Він кидав на дівчат груддям, хватався за подоли одежі, кривив їх, висунувши язика. Коли пробігала мимо його Галя, Павлушка, улучивши мент, скоро висунув назустріч їй ногу. Галя перечепи-лася й з розгону впала лицем на сухий горбочок. З носа пішла кров і залила лице. Збіглися школярі. Галя помалу встала, скри-вилась, навіть хотіла заплакати, далі вийняла хусточку й стала витирати кров. Павлушка стояв осторонь і дурнувато осміхався.
— Іди, дурна, пожалійся вчителеві! Йди! Хіба ж то іграшки? — ра-дили Галю школярі. Всі визнавали, що вона тепер має право до-нести на Павлушку. Галя, втершись, мовчки вихватила з рук най-ближчого школяра бузкову лозинку й кинулася зразу до Павлу-шки. Той, насунувши козирок, подався навтьоки. Та Галя бігала добре — настигла скоро і стала стьобати його по шиї, по спині, по ушах. Павлушка зразу тонко заскиглив. Між хлопцями піднявся дзвінкий регіт. Жалітися вчителеві Галя не пішла, і це дуже впо-добалося хлопцям. її обступили, хвалили, радили, що вчинити з носом, що почав уже пухнути. Вона прикладала до носа якийсь свіжий листок, весело кивала головою й казала:
— Нічого: вже не болить!
Навіть Макарові сподобався такий учинок Галі.
— Не журися! — казав він, трахкаючи Галю по плечі. — До весілля загоїться!
А Яків казав Грицькові, весело потираючи руки:
— Молодець баба! Мабуть, душа в неї козацька! Чи так, батьку?
Кращою ученицею в класі Галя не була, хоч і вчилася не зовсім погано, і їй часто доводилося вести неприємні розмови з учите-лем. Учитель перші дні поводився з нею трохи делікатніше, ніж з іншими, дедалі ж переставав виділяти її серед інших, і їй не раз лучалося й без обіду бути, і чути од учителя образливі слова. Пе-рше їй було це трохи прикро, потім вона до цього звикла, не зве-ртала особливої уваги й стала добросовісно нести призначену їй в школі долю часто караного отряхи-школяра.
Андрій, що мав за свій обов’язок закохуватись мало не в усіх учениць, скоро на фоні шкільного життя з’явилася значна по-стать Галі, зразу залишив своїх перших коханок і став моститися до неї. Він писав їй любовні листи, писав задачі, зітхав привселю-дно й патякав усякі любовні дурниці, поки таки хлопці звернули на це увагу й почали дражнити його Галею. Йому цього тільки було й треба.
Наступили ті осінні тихі та смутні дні, коли сонце світить і не гріє, коли спадає з дерева останнє пожовкле листя і звисока над деревами та хатами блукає в блакитному сяєві, як намітка, біле бабине літо. Школярі дуже кохаються в таких днях. В літню ку-ряву та спеку вволю не нагуляєшся, не набігаєшся, — восени ж, коли свіже, трохи зимне повітря так приємно подихає на розго-рілі лиця, можна гратися, можна бігати, бурушкатися без кінця.
Городи та левади з своїм насоняшничинням, гнилими огірка-ми, качанами з капусти, такою чудовою зброєю до улюбленої школярської потіхи, війни; напівспустілі, вже обібрані й залише-ні хазяїнами сади, що в коліно засипані сухим листом, в якому так любо качатися та боротись, — всі такі місця в селі ясних осін-ніх днів, мов галиччю, сповняються шумливою дітворою й гудуть на все село дзвінкими, радісними їх перекликами.
Найкращим місцем для школярських зборищ була Мар’ївка, закинутий у гаю, поблизу озера, хутірець. У свято або у вільні бу-денні часи хлопці цілими зграями приходили сюди з села, влітку — купатися, брати гриби та ягоди, в інші часи — просто побігати та погратися.
Од самого обіду тут вже воювалися “козаки” з “ляхами”; за ва-тажка перших, звичайно, був Грицько, “ляхами” ж командував войовничий Сивенко. Після цілого ряду блискучих побід “коза-ків” над “ляхами” та “ляхів” над “козаками” і ті і другі любенько розмовляли між собою, розкинувшись одпочивати на високому зеленому березі озера.
Червоним великим колом заходило сонце. По обрію неба сіри-ми та ліловими баранцями побігли волохаті хмаринки; над озе-ром зашелестів очерет; з дерев стиха знімалися й задумливо па-дали на землю сухі листочки.
Андрій мовчки лежав на землі, заклавши під голову руки, і мрійно дивився на верхи струнких берізок, що помалу гойдалися над його головою. Йому тепер хотілося звернути загальну роз-мову на себе та на Галю, і він нарочито набрав задуманого, мов-чазного вигляду. Хлопці не забарилися догадатись.
— Що це Андрійко наш так дуже зажурився? — промовив один з хлопців.
