Романові вже минуло сім років, хоч і дрібний він на зріст. На голові у його кучерявиться коротке русяве волосся; руки — малі, цупкі, очі сірі, жваві.
Поважної ходи Роман не знає: поклич його — він підбіжить з підскоком, пошли куди — подасться так, що тільки пісок закурить. Коли сідає відпочити, то вже певне, як не на паркані, то на гілляці, на одному місці стояти довго може тільки догори ногами.
Роман — хлопець сміливий, бідовий. Хоч не обходиться без того, щоб коли не попало йому од батька або матері та все ж у світі жити йому весело. Та як же й не весело, коли є поблизу панський сад — темний, великий, як гай! А там скільки тих доріжок усяких, стежок, латочок! Скільки дерева, квіток, кущів! А пташок, гнізд! Хіба ж це не рай! Коли ж виспіє садовина, то Роман і не вилазить звідтіля од ранку до ночі. Хоч кожного дня тоді виходить ловити Романа з довгою лозиною стара панна-злючка, проте йому нема чого її боятися, він знає, що між густим гіллям на верху дерева не достане його ні сама панна, ані її лозина.
Хай собі вона під деревом лютує та штурхає лозиною між віти, Роман собі поволі гризе грушу й качаном влучає панну. Коли ж надокучить йому така робота, він несподівано з вереском скакає з найвищої гілляки на перелякану панну, прямо їй на плечі, разів скільки перекрутиться, далі схопиться і так полетить, що тільки трава зашумить під ногами.
Приїлася садовина, заманулося сахару чи, булки — то є на світі ще крамарка Мелашка. Добре зорить за ним стара Мелашка, і перш ніж піти куди з дому, вона загляне і на піч, і під ліжко, і в шафу, і як тільки добре звіриться, що там не притаївся Роман, тоді замикає хату. А Роман все ж таки улучить час, як вона заворониться коли, і зараз вскочить у хату; а там можна потягти за маятник від годинника, одкрутити кранта в самоварі, булки шматок одпаювати. Застукає Мелашка, то хіба трудно Романові втекти од неї?
Ну, а як уже трапиться таке, коли вона впіймає його, то тільки й того, що уші намне,— шапки не здійме: коли йде на таке діло, Роман ховає шапку.
Часом буває не можна полізти в хату, тоді Роман придумує що-небудь, щоб таки добути, чого йому треба; можна, приміром, саму Мелашку заперти в хаті, забивши надвірні двері черепком або камінцем (мотузком зав’язати теж добре). Потім у вікно вимагати викупу: бубликів або сахару — чого там забажається.
Скрутно тільки доводиться зимою Романові. Більше всього йому шкодить, що чобіт немає у його. Правда, часом можна буває потягти з комина дідові рукавиці, взути їх на ноги й піти поковзатися на льоду, коли ж після того доводилося Романові мати діло з дідовою попругою, а що таке дідова попруга — всякий, мабуть, знає.
Зате, як прийде весна — Роман візьме своє.
Роман зіп’явся на одчинене вікно й заглядає в клас, де вчителька вчить дітей. Він хоче знати, що там діється в класі. Бережеться тільки того, щоб не підійшла близько вчителька. Хоч вона й закликає Романа в клас, хоч і каже, що там лихого не буде йому,— та Роман не має себе за дурня: він добре знає, що надворі він вільний бурлака, а піде в клас, то вчителька може там ще нам’яти йому й вуха та набити спину. Хто її знає, що вона думає. І коли вчителька підходила до Романа ближче й манила рукою до себе — він зразу зіскакував з вікна, одбігав геть-геть і, усміхаючись, казав:
— Ха! Які ловкі!..
Перші рази, як тільки Роман вилізе, було, на вікно, школярі в класі підіймуть регіт, а потім звикли і вже мало й дивились на його. Звик і Роман до свого місця на вікні. Часом, бувало, воно зачинене, тоді Роман тихенько спіднизу нігтями відчиняв його й непомітно вибирався на своє місце.
Роман пильно дослухається, про що йде мова у класі, і вже сам знає скілько літер…
Буває, що школяр у класі помилиться й не так називає літеру; тоді Роман голосно взиває його дурнем і навчає, як треба казати.
