XXI
Другого дня було Маковія. Бондариха пекла паляниці й пироги з яблуками. Настя серед двору вимішувала свині дерть у цебрі. Була аж червона од пари, розбилась од роботи коса. Виріс Вітя в бойовому наряді: поверх блузки — грізно одвисав наган (замість куль у нього, правда, було навтикано жолуддя). Рішуче підійшов до Насті і мовчки подав згорнутий папірець. Настя одкинула ліктем пасмо коси, що падало на спітніле обличчя, кінчиком пучок взяла лист і, не читаючи, сховала його за пазуху. Вітя, не озираючись, пішов на город. Там він пригнувся за бузиною і в дірочку крізь лісу почав зорити за Настею. Настя нашвидку скінчила роботу, витерла об фартух руки, вийняла лист… Далі сполохано озирнулася по двору. Звірившись, що там нікого немає, розгорнула папірець і почала читати. Лице спалахнуло, зачервоніло, як огонь. Швидко сховавши папірець, подалась до хати.
“Ага!” — задоволене подумав Вітя.
А Настя, нашвидку передягнувшись, вже мчала до Соні.
Соня сиділа коло свого столика, низько схилившись над паперами, підводила рахунки вистави. Настя влетіла у хату, як вітер, — зразу до Соні:
— Ой Сонечко, голубочко! Чи ти знаєш, що мені всього осталось жити дві години?
— Як? — теж схвилювалась Соня.
Настя вийняла папірець. Обидві схилили до нього голови, читають:
“Прошу відповіді на вчорашнє. Ще раз повторюю, що я не жартую. Дожидаю за городом коло груші… Даю дві години строку, а тоді…”
Далі замість слів — рішучий малюночок олівцем: два трупи в полі, до яких злітається зграя вороння.
Малюнок справив на дівчат особливо сильне враження.
— А самопал є в нього? — злякано спитала Соня.
-Наган! — смутно одказала Настя.
— Що ж тепер робити!
— Я вже й сама не знаю, що мені робити… І всього ж тільки дві години, дві годиночки дав строку…
Соню хвилювали різні почуття. Одразу одно з них спалахнуло, погасивши інші. Оченята блиснули не по-дитячому гордо, схопилась, стукнула кулаком об стіл:
— Та яке як він має на це право! А як ти його не хочеш? А як ти його не любиш! Що це таке? Рабство?.. — Почала схвильовано ходити по хаті.
Швидко-швидко. Сіла поруч.
— Настуню, доручи мені поговорити з ним — гаразд?.. Настя погодилась.
— Тільки швидше ходімо, бо мені боязко, щоб він, чого не заподіяв собі.
— Дурниці!
— Еге! Коли б ти його бачила, Соня, який він сьогодні: очі, як у п’яного, а сам червоний, як огонь.
Незабаром дівчата шуміли городами, аж спотикались.
XXII
Вітя марширував за городом попід вербами. Хмурив брови, поправляв наган коло боку, одкашлювався і шепотів щось губами. Іноді вибирався на рів і дивився у двір — тоді на обличчі його з’являвся злодійкуватий вираз. Потім знову хмурився й ходив уздовж рову.
У дворі в Бондарихи щось загуркотіло, і незабаром Вітя почув радісний голос товаришів. Став на рові, виглядає. У дворі стояв віз, на возі якась діжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Між ними дядько Кирило. “Це щось цікаве”, — торкнуло Вітю. Проте вирішив бути твердим: “Не піду”. Почав знову ходити. І сидів, і лежав — ніхто не виходив. Тим часом запал проходив, і брали позіхоти. Тоді він люто починав водити очима та скреготати зубами. Аж ось із двору голос Василя:
— Вітю, гов! Вітю, де ти?
Вітя витяг голову, щоб обізватись, далі, схаменувшись, стримав себе.
— Вітю, іди ме-еду їсти! — гукав Василь.
Тут уже Вітю мов щось шарпнуло за плечі, і він вибриком подався до хати. З грудей у нього випирало якийсь радісний, дикий викрик.
У хаті й коло хати — весела шатанина. Сінешні двері, що від пасіки, — навстіж. Туди й назад бігають, хустками замотані, хлопці з стільниками. Пахне кізяковим димом. Вітя увійшов у хату. Скрізь по лавках, по вікнах, на припічку стояли макітри, миски, глечики, повні меду. На долівці посеред хати стояла та сама діжка, з корбою збоку і з дірочкою внизу. Василь крутив корбу, в діжці шуміло, і в дірочку товстою цівкою плинув свіжий, вишневий мед. Хлопці насилу встигали підставляти посуд. Одну миску не вспіє поставити, а друга вже повна. У діжці шуміло, аж ходив шовковий запашний вітерець коло неї. Пахло медом і здавалось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний і веселий.
— Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! — весело казали хлопці.
Вітя в хаті тримав байдужий, суворий вигляд — ніби все це для нього не цікаве.
Увійшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках — свіжі паляниці, пухкі, бїлі.
— Ану, діти, до меду! — Взялися до меду. Ламали паляницю, вмочали в мед, смакували.
— А ти ж, Вітю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього, — звернулась до Віті Бондариха. Вітя зробив на своєму обличчі вираз “тепер мені не до меду”, проте, ніби нехотя, уломив кусочок паляниці. Умочив раз, покуштував, умочив удруге… і зразу, ніби його прорвало, зареготав на всю хату:
— Аж ось коли я до тебе добрався!
