XV
Прокинувся Вітя пізно, як уже всі повставали.
Згадав: бруд, рвоти… фе… Гидко стало.
Зразу пригадав учорашній вечір, і од сорому стало йому жарко: “І-і! Наробив же я шелесту!”
Рішуче:
“Втечу в Київ. Тихенько, щоб ніхто не бачив”.
Аж ось чогось стала перед очима Настя.
Тільки пригадав її, зразу тихий, ніжний холодок закурився на його щоці. Здавалось, іще й тепер чиясь лагідна рука легесенько-легесенько гладить його кучері на голові. Мов скропило живою водою. Щось пригадав, кинувся, сів: “Чи я її цілував, чи вона мене?” Крізь сором, крізь похмілля відживало в грудях тепле, радісне. Пригадав: казала, що любить! Признавалась перед усім чесним миром. Це тобі, Вітько, не жарт! Так от же: вона тебе пожаліла, то ти її мусиш полюбити. Та не як-небудь — до гробової дошки! Ні, Вітя вміє кохати не гірше від Костя. І вірші зуміє написать не згірше Костя.
Вітя раніше сміявся з Костевих віршів, проте потай заздрив йому, гадаючи, що в коханні — вірші перше діло. І йому, звичайно, не обійтися без їх. Колись він пробував написать вірш — не вийшло, тепер здавалось, що напише. Та ще який вірш! Костеві й не снився такий!
Нашвидку вдягнувся. Знайшов у сіні Валин зшиток, олівець, рішуче пішов шукати зручного місця.
Спинився в садку, де маленьке вікно проти зелення одсвічувало, як дзеркало. Почав визиратись: зіб’є кучері на голові, напустить їх хмарою на чоло, тряхне головою — одірватись не може: не кучері, буйна грива коня вороного. Чистий тобі Пушкін, Олександр Сергійович. Усередині аж горіло, туман бив у голову; уже сам собою й вірш складався. “Ух, і напишу ж!” Пішов у поруб, що за ставком. Спотикається на пеньки, плутається в квітах — у жовтих, червоних, синіх… Пече сонце. Душно. Ніби сам пропахтівся квітками. Здається, не піт — пахучі краплі дрібною росою виступають на лиці й на чолі. Сів на пеньку, вмить написав продумані раніш рядки:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був…
Тепер моє серце плаче…
Далі — як одрізано.
Вертяться на думці якісь чулі, прекрасні слова, що вивершують вірш, а вхопити їх — ніяк не вхопить. До того й рима не дається.
Очі в небо, олівець в небо, думає; лізе таке на язик, що нікуди воно: гув, дув, чув… Гризе олівець, кусає, мучить його, ні, не напише. Повторює по кілька разів, розганяється:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був…
Тепер моє серце плаче..
А кінець: мгу-гу-гу… А тут муха; то на шию, то на губу, то на щоку… Луснув себе по чолі, по губах! Поскріб голову.
“Ні, тут діла не буде”. Перейшов у густі ромашки, ліг у гущавині. Щоб вернути розвіяний настрій, почав знову декламувати з притиском:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був…
Зашелестіло поблизу: жінка… Боса, в руках дубець: стурбованими очима розглядає по порубі. До Віті:
— Часом ти не бачив тут рудої корови?
І далі:
— От лихо!
Швидко побігла далі. Настрій у Віті чогось підупав. А тут сонце смалить без жалю.
— Піду кудись в інше місце, в тінь.
Рів. На рові груша, густа-густа, дика, мов дротами переплутана. Під нею, як під наметом. Отут, мабуть, піде робота. Сів — незручно; ліг — муляє; перевернувся на живіт — коле щось; сяк-так умостився. Аж ось курним шляхом знайомий чоловік снопи везе, плечем підбичовує. Чуб у остюках, обличчя, як мара, піт, мов дьоготь, стікає з чола. Порівнявся з Вітею:
— А що, Вітю, в холодку, мабуть, так краще, ніж косити в полі?
Сказав бадьоро. На закуреному обличчі блиснули сміхом зуби, а слова одгукнулись у Віті докором.
“Чи не піти краще до хати — там ніхто не буде заважати”.
Вернувся до двору, походив, поникав; зайшов у пасіку, ліг горілиць на траві. Небо синє-синє, по ньому білі хмари, ніби хтось порозвішував сушити тонку, дорогу білизну, а попід нею — пливе він сам разом із пасікою, із садком, мов на якомусь заквітчаному пороні. Думки розблукались, не впіймаєш ні однієї. В голову лізе уперто, настирливо щось інше.
“А що, якби покуштувати медку?” Або задивиться на бджіл: “Яке маленьке, а, дивись, яке розумне і трудяще!” … Спохватився: “Ні, не закінчу я свого вірша”. Смуток щипає Вітю, і він декламує вірш, який є, незакінчений, вкладаючи в його всю силу почуття:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був…
Тепер моє серце плаче:
умгу-гу-гу, гу-гу.
