Степан Васильченко – Талант: Оповідання

Андрій у своєму класі, я поруч, у другому… Сліпучим блиском б’є у вікна гарячий весняний день. В класі стоїть стримане дитяче квиління, і вся сумовита кімната скидається на клітку, що туди накидано повно курчат. У вікна, як у дірку з нори, видно синє вгорі небесне мурування; тягне туди, як на шнурах. Розтикаю дітям сякі-такі завданки, підходжу до вікна… Обгортає зелена п’яна лінь, а десь у грудях колькою стало щось нез’ясоване; чи то кудись треба піти, чи щось зробити, а ні — то когось побачити… В цей час за тоненькою стіною срібним дзвоником задзвенів несподівно в Андрієвому класі знакомий голос…

Два тижні вже ми не бачили Тетяни — прийшла. Зразу в грудях затремтіло. Лінь, соняву мов свіжою водою змило. Пориває бігати, сміятись… Сам дивуюсь:

“Ого! Та й що це зо мною?”

За стіною весела про щось суперечка… Долітає Андрієве зіпання:

— Тетяно Гнатівно, дайте нам лекцію закінчити.— Далі люто: — Тетяно, що-бо ви робите! Хрест мене вбий, сторожа гукну!..

…Шелестять папери, пищать ніжки стола чи стільця, а далі: лясь! лясь! — звук паперів об мостину…

— Пробі, рятуйте! Розбій!

Діти голову вгору, наструнчились:

— Дуріють! Дуріють!..

Махаю рукою:

— Цс…

Вщухли…

За стіною дуріли: почалося якесь борюкання, тупотіння, придушений сміх… риплять парти, гуркотять двері… Вкінці — радісний вигук перемоги.

— Отам собі прогуляйтесь.

Затихло.

В коридорі чути тихі, мов кошачі, ступні…

Хтось із дітей радісно, на весь клас:

— Сюди йдуть!

Стукнуло в грудях: “Чи не сюди, справді?”

Так.

Тихо, крадькома одчинило двері, на порозі вона… Коса набік, лице шаріє, як не займеться, поблискують очі — злодійкувато озирає клас.

Діти в галас:

— До нас! До нас!

Набираю ділового вигляду, впиняю.

До Тетяни сухо:

— Ви до мене, Тетяно Гнатівно? Заскалила око:

— До вас.

— Діло маєте?

— Маю,— запишалась.

Помічаю — одмінилася за ці тижні, мов не вона: не та мова, не той сміх, погляд сміливий, насмішкуватий.

— Не полохайтесь — я на часинку.— Іде до стола. Стала близько поруч. Зразу не каже, чого їй, нагинається над столом, дивиться: — Що це у вас за книжка?

В грудях загуло, як у млині, гаряче в лице… Луплю очі на книжку: чорт її знає, що воно за книжка!.. Перегортаю палпурку — тьху! — задачник.

Подивилась, одсунула набік.

— Слухайте, маю до вас пильне-пильне прохання. Обіщаєте зробити?

— Що саме?

Позирнула на школярів, нижче схилила голову, почала говорити швидко, гаряче, таємниче. Що саме — зразу не збагну: пасмо шовкового волосся пече мені щоку, як огнем. Тільки по деяких окремих словах починаю дещо розуміти. Збираються виставляти десь “Наталку Полтавку”; вона — Наталка, я мушу грати Петра.

Зазирає у вічі:

— То згода? Кажіть, згода?

Почуваю, що кудись поплив. Хочу за що-небудь вчепитись,— не маю за що… Легкодухість опанувала зразу якась безсоромна, неймовірна: махнув би рукою на клас, на школярів, на все…

— Заждіть,— пригадую, аби тільки сказати,— ми ж умовлялись колись, що, як одпустимо школу, зразу за книжки сядемо.

Махнула з досадою рукою:

— Ой, успіємо…— І знову тихо, лагідно: — Ну, кажіть — згода? Чуєте, “Петре”?..

Одступила назад, стала в позу, мрійно, захоплено:

Підеш, Петре, до тієї,

котру тепер любиш…

Рясно заляскотіли оплески в класі:

— Ще! Ще! Ой, як же ловко, ловко! За стіною гукає з свого класу Андрій:

— А все ж таки з цього нічого не буде: отець Василь розжене вашу банду.

