті не маю. Тільки тії й вісті, що учора увечері із нашого краю вітри-поштарі пролітали, коло моїх вікон зупинялись, у вік-на гриміли, бряжчали, ніч не давали спати…
(З листа)
По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Мале-ньку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережка-ми чіпляється в бур’янах. Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чо-рнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний…
Очима до його сидить на полу мати — праву руку на груди по-клала, а на ліву — голову схилила. У тій лівій закам’янів звернутий аркуш поштового паперу. Ходила прохати сусідського хлопця, щоб листа написав синові — грамотія дома не застала. Сіла, думає, щоб чого не забути.
Так-то, не думавши, не гадавши, довелося з отим селюком за-смученим у старій хаті невеселого доживати віку…
Вітри гудуть, а ясени скриплять, а матері дрімається. Дрімаєть-ся та й вчувається, що то, пустуючи, по гіллях гойдаються діти.
Го-ой-да! Го-ой-да-ша!..
Було у матері їх, синів, троє. Максим — найстарший, Петро — се-редульший, третій — той Андрійко безталанний. Четверта дочка — Маруся.
Максим у книжках кохався, Петро любив майструвати, а той Андрійко безталанний усе малював хату з ясенами. Дочка була, як рута,— швидко взяли на сторону багаті люди. Стали сини зрос-тати. Як були маленькі — голова в матері боліла: в того чобіт не-має, в другого — свитини, третьому — на книжку немає де взяти… Попідростали — заболіло серце: треба їм раду давати, а яку? Ні в хаті, ні коло хати… Хотіли далі вчитись, так за що? “Летіть, діти, в світ долі своєї шукати”.
Порозлітались.
Всі троє по наймах. Шлють додому листи нерадісні. Обкладеть-ся мати в сирітній хаті тими листами, дивиться на їх темними очима, сусіді жаліється: “Оцей пише: “гірко”, а цей пише: “важ-ко”. А що вже цьому Андрійкові безталанному, то й за всіх краще: і вихорів, і виболів… Було його і в Таврії, і в Одесі, і по шахтах, і по Кримах, і по Римах…”
Сумує: “Чи всім у світі така доля вдовиченкам, як моїм трьом?”
Аж ось мов буря:
Воля!..
З’їхались всі три до матері, обшарпані, марні, проте веселі. Раз у раз повна хата гомону — сперечаються, співають, та все з тієї кни-жки вичитують, що привезли з собою.
— Хоч би ж ви й мені сказали, про що ви в тій книжці читаєте?
А той Андрійко безталанний — він змалку на серце чуткий — ро-згорнув він тую книжку, кличе матір:
— Ось сядьте отут коло мене…
Та як вчитає-вчитає з неї, як у золоту сурму засурмив:
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?..
Так і облили матір сльози:
— Бачу я, діти, що знову буде хата моя сиротою. Куди ж поманд-руєте?
— Поїдемо, мамо, учитись.
— І Андрійка берете?
А він скривився, сірома, та ніби в докір:
— А хіба уже як мені, то й вік ходити з темними очима?
— Та як на мене, то хоч би і всі учились, тільки за що, діти?
Обізвався старший:
— Не журіться, мамо,— іде правда на землю. Всі бідні будуть учи-тися, хто хоче, без плати.
Зітхнула:
— Не-е буде сього, діти, мабуть, поки й вашого віку!
— Буде! — аж очі заблищали.
Повинно буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить!..
Дівер був у вдови — брат покійного чоловіка, багатий. Худобу мав, поле. Високий такий, завидющий, сухий дід. Сам сивий, а очі чорні, як у цигана — ненажерні, мстиві. Почув, що всі вдовині сини їдуть до науки, затурбувався: боявся, щоб справді братової злид-ні не вийшли в люди.
Раніш у хату, було, не нагляне — тепер прийшов; постеріг, коли не було синів у хаті, заходить:
— Що це ти надумала, братово! Чи з твоїми ж злиднями дітей учити? Нащо воно тобі? Давай в найми — хай учаться робити.
— Знають, брате, вони тих наймів. Добре вони сидять їм у печін-ках.
