Потім, зрозумівши, до чого це воно йде, він і собі простяг губи, щоб одповісти тим же, та було пізно: Галя вже одхилила голову, і його губи цмокнули в пустому повітрі.
Галя, закутавшись хусткою й схиливши голову, пішла швидко. Перші хвилини Грицько навіть не розумів добре, що саме стало-ся. Потім буйна радість хвиля за хвилею стала огортати його.
“Це ж вона поцілувала мене!” — подумав він, і йому захотілось закрити очі й стрілою побігти улицею, покотитись колесом з якими-небудь дикими вигуками. Йшов він, і здавалося йому, що дороги він не доторкається. Про те ж, що сьогодні він, перший ученик, сидів у карцері, в його вийшло з голови.
Що ж, немає без колючок рож…
Над Мар’ївкою спочивала ніч. Могутні дуби, що густою лавою стояли понад озером, повилися густими тінями. В небі сіялися зірки й виблискували в темній, як криця, воді. В гаю цвіли весня-ні квітки і пахли. На березі озера, в траві, лежали Грицько і Яків, коло їх валялися розкидані по траві книжки, жмутики конвалій. Яків лежав горілиць, курив цигарку й дивився на небо. Грицько лежав до його спиною й, зіп’явшись на лікоть, дивився мрійно на воду. Лінь і втома окутала їх.
— Яків! — після довгої паузи звернувся до товариша Грицько.
Той щось муркнув собі під ніс, кинув у воду цигарку й ще пи-льніше став вдивлятися в небо.
— Яків! Хочеш говорити? — спитав Грицько.
— Н-не хо… — ліниво протяг той.
Замовкли. Із-за дубів став здійматися на небо місяць, черво-ний, великий, як червоного золота діжа; вирізалися над темною масою гаю вершечки дубів, огневими шпильками пронизалася вода. Серед тиші часом поверх води випліскувала риба, лишаючи по собі на тихому лоні розпливчаті круги. Десь скрипів віз; за га-єм, у хуторі, співали дівчата.
— Яків!.. Про що ти думаєш? — спитав знов Грицько.
— Ось глянь сюди! — промовив Яків, дивлячись на небо. — Он, бач, на небі зорі, а що там, над тими зорями?
— Там інші зорі.
— Ну, а за іншими?
— Там знов зорі.
— Зорі, та й зорі, та й зорі… а краю немає?
— Немає краю.
— От штука!.. — Яків зітхнув і замовк.
Грицько глянув на небосхил, і йому стало здаватися, що він си-дить не в гаю над водою, під темним небом, а в великій-великій хаті. Стеля в тій хаті — блакитне, убите срібними бляшками небо, діл — блискуча вода в озері, темні дерева — то вінки, розвішані по стінах, а місяць, мов лампадка, тихо освітлює всю хату.
За кущами щось зашелестіло, і через місток скоро промайнуло дві тіні з тихим сміхом і боязкою, короткою мовою. Хлопці гля-нули їм услід.
— На гуляння побігли, — трохи помовчавши, промовив Грицько.
Умгу… — буркнув Яків.
— Цілуватися будуть…
— Нн-да…
Далеко на озері, з-за очеретів, виринула під проміння низка човників: рибалки розставляли ятери.
Яків потягся, сів, осміхнувся й заспівав чудовим дзвінким аль-том:
Чорнії очі, чорнії очі,
Темні, як ночі, нені, як день.
Ой очі, очі, очі дівочі.
Де ж ви навчились зводить людей!..
Тихою, чарівною тугою понеслася пісня над водою, луною од-далася десь за озером і стихла.
— Знаєш, що я скажу тобі, батьку! — обірвавши пісню, раптом звернувся Яків до Грицька; лінь зразу зникла з його лиця. — Па-м’ятаєш, як допікав я тобі Галею?.. Все брехав я тоді! їй-богу, брат, брехав!
— Та ну! — здивувався Грицько.