Одломив од паляниці кимсу і підсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли по хаті. Усі вже понаїдались, він ще мотає, тільки злодійкувато блискає з-під лоба очима, чи ніхто на нього не дивиться.
Кость злякано:
— Вітя, луснеш!
— Всю миску виїм! — захоплено й рішуче промовив Вітя.
— Ну, всієї миски, не бреши, не виїси, — почав забирать Валя.
— А я кажу: виїм!
— Що ставиш?
Забили, як водиться, в заклад. Вітя ставив свій наган. Валя — лижви.
Вітя почав сьорбати вже ложкою, без хліба. Оксана лагідно звернулась до Віті:
— Буде, сину, на цей раз, бо щоб не завадило, не шкода того меду, тільки я боюся…
Оксана не доказала: Вітя несподівано вирівнявся і залупав очима. Вхопився за живіт і почав мінитись на лиці. На чолі рясно виступили дрібненькі краплинки поту. Далі, як перший грім, загурчало у Віті в животі.
— От, я ж казала, що так буде! — затурбувалась Оксана.
Вітя хапається за груди, за живіт, в’ється, як риба:
— Ой боже мій, це, мабуть, я вмру!
— Ага, тепер “умру”? — сердито докоряв Кость.
— Ведіть його, хай ляже!
І Вітю повели під руки, блідого, з потухлими очима.
XXIII
Опівдні прибігли Настя з Сонею. Шукали Вітю. Бігали на город — нема, дивились у дворі, в пасіці, в хаті — нема. Стоять серед двору, турбуються: :
— А що, як він собі щось заподіяв?
— Чого доброго, він шалений!
Дивляться одна на одну великими зляканими очима.
— Кого ви шукаєте, дівчата? — обізвався з клуні Валя.
Зразу до його обидві:
— Віті не бачив?
— Вітя ось у клуні, тільки зараз до нього не можна…
— Чого? — і голос затремтів у дівчат.
— Так… хворий.
Дівчата зблідли:
— Що ж таке трапилось?
— Та нічого.. видужає, — чогось не хотів казати Валя.
Раптом Настя в плач:
— Чому ти не кажеш?
Валя здивовано глянув на дівчат:
— Та чого ви турбуєтесь? Нічого йому не станеться… меду обжерся, тепер болить живіт… Слова були сказані, мабуть, голосніше, ніж було треба, і долетіли до Віті: на снопах вирвався виразний стогін од болі й одчаю.
І в Насті, і в Соні на лиці промайнуло хмарою розчарування. Далі одна на одну звели очі. Одна затулилась рукою — пирск, друга — пирск, і, слова не сказавши, бігцем — на город. Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного, шаленого, невтриманого реготу. Згори почувся крізь стогін нещасний голос Віті:
— Валю… І нащо… ти… сказав?
XXIV
Надвечір Бондариха верталась додому. У дворі на осиковій колодці сиділа Настя з Костем. Побачивши матір, обоє розсунулись. Оксана була на селі, здибалась з матір’ю Соні. Та розповіла їй про Настину пригоду. Вертаючись, Оксана осміхалась і кусала губу, проте очі поблискували сердито.
Спокійно до Насті:
— Насте, а йди до хати!
Настя почервоніла, стурбувалась:
— Чого, мамо?
— Іди, там побачиш! — І пішла, не озираючись, в сіни. Настя знизала плечима і швиденько пішла за матір’ю.
Довгенько не було її, а коли знову вийшла, була червона, як буряк, сердита, люто блискала очима.
Підійшла до Костя, суворо насупила брови:
— Дай сюди перстень!
Вигляд у неї був злий, рішучий, і Кость не насмілився змагатись — зняв з пучки перстень, оддав. Настя підійшла до ліси і шпурнула в чужий сад.
Кость охолов.
— Насте, нащо це ти?
Настя, не озираючись, швидко подалась кудись на город.
ХХV
Зранку другого дня в дворі кипіла робота. Троє сусідів в спілці з Оксаною найняли машину — треба було за день помолотити, повіяти, дати увесь лад. Працювали всі : Кость, Василь, Настя. Безперестанку гула машина, хмарою стояла курява, виростали гори соломи. Цьвохали батоги; бадьоро лунали вигуки; закурені, в соломі, в остюках метушились люди, як тіні. Для Віті сьогодні — бенефіс. Без шапки, чорне, як хмара, обличчя, мокрий, розкуйовджений чуб… — він керує машиною, сердиться, лається, як це подобає доброму машиністові. Головний машиніст здав машину на його руки й покурював цигарку, даючи часом дрібні тільки вказівки молодому помічникові.
— Знаю! — незадоволено відгукувався Вітя. — Вченого вчити — тільки псувати.
Настя працювала за двох.
Поважна, серйозна, ні осмішки, ні жарту. Обзивалась тільки тоді, коли її питали. Проте іноді мимоволі кидала на Вітю збоку лукавий насмішкуватий погляд. Коли його Вітя помічав, хмурився: мені зараз, мовляв, немає часу для дурниць! В мене робота, в мене — люди, мені не до любощів!.. І люто гукав на погонича:
— Пас! Пас порвеш! Куди ти дивишся?
Жарт тонув в очах у Насті, і вона проймалась, повагою до молодого, енергійного машиніста, ховаючи сміх до зручнішого часу. Кілька днів гарячої праці — і все забулося. Правда, Кость потайки лазив у чужий сад шукать персня — проте не знайшов; зітхнув і вирішив на тому змиритись. І справа з любощами, з перснями, з наганами, здавалось, була зліквідована вкрай.