— А ти на легкий хліб хочеш їх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш! — І почав: — Знаєш, які тепер часи? Ця воля недовга буде! Гляди, щоб замість легкого хліба з великого розуму в острог на казенну пайку не попали!
Аж розсердилася мати:
— Чи попадуть там, чи ні, а ти вже крячеш над дітьми, як чорний ворон.
Почервонів, розсердився:
— Я до тебе по-доброму, а ти так до мене? Як ти така, покладу гнів на тебе до самої смерті і на поріг до тебе не ступлю. Не ходи й ти до мене!
— Не бійся, брате, не оббивала я до цього тобі порогів, не буду й тепер.
Пішов.
Пороз’їздились, як і не було.
А як од’їжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжці, на стіні малювання.
— Оце вам, мамо, щоб не самі були в хаті. Змалку рідного ми не знали, то буде оцей нам за батька. Він нас розуму навчає і на сте-жку ставить.
Осміхнулась мати, розглядає:
— Бач, якого знайшли собі!..
Та й заквітчала і в рушник прибрала.
Зима морозна, люта. В хаті холодно, вікна понакипали.
Лежить мати на холодній печі, стогне. Недужа.
Не дотримав дівер слова — зайшов.
Не розважати чи допомогти — суму та жалю нагнати.
— Що, невісточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в холодній хаті кригнеш? Ге! Думала — гроші будуть слати, аж і вісті од їх немає. Може, де сидять уже? Тепер недовго.
Ходить по хаті та все бистрим нелюбим оком на стіну, де той портрет висить, позирає. Наостанку не витерпів:
— А це нащо повісила? Бач, ще й у квітки прибрала! Було кого прибирати. Та це ж той острожний, що по тюрмах все життя во-лочився. Це ж ледащо всесвітнє. Не хотів робити — тільки людей бунтував. Спали! Або давай я спалю.
Стогнучи, обізвалась:
— Хай висить. Не руш!
— Ой, дивись, щоб і тобі чого не було за його! Думаєш, подив-ляться, що стара?
— Дарма! Мені буде, не тобі!
Розсердився:
— Тьху на твій розум! Ну, лежи ж!
Пішов.
Поки був у хаті, держалась. Пішов — заплакала:
— Сини мої, сини Коваленки, нащо ж ви мене покинули, стару!
Не чуть, та й не чуть…
Минула зима, прийшла весна, літо приходить. Аж так, пішли чутки: почали людей у тюрми брати.
Болить материне серце — віщує щось. До ворожок — а ворожки, старі відьми, теж щось чують — всі в один голос: “Недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім”.
А дівер ходить поміж людьми, серце матері крає:
— Не іначе, як сидять. Усіх таких беруть — і їх позабирали. Ге! Во-ни думали, що це так уже і буде їхнє зверху. Не так виходить!
Накрякав старий ворон. Рано восени, ще не впало з дерева лис-тя, як грім, прилетіла в село до матері звістка: “Рятуй дітей, ста-ра чайко, бо гинуть!..”
Один село проти пана поставив — сидить у Києві, другий не пі-шов цареві служити — посадили в Катеринославі, а третій, той Андрійко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що тепер лежить у Лубнах у лікарні, помирає.
А пишуть про цеє не самі вони, пише дочка Маруся та, пишучи, разом і свою долю проклинає: “Краще втопитись, чим піти бідній за багатого”. Просить-благає — провідайте!
Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Полетіла, як чайка.
Вік прожила, по світах не бувала, на старість довелося…
Їхала до Катеринослава — завернула дочку провідати.
Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна… Побачила матір, на плече впала, ридає:
— Матінко, рідная, пропав мій вік!
— А що, може, б’є?
— Нівечить і б’є мало не щодня!
Розповідає: раніш іще не так, а це як забрали братів, жити не дає: брати твої вороги мені, і ти мені ворог. А це був мені од Мак-сима лист, хотіла якого рубля послати. Побачив — бив. “Не смій, сяка-така, тим босякам грошей слати!”
Грюкнуло в сінях — затремтіла.
— Чого це ти, дочко?
— Він! — Благає: — Мамо, голубко, може, буде бити, не кидайтесь боронить!..
— Не буде того, щоб при мені мою кров тут нівечив,— краще з ха-ти піду.
