Щось затарабанило в вікно. Всі кинулись; деякі полякались, Пі-хтір нащось погасив лампу. Затарабанило знову дужче, нетерп-ляче. Більш сміливі злазили з печі й тягли за собою інших. Щіль-но тулячись один до одного, цілим гуртом стали вони коло вікна.
— Хто там такий? — строго питає передній. Знову застукало.
— Хто такий? — усі разом гукнули хлопці.
— Та відчиняйте мерщій, баби! — почули вони знадвору знако-мий голос.
— Це ж Яків, — радо крикнув хтось, і всі засміялись. Засвітили ла-мпу, одіперли двері.
Увійшов Яків. У довгому кобеняку, запорошений снігом, з па-лицею в руці, він зразу здавався дорослим чоловіком. Кепкуючи з хлопців, він отрушував сніг і роздягався.
— А що я сьогодні, братця, бачив! — трохи згодом почав він роз-казувати. — Іду я з дому, зайшов до Грицька. Не застав я Грицька дома та й іду сюди. Аж ось коло Галиної хвіртки щось двоє хань-ки мне, рукавами затуляється. Підходжу до них — коли, хто б ви думали? — Павлушка й Андрій.
“Чого ви тут?” — питаю. “В нас, — кажуть, — отвєти в задачнику вирвані, так оце хочемо побачити Галю та попросити”. Постидив я їх, покивав головою та й пішов. Отаке стало на світі діятись, — зітхнув він, — бере баба над козаком гору. А моду яку вже заво-дять, — почав він знову, — чоломкаються за ручку з дівчатами, та ще не як-небудь — на “ви”.
— Та воно, як казати правду, то неловко й так, як ото роблять наші “стрільці”, — обізвався Макар. — Дівчата щебечуть до їх при-вітно та любо, а вони, лобурня, як одвезуть що-небудь, то за них зчервонієш.
— Ні, нема правди на світі, — казав, розбуваючись, своєї Яків. — Аж нема, батьку? — спитав він Грицька.
Грицько почухав голову й перемовчав. Розбувшись, Яків виліз на піч, мовчки вийняв з кишені скручену в дудку маленьку кни-жечку й кинув Грицькові.
— Читай, батьку! — промовив він і став гріти спину коло комину.
Хлопці кинулись до книжки.
— Це, братця, така книжка, що не було її другої й не буде! — кате-горично одрубав Яків. — Наша, козацька книжка!
— Та вона, либонь, і написана по-нашому, по-козацькому! — про-мовив хтось, прочитавши через плече кілька рядків.
— Це “Катерина”!.. Ой ловка ж, ловка! — зашуміли деякі.
— Цить! — скомандував Макар. — Хто знає — наперед не кажи!
З комина зняли лампу й поставили посеред черені. Спершись на лікті, Грицько почав читати. Кругом його збилися в білих со-рочках хлопці. По стінах, на стелі й на комині розкидались патла-ті тіні. Все замовкло, тільки струмочком буркотав рівний Гриць-ків голос, та знизу під піччю розспівався цвіркун.
Щодалі читав Грицько, ставало все тихіше й тихіше. Тільки чи-єсь дихання розгоралося й палило зблизьку, як полум’ям, Гриць-кові щоку та з другого боку стукало у когось під полотняною со-рочкою серце. Щось почало чмихати і сопти.
Візьми, боже, мою душу,
А ти, вода, — тіло…
Шубовсть в воду… попід льодом.
Геть загуркотіло, —
дочитував Грицько поему. Піхтір швидко одвернувся в куток, уткнувся в якесь ганчір’я головою й заревів на всю піч. У всіх очі потьмарились, у деяких бриніли сльози. Читання припинилось. Кинулись до Піхтіра, сміялися стиха.
— Чого ревеш, дурний Піхтіряко, — казали йому, зводячи його голову, — бач, який він у нас тонкослізний!