— Брехав — вибачай! Маю сам гріх — і тепер покутую тобі його. Раз колись на вечерні в церкві Галя стояла в темному куточку; неда-леко од неї ти: і я підстеріг, як вона глянула на тебе… Ех, брат, і глянула ж!.. Мені чогось зробилось тоді так гарно і смутно чо-гось… і я позавидував тобі. Люби її, брат, плюнь на все, що там хто каже: вона гарна дівчина. Виростеш — поженишся з нею… З вас гарна вийде пара!
Грицько зітхнув і, трохи перемовчавши, промовив:
— Усе теє треба забувати… Ех, Яків, не знаєш ти, що в мене на думці! — ближче присуваючись до його, почав він щирим голосом. — Галя — то так собі… не важне… а головне у мене зовсім не те.
— Ну, а що ж? — тихо спитав Яків.
— Мені, знаєш, перш усього хочеться вчитись та й учитись, зна-ти все, а тоді що-небудь зробити таке, щоб усі здивувалися, щоб… ех… не вмію я вимовити тільки! — прибавив він, зітхнувши.
— Колись був у нас на станції жандар, — після паузи задумливо казав Грицько, — він розказував про якогось студента. Як його брали в тюрму за те, що він правди все шукав. Такий гордий, ка-зав, сміливий; начальству всю правду ріже у вічі, скрізь, каже, не-правда… Все за бідних людей стає, а сам — пан! Каже — заховали правду та й держать під замками!
— Яка ж то правда? — тихо-тихо спитав Яків…
Високо піднявся над Мар’ївкою місяць. І в хуторі, і в гаю все змовкло, заснуло, а хлопці сиділи над озером і тихо розмовляли. Очі горіли у їх, уші палахкотіли. Новий, чарівний світ, світ героїв, страждання за ідею, за правду починав розкриватися перед їхні-ми очима й вабив своєю могутньою красою… А в грудях тремтіло і замирало бажання сміливо вступити у той і жагучий, і страш-ний, і непереможно привабливий, прекрасний світ…
Другого дня в школі був акт. До школи поприходили хлопці з більш поважним виглядом, зодягнені по-празниковому, і навіть менше, ніж завжди, на дворі пустували. Старші школярі, особли-во ті, що цього року кінчали школу, навіть зовсім не брали участі в гульні.
Збившись окремим гуртком, вони обмірковували свої справи; поділялися думками, хто куди думає поїхати по школі. Либонь, усі намірялися роз’їхатися по школах: по фельдшерських, по се-мінаріях, по технічних.
Один Макар тільки одставав од товаришів: його батьки одси-лали кудись у приказчики, Макар жартував, називав себе майбу-тнім купцем. І тільки після того, як, одержавши похвальний лист з рук учителя, заплакав він, як дитина, схилившись на лаву, — усі побачили, як боляче було йому розлучатися з мріями про вище вчення.
Всім випускним було смутно. Шкода було товариства, школяр-ського життя, шкода шкільних стін, де збігло стільки років і де пережито стільки вражень, добуто стільки знання.
Краще за всіх, здається, почував себе Піхтір: він боявся, що в цьому році його виженуть зовсім з школи, бо він був второгод-ник, аж йому дали дві передержки — і він ходив по двору мало не догори ногами.
Коли розходилися хлопці по домівках, Грицька наздогнав Анд-рій і перший раз за скілько місяців подав руку.
— Ну, батьку, годі вже нам сердитись — може, я винний трохи, може…
— Е, що там згадувати! — міцно стискаючи йому руку, радо сказав Грицько. — Що було, те минулося…
— Але ж, батьку, признайся, — осміхаючись, казав Андрій, — таки гарна була капосна циганка, коли задурила голову навіть старо-му Тарасові Бульбі!..
Перед хлопцями зринула постать чорноокої веселої дівчинки, що ясною зіркою пройшла на фоні їх школярського життя, і ко-лишні вороги глянули один одному в вічі й засміялися.