Увійшов п’яний, червоний, світить очима, як скалками:
— З ким ти тут шепочеш?
Побачив — не поздоровкався.
— Ага! Матір виписала. Думаєш — злякаюсь. Може, і ця приїхала по гроші? Старці чортові!
— Не по твої гроші я приїхала — свою нещасну горювальницю провідати.
За сакви, за костур:
— Прощавай, дочко, виходь за ворота.
Він:
— Ще й двері одчиню!..— Одчинив.
Пішла з двору не оглядаючись.
Геть-геть вийшла за село в степ — аж чує — за нею стугонить: ле-тить, кричить, плаче:
— Мамо!
Простоволоса, з свіжими синяками.
— Я ж вас, мамо, стільки років сподівалась, як свята. Верніться, хоч ніч переночуєте!
— Не подоба мені, дочко, і одну ніч ночувати в твого ката.
Посідали в степу. І наговорились, і наплакались. Наостанку ра-дить мати:
— Кидай його, дочко, хай він горить із своїм добром. Кидай, бо пустить твій вік намарне.
Задумалась дочка. Далі заплакала:
— Я вже про це, мамо, не раз думала: дітей жаль. Вони ж заги-нуть за таким батьком.
— На те не вважай — бери дітей з собою. Якось будемо жити. Оце моя тобі остання, дочко, рада.
Прощаючись, дочка виймає вузлик, за слізьми його не бачить. Вив’язала з узлика три срібні карбованці, дає матері:
— Будете бачить, передайте братам кожному по карбованцю.
— Не буду я, дочко, брати в тебе цих грошей, не буду й передава-ти: обійдуться мої сини і без його грошей.
— О, мамо! Та це ж мої гроші! Та невже я не заробила в його, щоб…— Не доказала. Заридала гірко-гірко: — Я ж і так, мамо, неща-сна, нащо ж ще й ви завдаєте жалю та сліз!
Шкода стало: взяла.
Іде — печуть її ті карбованці огнем.
Дійшла до міста, знайшла убоге дворище та й повкидала ті ка-рбованці. Нехай знайдуть, може, чиїсь діти…
Гуркотить машина.
У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посере-дині стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: про синів, про дочку, про зятя. І знову про синів: про Петра, і про Максима, і про того Анд-рійка безталанного. Плутає імення — голова забита. Розкаже раз, другий — знову починає про те ж:
— Приїхала в Катеринослав до Петра, там сказали, що його наді-слано вже в Харків. Поки поїхала в Харків, а вже його і там немає. Кажуть, треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина по-слали аж у той Нарим…
— То так і не бачили?
— Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась та оце їду до Андрійка…
До цього їду, а третій, Мак-симко, з думки не йде, бо й до його ж треба, бо й тому горе…
— А де ж, бабо, цей уже твій Максимко?
— А Максимка посадили в Києві.
— Теж у тюрму?
— В тюрму ж — не куди.
Збоку сидить панок, перснями грається. Чмихає носом, вер-титься на місці, не всидить… Далі не втерпів:
— Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму по-садили. Може, й третій туди б попав, коли б не хворий? Га?
Дивиться на свого сусіду, осміхається. Примовкла жінка, тільки зігнулась, скривилась-скривилась, так ніби він тими словами ко-лючку загородив їй у груди…
Добре і тут нагодилась: із станції прямо на кладовище;..
Скільки золота, золота того сумного, осіннього… Скрізь — поміж хрестами, поміж могилами, по лавочках, навіть на пам’ятниках і хрестах… На кладовищі од його аж сяє… Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить помрі-ється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге — і серце заниє: не-ма сонця — то золота печаль. Сум…
Над свіжою могилою — молодь, шумить, як зелений сад. Стоїть тихим чаром подих юності. Блиск молодих очей, запальні промо-ви, гомін…
Жінка… сакви на плечах. Марна…
Плаче.
Оступили:
— Що таке? Хто ви, бабусю?
— Ох, діточки мої, та це ж мого Андрійка ви тут поховали!
Зашуміли:
— Мати! Мати!
Дали виплакатись. Розпитували, далі почали про сина розпові-дати: один поспішає розповісти перед другим.
— А чи знаєте, бабусю, що у вашого Андрійка був талант?
