На папірці нашвидку було написано: “Що скаже Піхтір, усьому тому правда, а Андрія я не люблю і не любила, тільки я боялася признаватись вам, бо ви го-рдий і ненавидите женщин. Прошу отвіт або через Піхтіря, або в дуплі сухої груші, що коло станції. Л… в… Галя”.
Серце Грицькове радісно стукало, і щоки палахкотіли.
Перечитував знов і знов.
Звернув увагу на літери, що стояли вкінці, — л… в…
“Це, мабуть, означа любяща вас”, — догадався він і навіть засо-вався од радощів по лавці. Всю цидулку знав уже він напам’ять, а все дивився на неї, і поганенькі кривульки-літери здавалися йо-му такими любими-любими; повертав цидулку на всі боки, роз-глядав плями якісь на ній, цифри на другому боці, де колись, пев-не, робилася задача.
— Чим ти тут бавишся? — почувся за плечима у його спокійний голос учителя.
Замарившись, Грицько не помітив, як затихло в класі, як дав-ненько вже у його за спиною стояв учитель і приглядався до па-пірця.
Грицько зразу зскочив з місця, мов підкинутий якоюсь силою, і міцно зім’яв у руці цидулку; спершу він почервонів, потім зблід, потім знов почервонів.
— Ану, дай мені, що там у тебе за цяцька! — промовив учитель, простягаючи руку.
Грицько навіть нестямивсь, що робить, механічно подав йому зім’ятий папірець.
Увесь клас звернув на його зацікавлені очі. Піхтір, глянувши на Грицька і зразу догадавшись, у чім діло, тихенько завив, заплю-щив очі, закусив губи і так закам’янів. Галя затулилась хусткою, прищулилась коло стіни, немов пташина перед бурею.
Учитель поволі розправив папірець, прочитав і прищурив око.
— Умгу, — протяг він, — чи ти бач, які ніжності! — Потім зробив су-воре лице. — Ах ти ж шмаровоз, шмаровоз! Шмаркатий купидон, амур ти сопливий!.. Бач, що йому в голові! — Потім витріщивши страшно на Грицька очі, він трохи помовчав і різко кинув: — До вечора в курник!.. Там скоро прохолонеш од любощів. — Потім по-волі став повертати голову в той бік, де сиділа Галя.
Галя зразу встала, ні жива ні мертва.
— А ви, судариня, — на “ви” учитель звертався до школярів тіль-ки в особливих випадках, — чого ви ходите до школи? Ну, та за вас ми будемо мати розмову з вашою мамою, а тепер поки що сідай-те, мадмуазель, — додав він.
В класі стало тихо, мов після грози. Пройшовшись скілько разів мовчки по класу, вчитель став розказувати перервану лекцію.
Грицько сидів у класі осоромлений, вражений, нічого не чув, не бачив, холодний піт виступив у його на лобі.
Над його головою перший раз прошуміла буря.
І зігнувшись, блідий і пригнічений, сидів Грицько до кінця ле-кції, мов підбитий птах.
Після лекції в класі було тільки й мови, що про недавню подію. А на подвір’ї Андрій розшукав Якова, одійшов з ним осторонь і казав:
— Ну, що ти скажеш?.. Яку штуку батько впалив! Ну, батько! От батько, так батько! — Більш Андрій нічого не міг і додати.
— Здурів на старість старий біс! — перемовчавши трохи, промо-вив Яків байдуже. — Я давно помічав, що у його отут щось нелад-но. — Яків покрутив пальцем коло лоба. — Так… — додав він трохи згодом, — пропав батько ні за собаку, а шкода… другого такого ба-тька вже й не знайти — гарний був батько…
— А все, брат, циганка наробила: вона й мене причарувала, їй-богу! — роблячи серйозне лице, сказав Андрій.
— Положим, Андрій, ти брешеш, — задумливо казав Яків, — ти все ото більш “дурака валяв”, ну, а за батька, то я й сам уже не знаю.
На горище шкільного будинку, куди заганялися на ніч учи-тельські кури та індики, з шкільного коридору вели дерев’яні східці. Не одному школяреві після гарячого вчинку приходилося прогулюватись на гору по тих східцях і вертатись звідтіль через який час, зовсім прохолонувши.