Проте Роман ніколи не забуває, що він не школяр, а вільний козак, і тільки стерігся, щоб не підкралася часом учителька та не впіймала його. Коли б Роман був у школярах, тоді інша справа.
Роман уже школяр. Діждавшись осені, він сказав батькові, що піде до школи вчитись, сам пішов до вчительки й записався в школярі.
В школу увійшов уже він, як своя людина: з учителькою поводився по-домашньому, а в класі на лекціях сидів, як у своїй хаті.
Ось він пише тепер палички та кружечки; сидіти йому на ослоні незручно, і він пише, стоячи на одній нозі. Цупкі пальці міцно держать перо, сам він щиро пильнує роботи. Носом сопе так, що чути на другому кінці класу. Сорочка йому висунулась і штаненята тільки що держаться. Пише Роман з великою охотою; іноді на хвилину одірветься од роботи, скоренько огляне очима клас, штовхне свого сусіда, що розіклався з ліктями, підтягне штани, шморгне носом — і знову до роботи.
Одхилив голову набік, глянув на своє писання й запишався. Через плече зазирнув до свого сусіда й зареготався на весь клас.
— Тітко, чи як вас!..— гукає він до вчительки.— Ось гляньте сюди. Гарасим якого кілля понаписував: чи не думає він лісу городити?
Школярі підняли регіт. Вчителька морщиться.
Підійшла до нього й наказала сидіти тихо, не роздивлятись на всі боки та глядіти свого діла.
“Що я там такого сказав,— подумав Роман,— що немов сердиться оця… баришня?”
Надокучило йому писати палички та кружечки: він перекинув сторінку й став малювати коня. Кінь вийшов поганий: кривий, зате хвіст і грива такі, як і хотілося Романові. Він надув щоки й став пихкати, пригадуючи собі, як кінь басує. Потім мерщій кинув перо. Схопився з свого місця й побіг із класу.
— Ты куда это? — припинила його вчителька. Роман сказав. Усі школярі зареготались.
Роман стоїть навколішки коло порога й сміється.
— Ну, а як же я буду тут писати? — питає він учительку.
— Ты теперь писать не будешь,— каже йому вчителька. Роман трохи постояв, вийняв з кишені ножика й став стругати якусь паличку.
Вчителька вгляділа й одібрала в його ножика і паличку. “Кумедія, та й годі”,— думає Роман.
Здвигнув плечима й задумався. Нудьга взяла його. Він став заглядати через голови школярів у вікно.
— Петре! — крикнув він зразу.— Он уже поїхали ваші батько з торгу і телицю повели!
В класі стали знов сміятись. Учителька розсердилась, аж почервоніла.
— Если не будешь ты хорошо вести себя в классе,— промовила вона суворо,— то я тебя совсем выгоню из школы. Болван.
Романові робиться ніяково; він моргає очима й дивиться на школярів. Усі сидять тихо, навіть боязно…
“Е, тут щось не так”,— думає Роман.
Роман, ідучи до школи, ковзався на льоду й увалився. В класі він скинув мокрі штанці й повісив на гарячій грубі сушитися. Сам остався в одній довгій сорочці.
У клас увійшла вчителька. Вона, може б, і не помітила, що Роман сидів у самій сорочці, та старші школярі зняли регіт.
— Чего это вы? — питає вона одного.
Регочуться й показують пальцем на Романа.
— Где ты девал свою одежду? — крикнула вона.
Роман показував рукою на грубку, де висіли мокрі штани, й почав казати:
— Я йшов через лід та ненароком увалився…
— Оденься сейчас же! — перебила вчителька.— Обожди, я расскажу твоєму батьке — он тебя выпорет хорошенько, тогда не будешь уваливаться. Разве можно сидеть в классе раздетым? Это тебе не дома, это тебе школа. На печи у себя будешь сушиться, а не в классе. Ступай к сторожу обсушись.
Роман вийшов насеред класу, стяг з грубки вогкі штани і, плутаючись у довгій сорочці, аж закурів з класу.
