XI
Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в’язалася. Ні, ні — та й виривались іскри ще не погашеної сварки.
Рипнула хвіртка.
Мати:
— А годі, діти, либонь, хтось іде.
Дослухається.
Загавкав собака.
— І хто ж це воно так пізно! А піди, Насте, проведи.
Настя пішла.
Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння на місячне, вітається:
— Добривечір, хліб-сіль!
— Хто це? Не вгадаю поночі, — приглядається Оксана. — Це ти, Марино? Чи не свариться прийшла, що мої женці похазяйнували в тебе на полі?
— Так цьому таки правда? — зацікавлено промовила молодиця, підступаючи ближче.
— Удова! Марина! — кинулись. Похмурі, сердиті, скучні лиця прояснились, оджили відразу.
— Та зв’язали ж. Як там вони зв’язали, може, не до ладу, того не знаю, ну, а таки зв’язали.
— Чому не до ладу? — образилась Настя. — В’язали, як і люди в’яжуть.
— Чотири копи й вісім снопів вийшло, тітко! — весело додав Вітя.
— Ну, то як же це? — допитувалась молодиця. — Хтось вас послав чи хто звелів?
— Та хто їх посилав — самі пішли, — казала Оксана. — Що їм, молодим та здоровим: пішли, заіграшки, зв’язали, наговорились, наспівались, ще й додому завидна прийшли.
— Ну, кажіть же ви! — дивується молодиця. — А я почула, то й віри не пойняла. — Одкашлялась: —Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу, у Гордія вечеряють коло хати. “Гордію, — кажу, — чи не зв’язав би ти мого жита завтра, а я тобі колись заплачу або одроблю”. — “Ні, каже, завтра іду косити своє”. Бідкаюсь, хто б же це послухав. Коли Погорілко старий за плечима: “Та чого ти, Марино, турбуєшся, жито твоє стоїть вже в копах!” — “Так, — кажу, — той саме тепер час, щоб хтось пішов в’язати вдовине жито”. — “Так я ж тобі кажу, що твоє жито зв’язане”. — “Хто?” — питаю. “Школярі”, — каже. А я ото ж таки чула, що до вас прибули з Києва товариші, й вірю, і не вірю. Та оце й думаю, дай зайду, спитаю.
Почала призиратись у темряві до товариства, привітно осміхається.
— Так оце вони й є. Чим же мені дякувати, товариші, за вашу послугу?
Замахали ложками, руками:
— О, о, яка там дяка!
— Нічого не треба.
— Воно не стільки того жита, сама б зв’язала, коли ж одно що руку опарила, а друге — оцей, оцей, оцей… — почала гойдати на руках дитину, гаряче пригортати до грудей, зазираючи їй у вічі, — оцей мені кателик руки зв’язав! Оце моє горе!
Призираються до неї: лице марне, очі заклопотані, запалі, рука зв’язана, як прач.
Почала знову:
— Посадила оце я його в дворі в коробці та, хай бог простить, і забула.
Голова забита, ну зовсім він у мене з думки вийшов. Пішла аж до могил накопати картоплі. Як забула, то й забула, згадала оце аж увечері, як прийшла додому. Сюди, туди, — немає мого Уласа. До сусідів — ніхто не чув і не бачив. Бідна головко! Як не своя бігаю по кутку, вже й не знаю, що й думати. Старі жінки радять: “Слухай, молодице, вухом до землі, воно так не сидітиме, десь плаче”. Почала я слухати. Побіжу на майдан, припаду ухом до землі — не чути. Побіжу на город — не чути. Аж у Мартиненковій леваді слухаю — десь гуде. Я ухом припаду до землі — і далі, послухаю — і далі. Ну й що ж ви собі думаєте? — В очах молодиці затремтів острах. — Сидить моє золото коло самісінької криниці, а криниця та ще без цябрини. Квіточки плавають по воді, видно, понакидало. І як воно туди само не впало, — я вже й сама не знаю.
Пригнула голову до дитини з острахом, з жагучою любов’ю.
— Ну, що б ти собі думав, коли б упав у криницю? Га? Кажи!
“Золото” поважно, як учений у кріслі, сиділо на руках у матері, позираючи чорними очицями на місяць.
Зітхнула. Кинулась.
— Ну, це ж я забалакалась. Спасибі ж вам, товариші, за вашу послугу. Прощавайте! Та ви хоч коли зайдіть до мене в хату, може, я розживусь на пляшку того проклятого самогону, то хоч по чарці вип’єте!
В запалих очах блиснула весела іскра. Всі зразу засміялись.
— Чого? — дивувалась молодиця. — Не п’єте! Ну, так посидите. Заспіваєте.
Іде, приказує:
— Зайдіть же, зайдіть, — глядіть. Не погордуйте.
А наостанку:
— Воно аж на душі полегшає, як почуєш, що є ще на світі добрі люди.
Пішла повеселівши.
Оксана провела її очима.
— Веселої була вдачі молодиця: дівкою, було, всі вулиці гудуть нею: лихо приборкало.
XII
Ніби щось наворожила молодиця: пішла, зразу стало радісно й весело. Почалося так: Настя підсипала галушок. Валя глянув на Костя, підморгнув бровою…
— Пам’ятаєш: “Насте, го-ов!”