Зводить на їх заплакані зацікавлені очі:
— Як се, діти, талант?
Пояснили:
— Маляр був би з його людям на диво та на радість.
Розмовляли, розважали, поки й сонце зайшло.
— Ходімо, бабусю, з нами, ми вас переночуємо.
Затурбувалась:
— Ні, ні. Оставте мене, діти, тут.
Не домагались… Тихо-тихо розійшлись, залишивши стару у си-на в гостях одну.
Так і просиділа над свіжою могилою всю ніч, при зорях розмо-вляючи з сином. Припадала головою до могили, питала:
— Чи ти оце чуєш, сину, що я говорю до тебе?
А як почало видніти, умилась росою, пішла до базару, питаєть-ся:
— Де б я тут найнялась хати мазать або води носити?
Київ… По бульвару плентає, як нічна тінь серед білої днини, стара жінка. Коло личаків — курява, як димок,— всилу ноги пересу-ває. Чи невидюща, чи на ноги недужа. На плечах — сакви, в руках — костур. Спинилася коло лавочки, де веселою юрмою сиділа мо-лодь. Дивиться на юнаків, хоче щось спитати — очі засвітять щи-рістю та й знову погаснуть — боїться.
Помітили. Привітно:
— А що вам, бабусю?
Губи ворушаться — щось каже — не чути.
— Голосніше, бабусю, не чуємо!
Підійшла ближче:
— Скажіть, будьте ласкаві, де у вас тюрма пересильна?
— Далі. Отам-отам! Бачите оті тополі, так за ними: Одві-дувать когось ідете?
— Максимка, сина… Іду та й не знаю, як мені туди доступити. Кажуть, що, може, й не пустять.
— Під слідством?
— Еге ж, еге — під слідством.
— То, мабуть, таки й не пустять.
— Радили прохати начальників, може, зглянуться, що я стара та дуже здалека.
— А звідкіля ж ви, бабусю?
— Ох, сяду я, діти, коло вас та трохи спочину.
Сіла на лавочку.
— Здалека я, діти, дуже здалека: може, чули, є там село…
А незабаром вже розповідала і про дочку, і про Петра, і про Ма-ксима. А надто про того Андрійка. Все пригадала. Згадала і те, як лежав недужий колись, вернувшись з Криму, кавуна забажав.
— Дуже любив їх він змалку. Скривився: “Так оце б я, мамо, ка-вунця з’їв, так з’їв…”
А в неї лежав у скрині срібний карбованець — збиралася восени хату крити,— пожаліла не купила.
Зітхнула, похитала гірко головою:
— Кажуть: талант… Гіркий, сину, був твій талант.
Витирає очі полою.
— Сину мій безталанний, та коли б же я була знала, що ти ще й людям будеш до чогось гідний, то я б тії й останньої ночі недоси-пала та тії людям мітки пряла…
Оточили, слухають, як води в рот понабирали. Очі дедалі смут-ніють, обличчя темніють, ніби в хмару зайшли.
Хтось зітхає з глибини:
— Погостювала бабуся в дітей.
— Отож такі гості: з дочкою в чужому наговорилась степу, а в сина насиділась на могилі. Не знаю, як пощастить тут… Ох!..
Задумалась.
Кинулась — бере сакви на плечі.
— Піду я вже. Коли не пустять, то хоч подачу, може, приймуть. Купила груш, сливок трохи, булочку… Треба б чогось кращого, так грошей обмаль. І то мусила заробляти найнялася хату мазати… У місті, у євреїв…
На хвилину спинилась, і в очах пролинула якась хмарка. Зі-тхнула, похитала головою:
— Отам іще життя! Тії бідні діти, як бур’ян ростуть. Та в чиряках, та в болячках, та нестрижені, та замурзані. Я вже сама їх і помила, і постригла, і ліків їм дістала. “Дивись,— кажу,— Хайко,— це до мате-рі,— щоб ти мені отак і отак робила!” А то народить — народила, та й покидала, як щенята…
— Прощавайте, діти… Спасибі за раду.