Коли після лекції шкільний сторож прочинив перед Грицьком двері курника, холод і жар пройшов по всьому його тілу. Перший раз за п’ять років доводилося йому йти в це місце, і він почував себе так, як почуває свіжа людина, коли перед нею прочиняться тюремні двері. Коло курника збіглася ціла купа школярів з усіх класів. Грицькові було надзвичайно, невимовно соромно, і він, закриваючись руками, як можна скоріш поспішав по східцях у курник.
— Не журися, батьку! — крикнув услід йому Піхтір, який стояв тут і бачив, що його товаришеві тяжко; він залюбки згодився б тепер одбути кару за Грицька, йому, Піхтіреві, невдивовижу це, а інше діло Грицькові.
Перші хвилини, коли зачинилася за ним ляда, Грицько сидів мов скований, і йому здавалося, що мало не ввесь світ переверта-ється перед ним. Потім помалу спокій став сходити до його, і він почав пригадувати подробиці події.
“За віщо він так осоромив мене? — думав Грицько. — Що я такого поганого вчинив?.. При всьому класі, при Галі — шмаровоз! сопли-вий!” Краска сорому зачервонила знов йому лице.
Підвів голову, став озиратись кругом. На горищі валялися старі лампи, якісь залізні прути, поламані меблі; за тряпками розвіша-ні були низки узвару; кругом виднілося пір’я і птичий послід. Тишею й покоєм оддавало кругом, і в Грицька од серця помалу одлягло. В маленьке кругленьке віконце пробивалося блакитне світло весняного дня. Грицько підійшов до його і став дивитись на рідне село, що виднілося згори як на долоні.
“Шмаровоз”, — пригадалися йому слова вчителя. “Може, в тім і біда моя, що я шмаровоз, — думав він, — яка вона й справді мені па-ра?.. У мене ось чоботи подрані, свитка зовсім стара і шапка з дір-кою; у мене батько та мати бідні, прості люди, а вона панянка… Ну і бог з нею — нехай шукає собі іншої пари”.
Пригадавсь Грицькові гімназист Валя, якого він бачив на свят-ках з Галею. “Ото їй скорій до пари, — думав собі Грицько, — панич з блискучими ґудзиками, ще й годинник у кишені, — а я що? Коли б іще хоч новеньку свитку пошили батько та козирок новий ку-пили, тільки де там… матері он нема за що навіть чобіт купити.
Та нехай би й нову свитку справили батько, вже ж мені далеко в їй до Валі. Ні, не пара я їй. “Знать не стать мужику-вахлаку лю-бити дворянську дочку”, — пригадались йому слова Некрасова. Завтра ж треба написати їй, щоб мене забула. — Грицькові стало шкода себе. — Нехай шукає собі другого, а моя дорога інша. Я собі потихеньку буду вчитися… Ех, і вчитись буду я! Поступлю в тех-нічну школу, а тоді, може, й вище куди, буду студентом… Приїду коли-небудь додому — Галя тоді зовсім забуде про мене, — буду со-бі гуляти де-небудь, вона тоді побачить, не впізнає й буде питати кого-небудь: чий то такий молодий студент? А їй скажуть: хіба ж ти не впізнала? То ж син нашого будошника, Грицько, той самий, що ходив до школи в подертій шапці. І вчитель тоді побачить і скаже: я знав, що з його вийдуть люди, він і в школі добре вчився. А я йому тоді пригадаю, як він посадив мене в курник, і йому стидно буде”.
Замарився Грицько, незчувся, як надворі почало смеркати. Обійшов горище, надибав сушені груші, взяв скілько штук і почав гризти. Сів під виводом і став марити далі.
“А може, я й екзамену не здержу в технічне! — подумалося йому. — Ні, хіба ж я дурніший за других?.. Інші видержують, а я хіба ні? Хіба я чого не знаю? Ну, от хоч би взять історію — чого я там не знаю? — У пам’яті Грицьковій одна за другою встав ряд історич-них подій, царів, полководців. — Зараз усю історію од палітурки до палітурки розкажу! — подумав він. — Арихметики, може, не знаю?.. Чи була ж у задачникові така задача, щоб я не зробив? Ех, ви! Да-вайте мені найтруднішу задачу в світі — зроблю! Валя з блиску-чими ґудзиками довіку не зробить тих задач, які я можу зроби-ти!.. От хоч би, наприклад, оту…”
Грицько став згадувати про якусь трудну задачу, став вирахо-вувати її в голові. Потім перейшов думками на географію й став конспективно повторяти її від початку до краю.