І цей останній, невияснений рядок звучить йому таємно, ніжно і смутно. Здавалось: коли б найти йому відповідні слова, вони б пронизали Настине серце наскрізь…
— Вітю! Снідати іди! — гукав Василь у дворі. Вітя пригадав учорашнє, зігнувся, попід лісою, городом, межею — вискочив у поле на шлях. Шляхом їдуть люди возами і йдуть піші. Вітя побачив знайомих:
— Куди?
— На ярмарок.
Вітя охоче пристав до гурту.
XVI
Дід Маркіян викохує сад “по книжках”, і немає ні в кого на селі кращих сортів груш та яблук… А вродило цього року — листу не видно. Посеред саду старезна яблуня, всипана райськими яблуками, аж гілля кіллям підважені; під яблунею — солом’яний курінь. Коло куреня — яблука, груші, сливи — в коробках, у відрах, купами. На низенькому ослінчику, в величезному солом’яному брилі сидить Валя, коло нього дід Маркіян. Кінчають партію в шашки. Грають вони завжди на “інтерес”: проспівати тричі півнем, оббігти кругом саду або пройтись “гусячим кроком”.
Це таке пішло в селі в моду. Гра скінчилась без виграшу. Дід зітхнув, почухав голову, постояв — хотілось іще, все ж вирішили — іншим часом.
— Так ти дивись тут, Петровичу, поки надійде стара (по батькові дід почав величати Валю з того часу, коли довідався, що Валя — редактор), а я на часину на село піду.
Побачив дітей коло тину:
— А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони їх Петровичу, лозиною від ліси, бо цьому краю не буде. Бач які? Яблук?
Далі вернувся до дітей:
— Ану, скажіть: хто ви такі, яких батьків діти, — тоді дам:
Вимуштрувані дітлахи стали в шнур і в один лад проказали, як на лекціях, із “Кобзаря”:
Славних пладідів великих
плавнуки погані…
— Отак! — промовив задоволений дід Маркіян. — Дай їм, Петровичу, сукиним синам, по яблуку.
Пішов, осміхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у своєму власному. Взяв граблі, сінце з-під яблунь вигрібає; покуштує малини, надкусить кислу сливу і лусне нею об дерево; струсне грушу. Ліг горілиць коло куреня, дивиться на небо, мріє: “Умовляє він діда Маркіяна їхати в Київ і поступати на робфак. Там звертають увагу на великі здібності дідові. Минає кілька років, й увіходить у славу по всій Україні славетний лікар, якого вся Україна так і зве: дід Маркіян. “Повезіть до діда Маркіяна”… І от раз Валя сидить у своєму кабінеті (він редактор великої, популярної газети на всю Україну), аж ось увіходить сивий, шановний дід, приглядається до Валі: “Невже ж це ти, мій славний, юний друже?” Обійми, стискання:
“Так, так, це я, мій сивий, славетний друже, пам’ятаєте…” Голос за спиною:
— Сторож спить і не бачить, що в саду злодії.
Валя кинувся: Настя осміхається, гризе яблуко. Завжди, коли надходили близько до Валі дівчата, він почував неспокій. Так і тепер: миттю, за звичкою, махную рукавом під носом, чи немає там чогось зайвого, озирнув свій костюм і, тільки звірившись, що все в нього в порядкові, принаймні спереду, заспокоївся.
— Заходь, Насте, до куреня.
Настя підходить:
— Я на одну хвилинку.
Озирається:
— Як же у вас тут гарно-гарно…
Ходить по саду. Валя, як гостинний хазяїн, все показує, розповідає, пригощає то тим, то іншим. Пильнує тільки того, щоб не стати спиною до Насті. Пригадав — там на штанях дірка. Настя підтакує, киває головою, пробує сливи, груші, а думає щось своє. Далі переходить до діла, перебивши Валю:
— У мене до тебе, Валю, прохання. Оце я збираюсь на ярмарок. Треба неодмінно купити червону хустку і разом треба прорепетирувати хоч би з одним Костем п’єсу. Щоб не гаяти дурно часу, я вирішила взяти з ссбою Костя і дорогою зробити з ним репетицію. Так оце я прийшла за рукописом. Ти вже переглянув його?
— Уже… чи то пак, ні… Та я раз уже його суфлірував, то я не боюся…
— А може, й ти підеш з нами?.. — Настя прищурила око. — Будеш нам суфлірувать дорогою. Побудеш на ярмарку — цікаво! Добре?
— Я… — Валя пошкріб під брилем, почервонів.
— Ходімо, а то ти все чогось тікаєш од нас. О, бач, уже й почервонів.
Худеньке обличчя Валине справді почервоніло ніжно-ніжно, аж синенькі жилки виступили на чолі. А вона дивилась на нього синіми, як квіточки, очима, що з них от-от пирсне сміхом.
— Та не червоній, — протягла вона і сама почервоніла, а рукою скинула бриля й разом погладила його по довгому професорському волоссі. Валя стояв нерухомо, як скований. Настя набрала серйозного вигляду.
— Ну, я вже не буду… Так збирайся, Валю, швиденько. До обіду ж треба вернутись, бо після обіду вистава. Соня вже й квитки попродала.
Коли Валя знов зостався сам, перш за все побіг у курінь, де в старому дідовому козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати…
