XXVI
Отже, виявилось — ні! Не така це справа, щоб так легко було вкрай її зліквідувати. Лист. Пом’ятий, завожений, мабуть, довго десь ходив по руках. Лист був на Валю, а писаний до всіх. Був він повний докорів, що так довго не давали про себе вісті, що, може, там сидять дармоїдами на чиїйсь шиї. У кінці — суворий наказ, щоб небарно вертались до Києва.
Хлопці ніби прокинулись од сну. Передосіннє небо повите було в голубу задуму. Голе поле одгонило сумом. Прилітав уже, як новий гість, легесенький смуток-вітер. Раптом встали перед очима у хлопців Київ, школа, шкільний гамір, забуті на цей час учні, вчителі. Почали готуватись до від’їзду. Валя бігав по селу, енергійно стягав для шкільного музею різні цікаві речі, що в час перебування в селі наглядів у селян: старовинний великий коряк, уламок мережаного чумацького ярма, вулик, якесь череп’я. Гордощами його був величезний мамутів ріг, що днів зо три канючив він його для музею в одного селянина.
Вітя захопився агітацією поміж селянськими школярами, намовляючи їх їхати з ними до Києва вчитися в семирічці. Казав, що їхня школа в Києві охоче приймає селянських дітей, одводить для них при школі помешкання, дає безплатні сніданки. Наговорир, наобіцяв, і бідні хлопчаки, що давно мріяли слідом за Бондарями учитись у Києві, остаточно почамріли. Завжди ходили за ним табунами, як за батьком. Настя ходила смутна. Вона далі не мала змоги вчитись — мусила залишатись у селі. Одного разу в товаристві, знялася жвава розмова про те, хто де буде вчитись далі. Перед кожним слались широкі шляхи: всі школи були для них одчинені, всі фахи можливі. Гаряче сперечались про те, яка школа краща, яка потрібніша, яка кому більше пасує. Хлопці легко міняли фахи: інженера, художника, лікаря. Тільки Кость твердо стояв на одному: він обрав собі за фах агрономію і широко розгортав перспективи: профшкола, вища школа, командировка за кордон… аж тоді праця десь у селі…
Настя сиділа осторонь, слухала мовчки. Її якось тепер не помічали. Під час гарячих Костевих сподіванок-мрій вона встала й непомітно вийшла. Кость подивився їй улід пильними очима. Переждавши трохи, він вийшов за нею. Настя сиділа в сінях на ослінчику схилившись на скриню, і ревла, аж коса тремтіла. Серце заболіло в Костя: чи це ж та Настя, весела, енергійна, що з усіх глузувала?! Сів коло неї, взяв за руку. Не підвела голови, а руки не приймає, легенько тисне.
— Насте, чого ти плачеш?
Настя зашепотіла:
— Всі будуть учитись, всі будуть жити в Києві, а я одна в цій ямі буду нидіти; всі мене забудуть, бідну, нещасну…
— Я, Насте, ніколи-ніколи тебе не забуду! — гаряче промовив Кость.
Настя знову заплакала. Витерла сльози, підвела голову, промовила рішуче й певно:
— Забудеш!
Кость гірко похитав головою:
— Не знаєш іще ти мене, Насте! — І далі щиро провадив: — Слухай, Насте, що я тобі казатиму, тільки не думай, що це так собі, жарт. — Кость ближче підсунувся до неї. — Люди, що в них я живу, полюбили мене й умовляють, щоб я в них залишився, за сина. — Голос Костя затремтів: — Я, Насте, сирота, що надумаю — зроблю, ніхто мене не впинить: хочеш, я зостанусь тут у селі? Хочеш?
Настя здригнулась, кинулась:
— А школа?
— В селі я й з цієї освітою найду собі працю, — сказав Кость твердо, як одрубав. У Насті блиснула радість, далі злякано хитнула головою:
— Ні-ні, тобі треба вчитись. — І трохи переждавши, ще певніше: — Ні! Так, Костю, не можна; їдь — доучуйся, я на шляху твоєму не стану.