— Не лізьте до мене, одчепіться од мене! — схлипуючи, казав Піх-тір і ховав у рядно своє червоне, заплакане, в пилу і в патьоках лице…
В селі давно вже всі спали. Крикнув десь півень. По всіх хатах було темно, тільки в Титарчихи довго блимав ще маленький ог-ник на печі.
Перший раз засиділись хлопці до півнів.
Прокидаючись, ще в постелі, кожного ранку Грицько завжди перш за все почував, що в його житті є щось світле та радісне. Коли він увіходив у клас і не бачив її між школярами, йому зразу починало здаватися, що немов хтось невідомий прикручує світ-ло, і кругом ставало нудно, сіро, навіть темніше, ніж було перше. Тільки ж Галя з’являлася на дверях — таємничий ліхтар піднімав-ся знову, і робилося в класі ясно й радісно. Признаватися Галі Грицько не поспішався і не намагався напевне довідатися, хто їй більш до вподоби, — чи він, чи, може, Андрій. Зустрічатися з нею зблизька став він рідше. Коли зіходилися вони й починали роз-мовляти, — звичайно, більш за школярські справи — вона тоді зда-валася Грицькові давньою Галею, бідовою школяркою — і більш нічим; коли ж він не бачив її або дивився тільки здаля — образ її повивався якимись чарами; голос, лице, постать робилися не-звичайно ніжними, недосяжними. Одначе завжди від усіх таїтися з своїми думками було нелегко: бажалося довіритися з ними пе-ред яким-небудь щирим товаришем, поділитися з ним своєю ра-дістю. Коли ж з ким?
Не з Макаром, що не зрозуміє його й підійме на глум, і не з Яко-вом, суворим філософом і стоїком, що зразу визнає це за зраду товариству й осудить його.
Вибір його скоро спинився на Піхтіреві: він завжди у всьому йме йому віри; хай не зрозуміє, хай здивується, — зате прийме близько до серця його справу.
І він постановив усе розказати Піхтіреві.
Одного дня, коли надворі почала вже показуватися з-під торі-шнього листу та сухого бадилля зелена травиця, Грицько з Піхті-рем, як тільки розвиднілось, були в класі. Крім їх, там ще не було нікого. Поговоривши про всякі шкільні справи, хлопці на який час замовкли. Грицько присунувся ближче до Піхтіра, глянув йо-му в вічі й тихо сказав:
— Слухай, Піхтір, я маю щось тобі сказати.
Піхтір насторожився.
— Тільки ж ти нікому не скажеш? — спитав Грицько, серйозно дивлячись на Піхтіра.
— Нікому в світі! — гаряче одповів той, почуваючи, що зараз діз-нається про щось дуже цікаве.
— Забожись!
Піхтір мовчки написав пальцем на лавці хрест і поцілував.
— Ну так знай же: я люблю Галю!
Очі Піхтіреві широко розкрилися, і він з дива аж присів.
— Та брешеш? — придушеним шепотінням всилу вимовив він.
Грицько в свою чергу написав пальцем хрест і поцілував. Піхтір сів на лавці й задумався.
— Ну що ж — і вона тебе? — не дивлячись Грицькові в вічі, трохи згодом смутно промовив Піхтір.
— Не знаю… хто її знає… Ти ж знаєш, що коло неї Андрій…
В коридорі застукали чобітьми, і в клас почали вже сходитись школярі. Грицько з Піхтірем замовкли. Скоро клас, немов бджо-лами, гудів школярами. Прийшла Галя. Піхтір ходив по класу не-уважний і замислений; не звернув навіть уваги тоді, коли один з хлопців змазав його по лиці класною губкою. Підійшов до Галі, що сиділа за книжкою на лавці, боком став до неї і спідлоба ди-вився на неї довго і серйозно.
“І що він, що він знайшов у їй! — думав Піхтір. — Смаглява, як ци-ганка, очі як у відьми, учиться на тройках, навіть є двойки — що ж тут могло причарувати Грицька? Що могло збити його з розуму, що він не побоявся острамитися перед самим собою, перед това-риством і признатися, що баба взяла над ним верх!” І перший раз повірив Піхтір у велику силу жіночих чар. Щодо його, до Піхтіра, то він зовсім не розуміє їх і знає, що вони не подолають його, а коли забрали вони силу над Грицьком, над самим Бульбою, то, значить, є вони, прокляті, на світі!