Далі якось географія почала змішуватися з історією та грама-тикою, і стади зринати в голові якісь давні малюнки…
Коли в коридорі почулася чиясь важка хода, Грицько кинувся й помітив, що він уже спав, прихилившись головою до виводу. Двері прочинив той же сторож і покликав Грицька, щоб той ішов додому. Грицькові знову пригадалась та образа, що сьогодні мав він од учителя, і він помалу, мовчки став виходити з курника.
— За віщо це тебе? — спитав сторож. — Хвалили, хвалили Музиче-нка, а то на тобі: зразу в курник!
Грицько хотів щось сказати, та почув, як зразу до очей підсту-пили сльози, і він нічого не сказав дідові, тільки махнув рукою.
На заході червоніло небо і де-не-де по йому світилися зірки. Десь на краю села дівчата співали веснянки, гомоніли й галасу-вали діти. Грицько мало помічав теє й поспішав додому.
— А я мало не проґавила вас! — несподівано почув він за спиною знакомий голос.
Грицько озирнувся. Засапавшись і розчервонівшись, його на-ганяла Галя.
— Ви на мене сердитеся? — просто й ласкаво спитала вона, йдучи рядом з ним.
— За віщо мені на вас сердитися? — одповів Грицько.
— Знаєте, мене така досада взяла, що ви через мене попалися, що навіть обідати не хотіла, а далі не витерпіла та оце вийшла вас зустрічати. — Галя щебетала жваво й весело і виймала щось із узлика, що був у неї під хусткою. — їсти хочете? Нате! — промовила вона, вийнявши з узлика пару пиріжків. — Я хотіла туди принести вам, та побоялася, щоб учителеві не попастися на очі.
Грицько скоса поглянув на пиріг, подумав і взяв один. На душі у його прояснилося.
— Ви думаєте — боюся, що ото він мамі розкаже? — казала Галя. — Нехай розказує: анітрішки не страшно.
— А ваша мама не буде сердитися, коли довідається, що… — Тут Грицько згадав про “Огородника” і хотів висловити Галі все, що передумав у курнику, аж став почувати, що охота до того пройш-ла.
— І зовсім нічого, — казала Галя, якось угадавши думку Грицько-ву, — я сама колись розказувала мамі про вас.
І що ж вона? — зацікавився Грицько.
— А нічого. Тільки каже, — Галя соромливо осміхнулася, — каже, що тобі не Грицько, а скорій Павлушка до пари. Грицько — най-кращий ученик, а ти лінтяйка. І як уже мені він увірився! — казала інтимно Галя про вчителя. — Скільки витерпіла я, бідна, од його!..
— І я не думав, що він такий… грубий, — промовив Грицько.
Гали схилилася ближче до Грицька і промовила стиха на адре-су вчителя:
— Чорт носатий!
— Руда собака! — таким же тоном додав Грицько. Коли б мені якось хоч до екзаменів доходити, а тоді — хай йому враг — і на ек-замени не з’явлюся.
Грицькові стало чогось шкода.
Пригадалось, що й він останній рік у школі.
— Куди ж ви тоді думаєте? — спитав він.
— Мене одвезуть у город держати екзамен до гімназії.
— Напишете мені листа, як будете в городі? — спитав він.
— Безпремінно напишу, тільки ж і ви пишіть. А тоді колись зні-мемося й карточками обміняємося. Добре?
Так розмовляючи й доїдаючи пиріжки, дійшли вони до того мі-сця, де дороги розходилися: Галі треба було звернути до станції, Грицькові — до своєї будки. Прощаючись, обоє спинилися.
“Чого ж це ми ні слова про “теє” не споминаємо?” — подумав Грицько. Галя стояла й теж щось думала.
“Ні, мабуть, не вміємо ще ми кохатися!” — думав Грицько.
Аж тут сталося щось таке, чого він ніяк уже не дожидав: очі в Галі засвітилися якоюсь рішучістю, лице до ушей почервоніло; заплющивши очі, вона раптом нахилилася до Грицька і ткнула чимсь м’якеньким і ніжним чи в ніс, чи в губи. Од несподіванки Грицько навіть одкинувся назад.