Настя трохи подумала, і в очах у неї блиснув огник іскристий, рішучий, аж щоки зашарілися:
— Їдь, Костю, у Київ, їдь за кордон, а потім приїдеш до нас у село… — Почервоніла, тихіше: — А я тебе буду дожидати, якщо справді не забудеш. А якщо й забудеш, то знай: я тебе за те не осуджу. — Далі лице в неї стало смутне і ніжне: вийняла з-за пазухи хусточку, розв’язує вузлик… І… мов сонце, звідти блиснув Костеві той обжурений, здавалось, назавжди загублений, закинутий у бур’яни олив’яний перстень. Мало не крикнув із радощів:
— Де він узявся?
Настя дивилась на перстень з любов’ю й смутком:
— Скільки я, бідна, греблась у бур’яні, скільки пожалила та поколола рук і ніг, поки таки знайшла його. — Далі зачервонілась і опустила вії:
— Ти колись, Костю, прохав його в мене, — візьми, коли хочеш. Тільки одного прошу я в тебе: коли знайдеш кращий, золотий, то цей мій, бідний, нікому не показуй, щоб не насміялись із нього. Вийди на Дніпро та й, щоб ніхто не бачив, укинь у воду.
XXVII
Сонце підбилося під обід. Ворота до Бондарихи у двір одчинені, двері в хату — теж навстіж. В хаті — людський гомін. Посеред двору кінь, запряжений у віз. Василь в новій свитці і Валя в своїх шкарбанах складаються в дорогу: скринька, клунки, постіль, мішки з речами для музею. Вештаються з таємничим виглядом сільські хлопчаки-учні, шепочуться з Вітею. З комори до хати бігає заклопотана Настя. На поріг вийшла Бондариха, зачервонілась — чи од чарки, чи од смутку.
— Ану, діти, до хати! Всі! Перед дорогою всім годиться посидіти.
І свої, і чужі — всі пішли в хату.
В хаті — повно людей: прийшли виряджати київських гостей і дід Маркіян, і веселий дядько Кирило, і Марина з своїм “золотом” на руках, тепер у керсетці і в кольоровому очіпку, і названі Костеві батьки. Сиділи на лавах, на ослоні, стояли коло печі, попихкуючи цигарками. На столі — горілка, миски з закускою. Оксана ласкаво припрошує всіх до столу:
— Всі, всі сідайте! Зсуньтесь тісніше, всім місця хватить.
Почала частувати. Черга доходить до Віті. Вітя спустив очі вниз:
— Ні, я не п’ю! — І почервонів. Оксана не домагається.
— Цур їй, діти, не пийте! Нехай наша така доля, що як не вип’єш цієї погані, то й веселощів нам немає; ви собі підете в світ, знайдете щось краще. — Подивилась на Василя й Настю, блиснули сльози.
Дід Маркіян:
— Та не журись, Оксано, бач, яких викохала? — кивнув головою на Василя й Настю. Оксана крізь сльози:
— А поки-то їх викохала…
— Ну вже правда: кому-кому, а що вже цій бідній Оксані довелося зазнати… Загомоніли:
— Знає вже добре, як орати, як і сіяти.
— Така вже наша вдовина доля, — зітхнула Марина. Оксана підняла голову й заспівала до чарки:
Усі гори зеленії,
тільки одна гора чорна, —
тільки одна гора чорна,
виорала бідна вдова…
Зразу Василь і Настя спустили очі вниз, посмутились. Віті здалось, що починається якась служба: він чогось устав і знову сів.
…Виорала, зволочила,
слізоньками примочила…
— Було, ні світ ні зоря — клунок на плечі, цього на руки, цю за руку…
І Оксана почала розповідати про своє гірке вдовине життя з малими дітьми.
Свідки цього — Настя й Василь — тепер сиділи задумані і серйозні.
Хлопці-кияни слухали й розуміли все те, з чого в школі сміялись: і те, що Василь і Настя за очі матір взивали “вони”, і нащо здіймали у класі з підлоги “святий хлібець”… А чорна земля, що стільки шуму-грому збивається за неї на світі, здавалась уже їм заповітними, здавна омріяними скарбами, що не даються до рук людям… та земля, що вся од краю до краю народною тугою повита, сльозами вдовиними примочена. Рішуче хитнув головою синьоокий Кирило, повернувся він до Василя й Насті, далі витер вуса і заспівав
Мати ж наша, мати,
не журись ти нами, —
ми повиростаєм
та й розійдемось самі…
— Так-то… — До Оксани: — Не журися, сестро, того, що було, вже, мабуть, не буде. Почало розвиднятись — буде день.
