Приїхав у гості до нас дядя з міста, мамин брат.
Сидить він у кімнаті коло маленького столу, пише ноти і разом стиха приспівує.
Невелика сестра наша, Таня, прибирає в кімнаті, слухає.
Дядя співає:
Ой у лузі, в лузі
Червона калина…
То ж не калина —
Молода дівчина.
— Дядю,— питає його Таня,— а то вона тільки намастилася калиною?
Дядя засміявся.
— Буває й так,— каже він,— тільки у цій пісні не про таку дівчину співають.— Далі повернувся до неї, починає розповідати: — Це, може, так було. Ішли двоє дорогою, дивляться — щось червоніє в лузі.
Один каже:
“Це калина спіє”.
А другий каже:
“Коли ж це вона тут виросла? Це, мабуть, щось інше”.
Підійшли ближче, придивилися, аж то дівчина така гуляла там: рум’яна та гарна — ну, зовсім як калина.
З того часу, тільки де виросте дівчина хороша та рум’яна, то про неї й кажуть: “Та дівчина, як калина”.
— А то ще кажуть: “Дівчина, як повная рожа”,— пригадала Таня.
— Кажуть і так — різно, що кому личить.
— А мені що личить? — жартуючи, спитала Таня.
— Тобі? — подивився дядько на неї, а вона така повненька та кругленька.— А на тебе скажуть: дівчина, як качанчик…
Сказав дядя і сам засміявся.
гарний твір