— Не знаєш чого? Циганочкою, мабуть, замарився: він же не ба-чився, бідненький, сьогодні з нею, — пояснив Грицько.
Андрій не зворухнувся з місця і ще глибше замислився. З місця тихенько підіймається Піхтір, крадькома підходе до його ззаду й хватає його за носа.
— Ах ти ж моя циганочка-коханочка! — вимовляє він, мов до ма-ленького.
— Гей, бережися, Піхтіряко, бо будеш знати у мене циганку! — не міняючи пози, промовляє Андрій.
— Що Андрійко та циганка — хороша пара, — приспівує Піхтір над його головою.
— Піхтір! Не взивай її циганкою, бо будеш битий! — кричить уже Андрій, вдаючи з себе ображеного.
— Та де ж тут правду дівати, — обзиваються інші, — вона таки здорово на циганку скидається.
— Не кажіть так, бо я буду зо всіма з вами воюватись… Андрій раптом зіскакує й стає в войовничу позу. Хлопці цього тільки й чекали: збившись коло його, вони стали смикати його за одежу й дражнити на всякі лади. Андрій виломив лозину і став за ними ганятися. Хлопці не боронилися, тікали.
— Циганка! Відьма! Відюха, зарізала пітуха! — чулися з усіх кінців викрики.
Андрій міряв лозиною то одного, то другого. Піхтір, уже скош-тувавши скілько разів по плечах, став оддалік і вигукував на ввесь гай, узявшись за ухо:
Та циганочка, та махлярочка, Вволи ж мою волю.
— Дак так! — киваючи з-за берези головою, докоряв Андрієві Грицько, — продати товариство, козацьку віру за бабу, та ще й за циганку!
— Та ще й за відьму! — підхватували інші. — Ти ж придивися до неї — в неї й очі відьомські!
— Андрій, подумай собі, схаменися!
Андрій кидався на всі сторони, роздавав гостинці й приказу-вав:
— Оце тобі відьма! Оце тобі циганка! Оце тобі відьомські очі! — Погнавшись за Грицьком, він замахнувся лозиною, щоб влучити по плечах, а різнув по уху. Грицько спинився, потім узявся рукою за ухо й мовчки одійшов убік.
— Що таке? Що вчинилося? — збіглися круг його хлопці. Грицько витирав на ухові кров. Андрій кинув лозину й чухав потилицю.
— Це вже чортзна-що! — промовив Грицько серйозно. — До його з жартами, а він з усеї сили січе по ухові.
— А навіщо ж ти кажеш — циганка! — не хотів все-таки здаватись Андрій.
— Ну і циганка, та ще й плащувата! — сердито промовив Грицько.
— Ну от і заробив! — у тон йому одмовляє Андрій. — Я розпалився й не бачив, по чому б’ю. На себе жалкуй — нащо дражнив?
— Та за кого ж ти стоїш? За бабу? — обурився Грицько. — Товари-ша проміняв на бабу… Ех ти, бабій!
— Ну, нехай і бабій.
— Коли так, од цього разу я з тобою не знакомий!
— Ну і добре.
Так виникла суперечка на принциповому грунті: посварилися.
Розбившись на гуртки, хлопці пішли з гаю різними дорогами. В гаю давно вже стемніло.
— Я не за те серджуся, що він мені ухо розсік, — казав дорогою Якову Грицько, — то байдуже, плював би я на теє, а мені жаль, що він товариша зміняв на бабу!
Непомітно для школярів потекли дні за днями, тижні за тиж-нями; одні школярські події змінялися на другі, переплітаючись в одне довге школярське свято. Смутні осінні дні минали, при-йшли морози, випав сніг, зайшла інша робота: на льоду зашуміли ковзани, надворі закипіли снігові войни. Непорозуміння, що ста-лось між Андрієм та Грицьком за Галю, не пройшло марно: вони довго були “не знакомі”, хоч злості один до одного вони й не ма-ли. Вдавати з себе ворогів — це особлива школярська, часом дуже цікава, гра; “вороги” поводяться один з одним чемно, роблять одно одному дрібні послуги, намагаються непомітно вчинити “ворогові” що-небудь приємне.
Грицько знав, що найкращим дарунком для Андрія будуть ві-рші про Андрієве з Галею кохання. Одного дня він просидів над папером скілько годин, і вірші були готові. Вірші були в прихи-льному до Андрія тоні: списували вечірнєє за ворітьми стояння-чко їх з Галею й починались так:
Зайшло сонце за лісок, Надворі смеркає, Галя вийшла за поро-та, Його дожидає.
Далі у віршах розповідалося про те, як прийшов Андрій, як да-вав їй списані на папірець задачі, як вона дарувала його за це ка-блучкою.
Отакая у нас в школі Новина настала:
За задачі Андрієчка Галя покохала, —
закінчувалися вірші.
Грицько намірявся однести їх Якову, бо добре знав, що той не забариться передати Андрієві. Сховавши вірші в кишеню, він одягся й пішов з дому.