Загули люди:
— Хоч не ми — діти наші, а таки зазнають чогось кращого.
Василь щось шепнув матері на вухо. Оксана кинулась.
— Ну, що ж, діти, як пора, то й пора. Заворушились, встали, цілим натовпом висипали з хати; прощались.
— В час добрий!
— Їдьте та й знову приїздіть до нас на літо! Тут ми вас, може, й поженимо, — жартував хтось.
— Пишіть листи!
— Присилайте газетку!
А дід Маркіян до Валі:
— Та розпитай там, Петровичу, про “клєточку”! Дядько Кирило сів на віз, узяв віжки в руки. Цьвохнув батогом, і віз заскрипів із двору. А в селі гомін.
Два школярі, яких загітував Вітя, в останній день мало не бунт вчинили проти батьків та матерів, що не пускали до Києва вчитись. Чути було — десь бідкались:
— Ну й що ви скажете — збаламутили дітей, що тепер і ради їм не даси.
Один з торбинкою тікає до воза без шапки, наздоганяє його мати, б’є шапкою по плечах кидає її йому в руки. Другий, червоний і заплаканий, проте з радісною перемогою, турманом вилітає разом із торбиною з сіней на вулицю, з материним буханом у спину, замість благословення в дорогу. Рушили з піснями. Настя довго стояла, схилившись, на воротях, поки не стало чути пісню. Увійшла в хату, взяла зшиток, в якому написали київські гості “на спомин”. Зараз Настя не хотіла читати — лишала надалі; проте не втерпіла, щоб хоч деяке слово не вхопити очима. Ось Валине кидається у вічі:
“Прощай, Насте, твій образ навіки… Побачу тебе в ореолі…”
Ось Вітине, коротеньке: “Не забудь київського шалапута й босяка Вітьку Барановича!!!”
А ось Кость: швидке, схвильоване, гаряче писання. Знаки вигуку, знаки запитання… Настю впекло, як іскра, слово “навіки”…
Щирістю, молодим запалом, гарячими надіями віє Насті від цього дрібного писання, і любо їй дивитись на нього тепер, не читаючи. А читати буде коли: спереду багато осінніх днів та сумних вечорів, довгих, самотніх. Буде, буде вона їх читати, та й не раз…
XXVIII
Потяг (товаровий), що в нього пощастило мандрівцям упрохатись із своїми речами, далі Дарниці не пішов. На щастя, вертались з таборів червоноармійці в місто — все добро школярське взяли на віз.
…Торохтить шинованими колесами по бруку військова гарба, парою биндюгів запряжена. Мішки, скриньки — всі найтяжчі хлоп’ячі речі — на возі; за возом — креше чобітьми сільська ватага. Місто ще далеко, а вже відчувається якийсь могутній водоверть, що від нього подихає бадьорий хвилюючий вітерець. Коли ж перед очима встало, як марево у хмарах, велике місто, і стіною виступили, розгорнулися зелені київські гори — горді й холодні, на горах — інші гори, стіни, мури, мережані будинки, золочені верхи, суворі й байдужі; коли внизу під горами крицею блиснули сині дніпрові хвилі, а над ними вгорі виросли сади, арки, мости, монументи, — бідні новаки-селючата поніміли, і серце їм занило. Крім невеличких клунків у руках, вони нічого не мали, в цей невиданий світ вступаючи. І міцно-міцно стискали вони в руках всю свою економічну базу — ворочок з сушеною локшиною та засохлу хлібину.
Свіжі, бадьорі, ніби накачані за літо смоком, ще обвіяні духом пашні й сіна — вертались кияни до міста.
Той свіжий, хвилюючий вітерець, що подував на них ще здалека, тепер зростав.
Раптом прокинулось громове царство: переможно заревів пароплав, розкидаючи гук по горах і просторах, суворо гриміло десь залізо, верещали дзвоники трамваїв. Здавалось, там шумить, кипить унизу вогненне море, видимаючи вгору шумовиння. Підіймається воно до хмар, грає на сонці кольорами і застигає багатоповерховими будинками тонкої архітектури, золотими банями, монументами.
І в громі і блиску тоне десь далека-далека хатина Бондарів у степу, блідне заплакана Настя на воротях, розходиться в туман…
Все забувається.
Тільки що ж то так сяє і гріє на руці в Костя? Що то не тьмариться серед кам’яних мурів і золочених київських верхів?
