IX
Гарячі жнива… Людей у полі, як мурашок. Кияни ще не бачили стільки. Косарі — рядами, простоволосі, сорочки повипускали; ламають жито-пшеницю, як стіну, покоси кладуть. Біліють скрізь сорочки пригнутих женців; над возами понапинаті холодки, прип’яті пасуться коні; під возами — колиски, в колисках діти. А над усім музика: ірже десь лоша, лунко хтось клепає косу, гуде далі в степу машина, робітниками густо оточена. Метушня, руханина. Все це нагонить хвилювання. Віє од ланів силою великою, могутньою, бадьорою. Забули хлопці про свій Київ. Самі собі здавалися комашками в цьому краєві серед праці й золотого хліба.
…Хлопці жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один наперед одного, аж піт їм очі заливає. Повернуться навкруги — самі собі віри не доймають: здається, що вчора були в Києві, тепер… тепер — на тім світі. Озираються, все лічать нав’язані снопи. Раз по раз Бондарихи питають:
— А дивіться, тітко, чи це вже на сніп буде, чи ні? Бондираха осміхається:
— Та, мо, й буде.
— Ні, ні! Там хіба півснопа, не більше! — невблаганно гукає Настя.
— Ану, женці-молодці! Ану, робітники! — в жарт підганяє хлопців брат Бондарихи, Кирило, що живе з ними на спільній ниві.
Він з рудою борідкою, з веселими сірими очима та з русими, як у Насті, кучерями. Сам жне, а очі сміються. Все погукує:
— Ге, ге! А хто ж то з вас, женці-молодці, стільки стебла за собою кидає? — Або: — А хто ж то на ту руку перевесло крутить!
Пішов пити воду, по дорозі взяв чийсь сніп, струснув — перевесло розлізлося, як гниле, і сніп розсипався:
— Це так по-київському?
— Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи — навчаться! — оступається за киян Бондариха. Зв’язала свій сніп, переходить на постать до хлопців.
— Дивіться, хлопці, отак і отак треба робити! — Перев’язує їм снопи, крутить перевесла, учить.
Дожавши снопа, Кирило сідає на снопі перекурити, веселими очима позирає на хлопців; моргає сестрі:
— Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випростує спину, теж поглядає на хлопців, підтримує жарт:
— Та я вже й сама не знаю, всі хлопці браві, гудити не буду.
— А одначе? Чи не отого кучерявого? — накивує Кирило оком на Вітю.
Вітя підводить голову, крадькома, по-зрадницькому показує на Костя.
А Кость мов і не чує, про що розмова: так працює, так пильнує, тільки уші та шия чогось зашарілися вогнем.
Кирило сміється.
— То ж то він до роботи так узявся, а я й не догадаюсь.
— Кость, ось про тебе говорять! — гукає Вітя. Кость — мов і річ не до нього.
— Та буде вже! Отак засоромили козака, — сміється Оксана.
— Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорілась? — неповинним голосом звертається до всіх Кирило. Далі до Насті: — Насте, не гори так, а то жито запалиш!
Настя сердито вертить головою:
— Оці ще! Як почнуть…
Бондариха:
— О, цей уже дядько! Ні старого, ні малого — нікого не минає, щоб не зачепити.
— Ну, діти, не стіймо, сонечко не стоїть.
…Сонце палить. Дедалі дужче, аж варить. Подихне вітерець, набіжить хмаринка — ніби мати рідна на голові чуб погладить. Далі ні хмаринки, ні вітру, сонце ніби нерухоме стало серед неба. Пече, аж у голові туманіє. Пов’яли хлопці, поварились, як раки. Вже й розмови немає. Тільки часом коротенько обзивавсь Кирило:
— А що, хлопці, та коли б оце той дзонтик?
Або:
— Оце б, хлопці, того квасу чи мороженого, що в Києві продають на Євбазі! Еге?
Бондариха одкашлялась:
— Може, вже, хлопці, їсти похотіли? Ось зараз, діти, зараз будемо обідати.
Та довгий здався хлопцям той “зараз”. Спина не розгинається, руки як дерев’яні — не слухаються. Здавалось: ось-ось сам повалишся на сніп. То лічили снопи, а то забули. Позирали на сонце. Наостанку не витримав Василь, кинув серп на сніп.
— Мамо, вже, мабуть, будемо обідати.
Бондариха кинулась, мов проснулась:
— Таки й правда, а я задумалась та й забула. Кидайте, діти, буде вже.
— Ху! — витирають піт, над силу тягнуть ноги, мов їх зараз повипрягали з плуга.
— Потомились, хлопці? — співчуває їм Бондариха. — Це добре гостювання — тільки прийшли, а їх зараз у роботу позапрягали.
Обідати посідали під копами, в холодку. Василь витяг з-під снопів торбу і почав розкладати обід.
Дечого багато забудуть мандрівники з тієї мандрівки, та, мабуть, довго не забудуть того хліба, вітром обвіяного, сонцем присмаленого, що хрумав на зубах, як пряник, та того сала в капустяному листку, що розтавало на сонці, що мазали ним скоринки, та ще тих прив’ялих у ворочку вишень. Брали добрі кимси хліба і незчувалися, де вони дівалися з рук: танули, як віск.
— А що, хлопці, чи їли ви щось таке добре в Києві?
Хлопці тільки загули з повними ротами.
Обід був веселий, гомінкий. Кирило сипав, як із рукава: про “бариню”, про “дзонтик”, про порошки для апетиту, про москаля, що ходив уперше косити.
Регочуть, аж давляться.
По обіді хто пішов по воду, хто ліг під копами спочити.