Вчителька не збрехала: якось побачила вона Романового батька коло церкви і сказала йому, що Роман у класі дуже пустує. Розказала й про те, як Роман увалився. Романові дома в перший раз довелося покуштувати березової каші, і він помалу став розуміти, що школа — не своя хата, а вчителька — не тітка.
Невесело стало Романові в школі…
Роман складає слова за вчителькою. Вчителька сердита, червона, стукає паличкою по ослоні перед самим носом Романа й пискливо кричить:
— Ну, говори за мной — пе-ре-пе-ля-та.
— Пе-ре-пе-ля-та,— тягне за нею Роман по складах.
— Ну, скажи сразу, что вышло?
Роман чмихнув носом і тихим голосом промовив:
— Перепелинята.
— Не перепелынята! — викрикує над самим ухом учителька.— Ну, говори еще раз.
Роман сам чує, що він не так, як учителька, вимовляє те слово, та, на велике його диво, помічає, що язик йому немов отетерів і не слухається його.
— Пе-ре-пе…— націляється помалу Роман казати, потім заплющує очі й разом випалює — линята.
Вчителька важко дихає, хлопці регочуться.
Довго билася вона на цьому слові з Романом, поки вкрай вимучила себе й хлопця. Роман по складах проказував вірно — зразу ж усе слово казав так, як звик він давно його казати дома. Вчителька махнула рукою на Романа й відійшла. Роман сів змучений і засоромлений.
Між школярами скоро пішла новина: Роман не вчитає. Роман сам дивується, що він, бувши таким бідовим хлопцем, не вчитає букваря. Школярі на перемінах не давали Романові спокою.
— Романе,— в’язли вони до його,— ану скажи: м’ясо… Романе, що означа: кафтан? Романе, що робить учитель у класі з дітьми?..
Роман засоромлюється й мовчить: слово “м’ясо” він вимовляє — “миясо”, “кафтан прожог” — по його вийшло: собака десь дірку прогризла, а слова “учитель в классе беседует с детьми” він пояснив так: учитель в класі збісився з дітьми.
І почалося щось чудне діятися з Романом: дома й на вулиці — Роман, як Роман, а в класі Романа всі за дурня мають. Догадується він, що є тут якась кривда, а яка саме — не зрозуміє, тільки на вчительку серце має.
Потім усе це обридло йому до краю. Він став лінуватися, пропускати лекції, і одного разу прямо сказав дома, що він більше не хоче ходити до школи. Його набили й вигнали. Роман все ж таки в школу не пішов. До обіду він протинявся десь по бур’янах, а як стали школярі йти з учнями по домівках, пішов і він додому. Скільки разів йому так удавалося одурити домашніх, потім діло розкрилося. Батько ізсинив Романові попругою все тіло. Не помоглося — Роман уперто сказав: нехай його хоч уб’ють, а в школу він не піде.
— Знаєш що, старий! — звернулася якось до Романового батька мати.— Чи йому їсти хліба з тої грамоти?.. Хай краще йде до хазяїна та привчається до діла.
Роман повеселішав.
Одного ранку, після довгої одлучки, Роман прийшов до класу. Коли увійшла учителька, Роман не сидів на лавці, а нероздягнений стояв коло порогу, з книжкою під пахвою. Він мав уже себе зовсім одрізаним од школи й дивився на ослони, на казенні стіни як на щось далеке йому, чуже. Прочитали молитву; тоді Роман підійшов до вчительки й оддав їй шкільну книжку.
— Я не буду ходити до школи! — сказав він.
Вчителька почала розпитувати, що він буде робити вдома
— До хазяїна піду,— промовив Роман і пішов до дверей.
Вчителька ще хотіла щось сказати. Роман її не слухав і був уже за дверима.
В коридорі він спинився й подумав. Потім вернувся, прочинив у клас двері, просунув туди голову, не здіймаючи шапки, і тоненьким голосом, передразнюючи вчительку, пропищав:
— Какой ті балван!.. Ні скажіш — пі-рі-пі-лі-ня-та… Га, щоб вони були видохли тобі! — додав він баском, як чабан. Потім, під регіт усіх школярів, стукнув дверима і, скільки духу, подався од школи.
