Галя щебетала своїм гортанним голосом, і луна розходилася в морозному повітрі.
Грицька поривало й собі спуститися, проте він мнявся.
“Воно ніби не козацьке це діло — гуляти з бабами, ну та раз мо-жна”, — подумав він.
— Ану, сідайте, я розжену санчата! — промовив він, підходячи до дівчат…
Через який час лице й уші у Грицька горіли, як у жару, і все кругом повилося в туман.
А ніч зайшла гарна, тиха, зоряна. І стало здаватися Грицькові, що все діється тепер немов у сні. Мов крізь сон, бачить він поруч з собою її, Галю. У шубці, мармурове свіже личко то нахиляється до його, то одхиляється, з-під чорних брів виграють веселі, чорні як жуки очі, тремтять довгі вії… Мов крізь сон, чути її сміх; ось вона бере його за руку, другою кудись показує, щось промовляє…
Він сміється й теж щось говорить їй. Летить стрілою у якусь безодню… Кругом блищить сніг; обдає морозним пилом, іскрами, миготять тернові очі, біліють зуби… Мармурове личко схиляєть-ся близько, голова туманіє, забиває дух… Санчата скриплять і пе-рекидаються.
Сплівшись в обійми, падають вони горілиць у сніг і накрива-ються санчатами. Писк, регіт — навіть не можуть з місця підвести-ся, а перед очима небо, всіяне зірками, прозора темрява, дерева в густому вогкому інею, немов у цвіту, і в голові Грицьковій десь далеко миготить думка: “Може, це сон?..”
Хтось покликав Галю до хати. Шкода було розходитися. Спус-тилися напослідок іще раз, потім Галя стала збиратися йти.
На прощання Галя боязно подала Грицькові руку. Грицько з принципу не давав “бабам” у класі руки, — тепер, немов соромля-чись чогось, стиснув помалу холодні Галині пальчики.
— Ви б коли-небудь зайшли до нас, ви ж недалеко тут живете? — лукаво закидає Галя. — Заходьте; у нас іноді буває Павлушка, Анд-рій…
Грицько пообіщав. Попрощавшись, Галя з подругою взялися за віжки од санчат і понеслись до двору, аж зашуміли. Грицько ос-тався сам і дивився їм услід.
“Чи не думаєш ти, дівчино, спутать козака? — думає він, осміха-ючись. — Тільки ні: я тобі не Андрій”. На душі було у його гарно, немов грали музики, а в голові стояв туман.
“Ну що ж — і зайду!” — подумав він.
“Тільки не думайте, що я зміняю на неї товариство, — подумав він, звертаючись до Якова, Макара, Піхтіра й усього товариства, яке стало чогось пригадуватися йому із строгими докірливими лицями, — я тільки так зайду, посидіть трохи, побачити, як вона живе”.
Пішов далі, хотів думати про Андрія, про вірші — здалося нудно. З голови ніяк не виходила Галя. В ушах причувалося то одно, то друге її слово; в очах блиснуть то білі зубки, то лоб, то руки. Ось перед ним у повітрі очі, а потім зразу полинули кудись далеко-далеко, аж до зорь, і дивляться звідтіль. “Та що це вона прив’язла до мене!” — осміхається собі Грицько. А із-за вітей ялини вигля-дало все йому назустріч мармурове личко й немов казало: а вга-дай, що я тобі хочу сказати, Грицю?
“Стій! Це я вже бачу, куди діло гнеться! — сперечається слабо Грицько з якоюсь силою. — Тільки ні…”
Гарячі хвилі одна за одною піднялися з грудей і залили Гриць-кові лице, голову, уші, Грицько спинився й потихеньку свиснув. Потім сів на колоду, що лежала під лісою, й закрився руками. Че-рез який час він підняв до зорь лице, засміявся й подумав: “Ну, значить, закохався!”
Мимоволі зринули в голові його товариство, безпечні виграш-ки, щирі розмови, коли не було чого ховати в душі од хлопців, — зринуло і сховалося.
“Прощайте, хлопці, — тепер уже я не ваш!” — подумав Грицько, і легенький смуток щипнув його за серце.
Знявся з місця, тихо і поважно блукав сонними улицями села. Перед ним носився образ Галі, тільки зовсім уже не тієї школяр-ки Галі, що бачив він кожного дня в класі: лице, постать, уся оде-жа од хустки, що вона завжди запиналася, і до черевиків, кожна складочка плаття, — все здавалося тепер у неї повитим якимись незнакомими йому чарами. Ходив Грицько й марив про те, як ко-лись признаються вони одно одному в коханні, марив на всякі лади, пригадуючи колись перечитані романи, вибираючи знайо-мі місця, вигадуючи фрази. Коли вони таки призналися, Грицько помітив, що він забрів кудись у мало знакоме місце села; подумав і звернув у інший бік.