Ліщина гомонів безперестану, вираховуючи, чи вийшла б скирта до хмари, коли б позводити всі на Україні копи до одного місця.
Бондариха чи спала, чи ні, — встала, пішла на суміжну ниву, де лежали вітром поплутані покоси. Підіймала колос, журно головою хитала. А вернулась, бідкається: пересохло на кострицю Маринине жито — висипається. За чуже жаль. Треба буде допомогти сердешній, як своє впораємо.
Всі повставали і, потягаючись, пішли до своїх недожатих снопів.
Непомітно надійшов вечір. Радісною пожежею спалахнув захід, кинув червону стуму на лани, мов туман. Ніби під чарівним ліхтарем на екрані виросли рядами силуети кіп, як зубчасті дзвіниці. Шпурнули від себе, куди видно, велетенські тіні. Шугнуло вгору недожате на могилі жито, як ліс, живими тінями в рожевій імлі заметушились женці. Суворими, дорогими фарбами мальована убога їхня одіж.
Гаснуть лани й завмирають…
Самітно бринить десь остання коса — косар доходить ручки. На його смаглому обличчі замирення і втома.
Жінка, зв’язавши останній сніп, бере з колиски на томлені руки дитину, стає нерухомо перед заходом, мов на малювання вирядившись. Вишнева печаль в очах її карих сяє проти вечірнього сонця.
Ось тихо заслоняє вже величну майстерню темна завіса, ховаючи незрівнянного майстра картину.
А вгорі, у темних мурах, засвічувалися над житом-пшеницею гостинні свічі — зорі.
Вертались у присмерках.
Гнали череду, було курно. Як іскри, блискотіли в куряві зорі. З поля поспішали: засмажені, закурені, стомлені. Мовчки, без розмов. З косами, з серпами, з торбами. У дівчат і жінок під пахвою пучки волошок, материнки, вінки з жита. В усіх на виду — смуток і втома.
Х
Ішли в поле до схід сонця, спотикаючись, роздирали кулаками невиспані очі, згинались од холоду. Нічого в світі так не хотілось, як спати. Здавалось, де впав би, там і заснув: у рові — в рові, в бур’яні — в бур’яні, хоч на камінні. Коли б це так удома — крик, бунт підняли б, — тепер ідуть. Починати роботу — чиста мука: руки болять, ноги болять, спина болить. Помалу-помалу, мов не своїми руками, беруться за серпи. Аж дедалі руки, ноги і все тіло ніби наливається соком, міцніє. Пригріває сонце, і втома зовсім розтає, як віск. Робота загоралась.
… По обіді з третьої різи біжить стернею смуглява дівчина. Чорноока, жива, з червоною на грудях краваткою. Ще ранком, їдучи в поле, вона з воза віталась до Бондаришиних женців.
— Здорова, Настуню!
Прибігла, обнялися. Цмок, цмок…
— Скінчила?
— Скінчила!
— А куди далі?..
Заторохтіла.
— Надовго, Соню? — обізвалась до дівчини Бондариха.
Соня повернулась:
— На жнива, тьотю.
І знову до Насті:
— Знаєш, Насте, мені роботи-роботи! Обслідувати економічний стан села, вияснити число незаможників, куркулів, зробити доклад про яслі, виявити число грамотних, неграмотних, жінвідділів, лікнеп, читальня…
Засипала, засипала, стулила губи, запишалась, похитує головою:
— Роботи-роботи! — А сама вже не зводить очей з гостей. Далі стиха щось нишком питає Настю, кидаючи допитливі погляди на хлопців.
— Товариші, — дипломатично звертається Настя до хлопців, — ось товаришка Соня пропонує…
Слово перехоплює сама піонерка.
Довірливо, сміливо, як до знайомих:
— Товариші, я бачу, що тут у селі набралось нас стільки молоді, що могли б організовано повести якусь працю. Наприклад, виступити з кількома доповідями або…
— Слухайте, діти, що я вам пораджу, — встряла в розмову Бондариха, — те все, що ви кажете, може, воно удасться вам, а може, й ні, а більше того, що вилами по воді, краще підіть оце гуртом та зв’яжіть жито Марині Петренковій. Жінка руку обварила, сама не може, а жито сиплеться. Там його кіп на чотири, на п’ять — не більш. Підіть, діти, за сонця ще й зв’яжете.
— Зараз?
— Зараз.
— Згода! — весело, радісно.
А найбільше була рада сама Соня. Аж у долоні заляскала.
Сміялись: “От, мовляв, здивується вдова, як вийде в поле та побачить, що жито її зв’язане”. Гуртом перебігли на сусідню ниву.
Зашуміло на вдовиній ризі, задзвеніло. Весело й шумко почалася праця, і гомін лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопіли: “Що, воно — комуна?”
Співали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися:
— Що? Що? Піонери? — загрозливо із запалом кричала Соня.
— О, Соня вже й скипіла — що ж тут такого, кожний має свою думку.
— Бо мене злість бере, що все на піонерів: піонери — такі, піонери — сякі…
— Нападають на піонерів, то й є за що, — одрубала Настя.
— А за що? Ану скажи, за що? Ану?
— Та годі, от люди! — зводить на мир Василь.
Нехай у школі тільки те й роблять, що гризуться, чого ж тут? Всі ми тут однакові — пролетарські діти.
Проте впинити не було вже змоги.
— Що там — годі!..
Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками, поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці… Гомін, як на мітингу.
… Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще чуб навстовбурчений.
Скінчили роботу — не радісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє.
— Насте, клич же Соню вечеряти до гурту, — звеліла мати. Настя прохала сухо з офіційною гостинністю.
Соня почувала образу, проте щось недоказане, нез’ясоване потягнуло її за гуртом.