Грицько, син залізничного сторожа, чоловіка незаможного і дуже сімейного, ще змалечку зазнав нужди та бідування. В школу привели його забитим, змарнілим хлопчиком, у якомусь лахміт-ті; між товариством став він скоро одживати, став виявляти зді-бності до вчення, осмілів, вилюднів, як кажуть. Не маючи рідної оселі, школу мав він ріднішою собі за сумну казенну будку, де жив його батько; в школі ж забувалися домашні злидні, сумні ро-змови про бідування та про горе, — з тим більшим пориванням оддавався він товариству й науці. В учителя був він одним з най-кращих школярів, між хлопцями — найкращим товаришем. Діти сільських багатирів мали для себе за честь бути в тісній будці в гостях у Грицька; вбогий куліш, яким шанувала іноді гостей сво-го сина сторожиха-мати, здавався їм смачнішим, ніж домашні ла-сощі.
Дорога до Якова лежала Грицькові коло станції. Сонце заходи-ло й червоним промінням красило гребні снігу. Грицько йшов поважно по колії дороги й почував себе гарно: задача, що так ту-рбувала ввесь клас, вийшла у його одразу, всі інші лекції на завт-ра були готові, в кишені лежали вірші, кращі за які, мабуть, у всьому класі ніхто не напише, — чого ж більше йому? І, збивши драну шапку на потилицю, він на всі боки кругом себе кидав гор-довиті погляди.
Он на станції по платформі йде назустріч Грицькові пані кра-мариха. Дарма що Грицькова мати часто ходе до неї витирати помости та мити білизну, — Грицько не стане скидати їй шапку. Вона часто нарікала матері на Грицька, казала, що він перевчив-ся на один бік, так що навіть не хоче їй вклонятися. З якої речі він буде гнутися переднею? Хіба не доволі того, що мати гне пе-ред нею спину? Ні, Грицько пройде мимо неї й не гляне — нехай казиться собі! А коли зачепить, нагримає, чому він шапки їй не скидає, Грицько знає, що їй сказати. “Я с вами не знаком!” — одрі-же він, та й край. Думає, що коли по-панському зодягнена, то і всі повинні вклонятися їй — а чи знає ж вона хоч, що то за географія? Чи знає періодичні дроби, граматику?
“Зовсім дурна баба, — думає Грицько, — а ще й паниться”.
Він зневажливо дивиться на неї й проходе мовчки. Зайшов у станцію і став тертися між людьми, що чекали поїзда. Глянув у прочинені двері зали першого класу, де вешталася “чиста” пуб-ліка.
“А я, мабуть, не насмію піти туди!” — майнула в його думка.
“А отже й не побоюся, зараз піду, — подумав він далі, — іншим можна, а мені хіба й ні?.. Чого ж то так?..”
Грицько насуплює брови, сміливо прочиняє двері й увіходить у залу; поправив на голові шапку, заклав за спину руки, задирку-вато кругом розглядається. Публіка з нудьги мовчки блукала по залі й не звертала на Грицька уваги. Тільки офіціант, що крутив-ся між столиками, з підозрінням скосив на його очі. Грицько смі-ливо глянув на його, немов хотів сказати:
“Ну от і стою між панами, і нікого не боюся! Думаєш, по шиї да-си? Дудки, брат — права не маєш!”
Офіціант ще кілька разів мимоходом гостро зирнув на його, потім прийняв байдужий, діловитий вигляд.
“Мало тут усякої наволочі буває!..” — здавалося, казали його прищурені очі.
“Тож-бо то і є!” — подумав Грицько і заспокоївся.
Потім трохи постояв, пом’якшав і, маючи на увазі офіціанта, подумав:
“Ну, бог з тобою — я вже і піду собі… ти думаєш, що мені так уже хотілося сюди зайти? Це я тільки так, щоб ти знав, що я тебе не боюся”.
Вийшов з вокзалу й пішов по дорозі в село. Під ногами скрипів сніг, у темному небі висипали зорі, наїжджена дорога виблиску-вала синіми огнями. Збоку, за ріжком станціонного двору, дзве-ніли веселі дівчачі голоси. Грицько прислухався. “Здається, ци-ганка там”, — подумав він. Постояв трохи й звернув за ріг.
З горки на санчатах спускалася Галя ще з якоюсь дівчиною, пе-вне, наймичкою.
Грицько підійшов і поздоровкався.
— Здрастуйте, Музиченко! — впізнала його Галя. — А ми спускає-мося… ходіть і ви до нас!
Грицько став, не наважуючись підійти ближче.
— А слухайте пак, чи вийшла у вас задача? — спитала Галя.
— Зразу вийшла. Пустяк — не задача! — збрехав Грицько: він доб-ре знав, що задача трудна.
— А я морочила-морочила голову — не виходить, так я й кинула. Думаю — хай тебе кат візьме, та оце вийшла, та й спускаюся… Ух! — голосно крикнула вона й зашуміла з санчатами з горки. — Ось хо-діть-но сюди — ловко, аж дух забиває!