Довго дивився Піхтір на Галю з одного боку, потім переступив, став дивитися з другого. Став пильно придивлятися на всі риси лиця: все у неї було просте звичайне, як і в інших дівчат. Піхтір знизав тільки плечима.
— Чого це ти, Василечку, так придивляєшся до мене? Чи, може, закохався? — спитала Галя.
Піхтіра немов хто вколов голкою. Він одвернувся, плюнув з обуренням.
— Який ти сердитий, Василю! А я ж все-таки тебе люблю!
— На! — промовив Піхтір і, здержуючись, бухнув Галю межи пле-чі.
— Отже хоч що, а люблю!
— Два, — одлічив Піхтір дужче.
— Хоч бий, хоч ні, — а люблю!
— Три! — гепнув Піхтір мало не зо всеї сили.
— Хай ти сказишся, дурний Піхтіряко, то ж болить! — лагідно промовила вона, трохи скривившися.
— Знаєш, за віщо це? — спитав Піхтір. — Не знаєш? Догадайся! — І Піхтір поважно повернувся й пішов на своє місце.
Галя зацікавленими очима простежила за ним, подивилась трохи на його, і в її очах блиснула якась нова думка.
Після лекції, коли Піхтір, схопивши по арихметиці двойку, сму-тний сидів, розвалившись на лавці, до його проворненько піді-йшла Галя і сіла щільно коло його. Вона зазирала йому у вічі і пи-тала:
— Ти щось знаєш, Піхтірчику, — скажи, що ти знаєш? Піхтір мовч-ки одвернувся од неї й поволі одвів її голову од себе.
— Не лізь! — сказав він.
— Піхтірчику, голубчику, скажи — я завтра тобі шоколаду прине-су, — улесливо приставала до його Галя.
Через невеличкий час Піхтір забув уже свою двойку, доброду-шно на весь рот посміхався й, хитро прищуривши очі, базікав, по-зираючи знизу на Галю:
— А ти, мабуть, і справді відьма — в тебе й очі якісь циганські. Ой і хитра ж ти!..
Потім їх голови стуляються і розмова робиться тиха, таємнича.
Галя, боязко озираючись на всі боки, нишком казала щось Піх-тіреві на ухо. Піхтір раптом схопився і строго насупив брови.
— То ти мені кажи, їй-богу, кажи, — це ти правду кажеш?
Галя ще нижче схилила голову й зашепотіла тихо-тихо.
Через який час Галя, вирвавши клаптик паперу з зшитку, писа-ла щось на йому, закриваючись хусткою, а Піхтір уважно дивився через плече. Потім Галя згорнула папірець і оддала Піхтіреві. Ударив дзвоник, і хлопці розсілися по своїх місцях. Мугикаючи щось собі під ніс, Піхтір з байдужим виглядом пройшовся разів скільки мимо лавки, де сидів Грицько.
Улучивши час, він непомітно для товаришів сунув папірець Грицькові в руки й тихенько промовив:
— Од Галі… вона тебе любить.
У Грицька зачервонілися щоки, уші, заблищали очі.
— Та брешеш, Піхтіряко! — радісним голосом прошепотів він.
— Хай мене вб’є золотий хрест!
З тим же байдужим виглядом Піхтір пішов на своє місце.
Немов який дорогоцінний камінь, держав у руці Грицько той папірець. Читати його зразу не зважувався, бо рядом сиділи то-вариші. В клас увійшов учитель і розпочав лекцію по історії; школярів він не питав, а став розказувати сам; хлопці сховали книжки, зложили руки на лавках і стихли. Деякі слухали вчителя, інші думали собі свої думки. Грицько, озирнувшись кругом, ти-хенько розгорнув під лавкою папірець, положив його собі на до-лоню і, схиливши голову, став читати.