“Ну, от призналися ми, що ж далі? — думає собі Грицько. — А далі, — придумає він, — ми пригорнулися і, мов на крилах, полетіли під небо; внизу видніється село, над нами зірки, а ми все линемо та й линемо…” Грицько почуває, що все найкраще, найцікавіше в їх-ньому коханні вичерпується. Рішив почати спершу з новими ва-ріаціями. Зійшов на став, набрів на ковзалку й почав ковзаться.
“А чи не прихватити нам з собою Піхтіра? — думав він, ковзаю-чись і уважно дивлячись собі під ноги. — Чого ж, він гарний хло-пець, мене, здається, дуже любить… Візьмемо!” — звертається він думками до Галі.
Грицько спинився і став уявляти собі, як високо по небозводі, під самими зірками, маленькою хмаринкою несеться їх троє: він посередині, з одного боку Галя, з другого — Піхтір. Малюнок ви-йшов ефектний, і Грицько осміхнувся. Кинув ковзатись, пішов льодом.
Пригадався Піхтір — такий, який він є: от-от щось скаже.
“Ні, мабуть, не візьму я з собою Піхтіра, — думав він, ідучи по льоду, — він, бісової пари Піхтір, має погану звичку — при дівчатах плескати язиком, що спаде на губу. Краще ми так зробимо…”
Недалеко коло його по льоду попливла якась тінь. Грицько на-сторожився, став придивлятися — здається, біжить собака.
— Тю! — на ввесь став гукнув Грицько; луна зразу, облетівши став, тупо вдарилась у берегові лози. Собака мовчки бігла своєю дорогою. Грицько присів, знайшов крижину й кинувся зразу на-вперейми собаці: пошпурив крижину і влучив. Собака тихо й ко-ротко виснула, звернула вбік і подалась швидше. Вдовольнивши себе, Грицько пішов своєю дорогою.
Збив шапку на потилицю, заклав за свитку руки, дивиться в небо.
“Ну, так над чим пак я спинився, — думав він, — ага: Піхтіра не треба. Ну що ж його робити, може, того… — Грицько поправив на голові драну шапку й осміхнувся, — може, поцілуватися, бо коли любляться, так треба цілуватись… ні, стидно”. Чогось позіхнуло-ся.
“Полинули ми, та й полинули, та й полинули… — думає він і по-чуває, що під грудьми починає його щось ссати, — і от захотілося нам… їсти”. Грицько ковтнув слину і помітив, що йому й справді давно вже хочеться їсти. Мрії набрали зразу більш прозаїчного напрямку: куди їм зайти вечеряти. До Галі йому не хотілося, бо, правду кажучи, трохи було боязко, щоб пановиті батьки її не ви-рядили його, до себе ж у хату закликати Галю якось незручно бу-ло, бо вечеря чекала їх не смачна. Зітхнувши, спинився на тому, що треба розлетітися їм по домівках. Звернув на шлях до бать-ківської будки; очі помалу склеплялися, чоботи на ногах немов поважчали, по всьому тілу розпливалася втома. Туман виходив з голови. В небі миготіли зорі, мов потухали…
Ніхто у всій школі не мав стільки прізвищ, як присадкуватий, кругловидий Василь Грицук: гупало, крутьоло, товкач, паровик — сипалось на його звідусіль, немов з мішка, і кожне з цих прізвищ було для його більш-менш характерним. Найчастіше взивали йо-го Піхтірем, і ця назва незабаром у всій школі замінила йому його батьківську фамилію. Ледаркуватий, добродушний, з мрійною лагідною вдачею, Піхтір не любив задиратись з хлопцями, проте йому більш, ніж кому іншому, доводилось лежати на самому спо-ді “малої кучі, невеликої” й одвідувати курника на шкільному горищі, який уважався за місце найвищої кари для школярів.
Учитись було Піхтіреві за велику муку: нулі, єдиниці, курник, насмішки, батьків батіг — усе це йому осточортіло до нудоти, і ко-ли б не товариство, він давно кинув би школу. Товариство любив він щиро, в одному в йому кохавсь, йому одному оддав свої най-кращі почуття, свої думки й мрії.
Товариші часом були не од того, щоб пожартувати з його, про-те мали за вірного товариша, допомагали йому в ученні, прине-волювали навіть братись за книжку.
Піхтір має здавати лекцію по історії, і товариство присудило йому не йти сьогодні після обіду на лід, а сісти за роботу. І Піхтір скорився, хоч уся душа його рвалася з сумної хати на те шумливе снігове свято школярське.