Кость пирскнув, похлинувся, кашляє. Вітя ложку од себе, хапається за груди: пирск! пирск!
— Що таке?
Розказують. Настрій міняється. Про суперечки не хотілось згадувати. Повечеряли — не хотілось розходитись. Була субота. Соня згодилась ночувати. Ніби магнітом стягнуло тепер Настю з Сонею. Обнялись, як улипли; довго, обнявшись, ходили по двору, гаряче про щось шепотіли, в закутку гаряче цілувались, сміялись. Збирались до гурту, чогось пригадували школу: учителів, шкільні екскурсії, вечірки… З’явилась думка — влаштувати в селі вечірку. Визначили день: тої неділі. Зразу ж почали складати програму, далі — скувалось щось подібне до летючої репетиції: декламації, далі перейшли на пісні.
Настрій розгорався, як на вітрі жар. Кінчали однієї, починали другої, мінялись тони, пісні журні мінялися на веселі, революційні на побутові, шкільні на вуличні, і всі разом спліталися в одну довгу, що в ній перемішалося все: журба, сміх, тихий смуток і молодий запал.
То підкидається сміхом, як крем’яхами:
Ой пряла чи не пряла,
Прости, боже, що збрехала.
І клоччя курить…
То знову, як продовження цієї, — глибокий, чистий молодий смуток:
Кру… кру… В чужині умру.
Поки море перелечу,
Крилонька зітру.
На тину, коло воріт, як із землі, виростають мовчазні, темні силуети, як тіні смутку за літами молодими. Жінки, чоловіки. Вийшла мати загонити спати, заслухалась.
— Так, гарненька пісня, — скупо похвалила вона. Проте, глянувши на це енергійне, задумане обличчя, на той прекрасний маленький вогник, що засвітився в її суворих та розумних очах, можна було зрозуміти, що та похвала високої ціни. Не погнала спати. Зітхнула:
— Та ви ж довго не загулюйтесь, діти.
…Згадали шкільні гри. Ніч, ясно, моріжок. Пішли по двору парами в ходячого сусіда, як, бувало, на вечірках по шкільній залі:
— Жито чи пшениця? Серп чи молот?
Віті несподівано в пару припадає Кость. Увесь вечір Віті здавалося у темряві, що Кость тисне руку Насті, раз навіть почулося, що коло тину вони поцілувались. Віті чогось забажалось узяти Костя під свою опіку.
— Слухай, це ти справді у любов надумав гратися з Настею? — тоном щирого “друга” запитав він Костя, а далі почав:
— Ти ось послухай, Костю, мене, старого друга твого: ти не жартуй із цим! Любов, брат, це тобі не шуточка… Любов, брат, до всього доводить. Ти парень молодий, ще нічого в цьому не розумієш, ти послухай краще бувалого…
І Вітя почав розпатякувати про те, що таке любов і до чого вона доводить.
…Дівчата полягали в коморі, хлопці, як і завжди, — в клуні. Було пізно, проте не спали ні ті, ні другі. Мов пружинами зводило з постелі. В клуні пригадали оказію з ступою, розгомонілись. — Та й нащо вона, ця бандура? — питав Валя.
— Це наша сільська крупорушка. Сім раз потом обіллєшся, згоріла б вона йому, поки стовчеш на одну кашу. Я її, чортову марюку, колись хотів на дрова порубати, як на їй ногу приморозив, — мати не дали, — пояснив Василь.
Вітя був насуплений — прояснів.
— Я вперше побачив її — думаю, думаю, — ніяк не прирозумію, для чого вона. З крилами, з головою. Аероплан — не аероплан, морока його знає, що вона за мачада.
— Сміються.
— Василю, знаєш що? — надумав Валя. — Подаруй ти її у наш шкільний музей. От було б цікаво! Такого дива, мабуть, у Києві ніхто й не бачив.
— Беріть, спасибі скажу, — махнув рукою Василь, — бо вона мені колись таки одіб’є печінки.
Позбивались коло ступи. Розглядають. Василь зліз на ступу, почав демонструвати. Заскрипіла… гуп-гуп.
Регіт.
Оце так машина!
…Дівчата попідводили голови: почувся в клуні вибух реготу, ляскотня в долоні.
— О, це вже щось вигадали, — промовила Настя. Дівчата заздро почали прислухатися. Аж ось щось застукотіло в двері. Тихий голос Костя:
— Дівчата, ви ще не спите?
Кинулись. Обидві разом:
— Ні, а що хіба?
— Ідіть, будемо ступу судити.
— Що?
— Суд над ступою вчинимо.
Соня схопилась, пішла по сінях.
— Суд! Суд!
Далі швидко те-се на себе — вискоком із сіней.
Ступу вже витягли із клуні. В синьому промені місяця стояло це химерне приладдя, як якесь середньовічне диво.
Коло нього діжка догори дном, а коло діжки, як коло столу, поважно сидів на старих вуликах та пеньках нічний трибунал.
Босий, без шапок, у білих сорочках.
Голова:
— Прикладний суд над ступою гражданина села Липового Кута Василя Бондаря оповіщаю розпочатим…