Грати…
Повно їх нагнали, повно — сісти немає де. Всі молоді, як зелений ліс. Гомін, співи — ніби на свято зібрались. Стелять собі шлях да-лекий:
Куди вони йдуть,
Там бори гудуть…
А один молоденький, безусий — зовсім дитина, з “Кобзарем” у руці, як із молитовником, все коло вікна отирається. З ранку до вечора. Все йому цікаво, що там на вільному діється світі: дядько на возі і чиясь коза…
Кличе:
— Товариші, а подивіться, що воно за жінка сидить проти наших вікон. І вчора цілий день сиділа, і сьогодні сидить. Сидить та все на вікна позирає.
Один по одному — стовпились коло вікна, крадькома вигляда-ють за грати, гомонять:
— Бідна бабуся — певно, десь до сина примандрувала!
— Та, видко, й не зблизька — одіж якась незнакома.
Почали вгадувати: один каже — так ходять на Волині, другий — понад Десною.
— Буханчика з калиною привезла, сердешна, синові,— жаліє жва-вий хлопчик.
Максим лежав на нарах. Снилась йому сю ніч хата під ясенами і півники в городчику, і брат Андрій — вже не хворий, веселий-веселий, радісний, як тільки малим бував… Цілий день, як обма-рений, ходив, думав про долю, що розігнала їх по чужинах…
Почув розмову, устав, підійшов до гурту. Визирнув і собі через плечі у грати… Думає: такі свитки носять і в нашому селі. Нагнув-ся, придивляється. Далі зразу — одного в один бік, другого в дру-гий, мовчки порозпихав товаришів, прожогом рвонувся до вікна. Очі заблищали, сам загорівся, серце билося, аж збоку було чути. Продерся до грат, тикається лицем то в одну дірку, то в другу, да-лі лицем до холодного гратища як прикипів.
Крикнув на всі груди:
— Мамо!..
Всі аж кинулись од його.
— Мамо Ковалихо!
Жінка на шляху здригнула, підвела голову, повела очима по ві-кнах. Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підіймає, як крила, мов до грат летіть зривається. Щось говорить — не чути.
Мов із гнізда чорний крук стрибнув їй назустріч. Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється, руку до серця кладе.
Наставляє проти грудей багнета.
— Мамо! Тікайте од його, то скажена собака!
Не чує: нагинається, ловить його руку цілувати.
Люто шарпонув її за плече, повернув до себе спиною, турнув межи плечі кулачищем.
Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок…
Із-за грат, як грім:
— Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!
Тремтять грати.
Знову хатина між ясенами. Коло хати — пустиня, все позароста-ло бур’яном. Обійшла город, подвір’я — вертається знову до хати.
В хаті вже дівер. Стоїть коло стіни, з гвіздком у руці. Очі горять, як у вовка, сам аж тремтить… гвіздком на портрет націлюється…
Скрикнула:
— Що ти хочеш робити? — вхопила за руку.
— Пусти! Я йому, острожникові, очі повиколюю! Це ж він дітей твоїх занапастив, це ж вони пішли його слідами до своєї погибелі.
Рветься до стіни. Одіпхнула, стала між ним і стіною.
— Се, брате, дурне! Порядкуй у своїй хаті, а не в мене. Аж зади-халась.
Співали півні.
Одні й другі — сидить мати, як сиділа.
А вітри гудуть…
Вітри будуть, а ясени риплять, а матері дрімається…
Затріщав каганець — гасне.
Глибоко-глибоко зітхнула, підвелась, налагодила гніт.
Стала посеред хати, на того селюка, що на стіні, очі зводить…
Не: любить його дівер. Боїться. Все збирається колись порізати або спалити, а стара звикла до його, як до живої душі в хаті, мов-би поріднилася з ним.
Підійшла до малюнка, обсмикала рушник, краще квіти порів-няла, починає говорити до його стиха:
— Скажи, сумний, скажи, невеселий, ще й нерадісний: куди мої діти позаводив? Де мені їх шукати? Куди листи слати?
Витерла сльози, зітхнула.
— Як то в тій пісні співається:
Писала листи ніченьками,
А печатувала слізоньками,
А пересилала тими буйними вітроньками…
Чи так, сумний?
Мовчить, невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе — твердий як криця. Тільки з думного чола, як огнем, па-шить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині бу-нтар — золотий дзвін:
І буде правда на землі!..
Повинна буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить…