Тепер лежить він у своїй кватирі, що з Яковом наймають у тіт-ки Титарчихи; ноги закинув ліжкові на бильця. Розгорнута кни-жка зсунулась у його з грудей, а сам він поки що справляється з іншою роботою. На “лисиці” під стелею Титарчиха поклала пу-чок сухих васильків, і Піхтіреві забажалося, що б там не було, збити їх звідти, не встаючи з ліжка. Раз по раз гнепить він по “лисиці”, аж стіна ходором ходить і тіпаються сухі квітки, як у птаха крила. Тихо в хаті. Вікна муруються снігом, вечоріє. Із тем-ряви налинули до Піхтіра тихі мрії про товариство та про вільне життя. Тепер він думає про Грицька, до якого так близько схиля-ється його душа. Розм’якло, розніжилось Піхтіреве серце; вже не знає він, що б краще й зробити вірному товаришеві. І заводив він у думках свого товариша в темні лісові нетрі, напускав на його розбійників, які замахнулися вже на його ножами; тоді сам вибі-гав із-за кущів з рушницею, розгонив розбіяк, а Грицька виводив з гаїв додому. То відразу залітали вони вдвох з Грицьком на да-лекі-далекі острови в окіянах і починали там жити, як жив ко-лись Робінзон з П’ятницею.
А в хаті темніше, все темніше. Світла не хочеться йому запалю-вати. Візерунки на вікнах здаються Піхтіреві за високі гори, за хмари, за соснові бори; голчасте проміння од зірок золотить їх верби, і ліниві Піхтіреві мрії живішають. Піхтір дозволяє собі на який час, щоб Грицько вмер. Насипали йому могилу, посумували трохи товариші та й забули. Не забув тільки його Піхтір. Кругла пика його спала, сам він зблід, схуд. Дивується вчитель, дивують-ся товариші, що це подіялось з Піхтірем, де поділися його смішки та жарти. А деякі з хлопців тихо говорять між собою: “Як він лю-бив покійного Грицька, як любив, — дивіться, як він одмінився, засумував”.
У Піхтіра починає шпигати в носі, а на очі спливають сльози, і починає він грюкати в “лисицю” так люто, що бряжчать шибки й посуд на миснику.
Під дверима регіт, галас, і в хату разом з Холодом суне ватага хлопців. Хукають в руки, роздягаються.
— Хлопці, гляньте, як Піхтір історію вчить! — почув Піхтір над со-бою насмішкуватий голос оплаканого ним Грицька. Піхтір удає, що спить.
— Вставай, окаянне Піхтірище! — гупнув його межи плечі Макар.
Піхтір кинувся й став протирати очі.
— Ху, чорти! Так гарно задрімав був, а вони розбудили, — брехав він, потягаючись.
— То оце так ти учиш історію? — обурився на його Макар. — Бач як начитався, аж очі обараніли!.. Я ж тобі, припутенське опудало… Хлопці! — скомандував він. — Загнемо йому “карпа”! — Обліпили, галасуючи, хлопці Піхтіра на ліжкові, загнули йому ноги за шию, почали ляскати долонею.
Піхтір вже не боронився, тільки стогнав…
Хтось запалив світло. Душ з п’ять хлопців мостилося коло сто-лу з книжками. Ліниво, як віл, посунув до книжки й Піхтір. Лампу поставили серед столу, розклали книжки, зшитки, і через який час у хаті стало тихо. Шаруділи тільки олівці та пера, та лупотіли папери…
Змалювавши кілька листків паперу, Піхтір тихенько зайшов до Макара.
— Здається, що в цій задачі одвіт невірно, — стиха промовив він, винувато посміхнувшись. Макар глянув на його з докором, зі-тхнув.
— Ну, сідай… — їх голови схилилися над столом, і Макар став по-шепки проказувати Піхтіреві, задачу.
Піхтір дивився на його великими довірливими очима, слухав, поки розумів; потім, збившись, став думати про інше, перевівши ліниві очі кудись у куток. Макар помітив.
— Та слухай же, марюка! — з одчаєм штовхнув він його в живіт. Той застогнав, кинувся, трохи підбадьорився. Лагідне Макарове буркотання над ухом наганяло на Піхтіра непереможний сон. Ко-ли одразу ліниве його обличчя ожило, уші насторожились, очі, що дивились у куток між рогачі, заграли веселим блиском.
— Миша! — радісно крикнув він, ткнувши пальцем у куток.