Тетяна кидається, як бойовий кінь, очі загорілись рішуче, завоїсто.

— Що? Отець Василь? Хай спробує тепер. У!..— посварилась кулаком. Діти:

— Що це буде? Що це буде?

Тетяна вийшла на середину класу, рішуче:

— От що, діти! Зараз ідіть усі додому, а прийдете знову аж у ту неділю прямо в театр. Вийшов такий наказ.

Галас, писк… Дехто з дітей — за книжки.

— Тетяно! Тетяно Гнатівно! — гримить за стіною Андрій.— Ідіть на часинку сюди. Примовкли.

— Чого?

— Листа забув вам передати, швидше!

Тетяна йме віри, помалу виходить із класу. На порозі спинилась, до мене:

— Глядіть же не зрадьте…— Далі приплющила очі, простягає руки: — “Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитаєшся десь у нужді та в горі і забув про свою…”

Пішла.

Трохи згодом чути: дзень — ключ у замку і далі енергійна із-за стіни Андрієва команда:

— Замкніть двері!

Діти духом почули зрадливу Андрієву думку і з дивною легкістю перебігають у ворожий табір: з гуком, із галасом повискакували із-за парт, почіплялися за клямку:

— Держіть! Давайте ключа! В’яжіть мотузком! З коридора почало щось дьоргати, та було вже пізно: хтось із школярів витяг з-під парти якогось патика й засунув за дверну клямку:

— Так оце ви такі до мене? Ну добре ж! Прийдете в театр — ні одного не пущу…

Погомоніла за дверима, пішла ніби.

Діти не одходять од дверей, поприхиляли уші, дослухаються.

Один підняв пучку вгору, повертає шустре личко, нишком, таємниче:

— Вони ще тут…

Справді, одчувається, що у цій тиші є ще хтось задуманий, молодий.

Хвилинка. Чуємо — так: луною пішло по коридору, мов там десь у кінці заговорила тиха-тихенька струна:

Чого вода каламутна,

Чи не хвиля збила?..

Порвалось…

Притаїли дух, заніміли…

Так хочеться, щоб іще бриніла ця дивна струна, аж серце б’ється. Дожидаємо — нема. І відразу чогось од-чулося, що тиша за дверима спорожніла.

Хтось визирнув у вікно:

— Пішли! Он-он пішли поза повіткою…

Подивився: тільки-тільки майнула синенька блузка поза шкільним садом.

Визирнули сумні стіни в класі, свінули такою нудьгою, що не знаю, куди подів би очі. Жаль, досада, злість, а чого, на кого, того до ладу і сам не скажеш. Пориває порозкидати книжки, порозчиняти всі вікна й двері… Ні, діла не буде, день мусить пропащий бути…

Пускаю діти додому.

Дотягнули до іспитів; школа спорожніла. Надійшов час, коли ми, ще по давній нашій умові, мусили щиро взятися до своєї підготовки. Згадали про Тетяну: давно вже вона очей не показувала. Переказували — не прийшла.

Зрештою Андрій довідався:

— Ну, тепер нашої Тетяни й на налигачі сюди не затягнеш.

Розповідає: справа з виставами стала на певний шлях: у панський маєток наїхали із Києва гості, між ними — небіж пані, студент… Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір’ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує.

Додає смутно:

— Шкода дівчини, я все ж таки думав, що з неї щось буде…

Трохи згодом:

— А студента того я знаю…

Поговорили, посумували.

Далі:

— Ну що ж,— шкода не шкода — ми вже тому не зарадимо. Треба до своєї роботи братися.

Стрепенулися, мов живою водою окропило: де та й сила взялася, бадьорість.

Постановили: не збочувати, не давати собі волі, гонити без жалю весняні спокуси, молоді принади, каменем на все літо сісти за книжки.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Степан Васильченко – Талант":
Залишити відповідь

Читати оповідання (розповідь) "Степан Васильченко – Талант" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі оповідання, повесті та романи відомих авторів. Повчальні розповіді для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.