Усі кинулись. Через хату справді бігало шпарке мишеня, по-блискуючи цікавими очима. Хлопці здебільшого почали нудитись і через те всі, як по команді, кинулись ловити мишу. Хтось надибав нору й закрив ногою. Незабаром миша була вже в руках у жвавого Сивенка. Не довго думаючи, він ткнув її комусь за сорочку… Через який час у хаті було повно галасу. Хлопці гасали по припічках і збили таке бурло, що не видно було світа. Миша переходила з рук у руки, з пазухи в пазуху, реготові не було впину. Хтось головою стукнувсь об мисник, і якась макітерка хряснула об долівку. На дверях з’явилась, склавши на грудях руки, Титарчиха. Кругом заніміло.
— І хай бог милує й не допускає, — стиха побожно промовила во-на, оглядаючи куряву. — Чи ви показились, чи ви покрутились, макоцвітні шибеники! — Далі її рука надзвичайно проворно вхо-пила віник.
Хлопці кинулися врозтіч.
— Це ти всьому привод даєш, це ти тут свекор над усіма! — поча-ла вона віником кропити Макара. Той, заправляючи сорочку, що геть висунулася з штанів, став було виправдуватись, потім відра-зу замовк і зашумів на піч. Усі інші, як овечки, один по одному майнули за ним. Навівши порядок і позбиравши черепки в пеле-ну, довго вичитувала Титарчиха хлопцям, стоячи коло дверей. Хлопці сиділи на печі й тільки сопли. Далі Титарчиха забожилась, що завтра пожаліється вчителеві, коли зараз не вгамуються, й пішла. Хлопці взяли лампу на піч і, докоряючи стиха один одно-му, роздягались, мостились спати. Та було рано ще, і спати не хо-тілось.
— Якби ще хоч маленьку лірку завести! — став благати хлопців Піхтір. — Ми будемо тихо-тихо, що тітка не почує.
— Хто й всидить тихо, як не Піхтір! — казали другі, проте всім ще хотілось подуріти, хоч стиха. Умовились затуляти рот, кому при-паде сміятись, і почали лагодити ліру. Розпустивши сорочки, по-сідали всі на черені в кружок, як старці на ярмарку. Макар усере-дині. Підібрали тони, і ліра стиха загула. Макар угнивим голосом почав тягнути мелодію:
Як був собі Лазор, Та я його знав, Була в його сіра свита, А я й тую зняв…
Ще тільки Макар пустив під лоб очі, готуючись співати, як Піх-тір почув, що в його починає щось кихкати усередині, проте він кусав губу і здержувався. Макар прицмокував, дзижчав і дуже влучно передавав ліру. Найбільш інтересні для Піхтіра були ім-провізовані розмови поміж співами.
— Ярешко, — починав хто-небудь, вдаючи відомого всьому селу старця, — коли вже ти оженишся?
— Піду в Іваницю на ярмарок та й оженюсь, — передражнює Ма-кар заїкуватого рябого Яреська.
— А кого посватаєш? — питає перший. Усі перекидають погляди на Макара.
— Та оддає старий Сарапійон свою Мавру. Ото, братця, дівчина: ноги як стовпці, сама як груба, а сліпа тільки на одно око.
Лиця кругом напружуються, червоніють. Починають затуля-тись.
— А придане буде, Яреську?
— А придане таке: новий ремінець до ліри, дві полотняні торби, ще й костур з залізним наконечником.
Піхтір хапає себе за носа; щоки його надуваються, як пузирі, червоніють, а з рота, немов з розірваного оддутого пузиря, почи-нає шипіть і пирскать з-під пальців. Далі пальці з носа спорсають, Піхтір хапається за живіт і заходиться од реготу. Його вкривають буханами, та вже пізно. Ніколи не хотілося Піхтіреві так сміятись. Його хапають, давлять за шию, рядном затуляють йому рота. Са-дять у боки, в спину, — він кавкає, пирскає, проте вдержати рего-ту, що пре з його, як вода через пліт, не може. Макар ухопив з ко-мина дощечку, що Титарчиха коле на тріски, і ляснув зо всього маху Піхтіра іззаду. Той відразу змовк, вирвався з чужих рук і, вхопившись за дошкулене місце, сердито глянув на Макара. Хотів лаятись, та, зустрівшись очима з Макаром, несподівано пирскнув і знову зайшовсь. Усі, що до цього часу здержувались, зразу роз-лізлись по кутках і закихкотіли…
Одному Макарові було не до сміху. Він лаявся, докоряв усім, нахвалявся, що зроду-віку не стане більш що-небудь розказува-ти.
Коли регіт трохи стих, постановили ліру припинити, бо щоб справді не перепало чого од Титарчихи.
Один із “стрільців” обі-щав розказати страшну казку. Прикрутили низенько лампу, по-збивались до гурту. “Стрілець” закинув ноги на комин і починає розказувати.
