VIII
Гай-гай!.. Ждемо день і другий — немає Тетяни. Побачили — надвечір кудись мчали пани фаетоном; між ними вона, як квітка. Мов і знать нас не знала — не глянула, як і не вона. Віри не доймали: чи то була справді та ніч обмарена, чи то тільки минущий сон. Довідались, що в театрі репетиція, пішли. Червоніє, одвертається, ніби чогось нас соромиться.
І дивуємось, і обурюємось:
— Що ж се таке?
День, другий. В селі почали дзвонити:
— З паничем зв’язалась, по житах волочиться…
— Ось що!..
Отець Василь лютий, як звір:
— Півчу покинула, співаків од церкви однадила — розпуста, сором.
Пророкують:
— Не буде з неї добра — поназдивитесь! Думає — довго будуть панькатись із нею—поки награються…
Гомін, шум…
Раніш мов її й не бачили, тепер і те згадали, що вродлива вдалась, пащекують:
— Не дурно Гнатиха дочку в шавлії купала — знала, для кого кохала.
А в мене, а в Андрія — жаль: так ніби люди нам на неї очі розплющили.
Книжки покидали. Як шалені ходили, кипіли.
…Цілий день у полі дзвонили коси, як у дзвони, шуміла стигла пшениця, як вода…
Вночі — не шелесне.
Довго блукав по ланах, бринів стернею. Лічив полукіпки, зорі дивився.
Сів на чиїйсь ниві на тугий, рипучий сніп.
Пливе тінь, шелестить стернею: щось іде з другого кінця. Придивляюсь: хто це? Чи не Андрій не спить до цього часу? Ближче — він. Тоскний, самітній, ніби мій подвійник. Іде — нудьгу несе, бере досада: “Чого іще цей…”
Підходить винувато, боязко. Гарячий куриться жаль у очах, на виду, як у дитини, нетерпляче бажання щось розказати, пожалітись… Сідає на другий сніп, поруч, мнеться… Мовчимо.
Позіхаючи:
— А знаєте, за малим-малим не було оце пожежі: чуть не згоріла Тетянина школа…
По його позіханню, робленому, нещирому, я вгадую, що він має казати щось гостре, цікаве. Насторожився. Проте теж себе не виявляю, питаю ліниво, під ніс:
— А що таке?
— Тетяна наша з тим своїм залицяником мало не спалили.
— З ким? — стукнуло в грудях.
— Та з ним же, з студентом.
— Як саме?
Розповідає; проходив він, Андрій, “випадково” коло її школи, побачив — в кімнаті горить свічка. Заглянув — аж там сидять вони на ліжку, обнялися…
— Що? Обнялися?..
Так, так… Звичайно, це йому не цікаве, і він пішов собі далі. Аж геть туди в поле, до млинів пройшов. Вертаючись, бачить, аж у вікні жухає світ; зазирнув — щось горить. Туди: в хаті нікого, двері скрізь порозчиняні, долі коло горщика чиясь собака порядкує. Свічка на стіл впала: горять якісь папери, горить на вікні занавіска…
— Не заглянь я в кімнату — досі б школа тільки курилася.— Виводить висновки: — Так от я й кажу: ну, цілуйтеся собі, женихайтеся, та не кидайте огню в кімнаті непогашеного, бо це вже чортвіть-що виходить, аж правда? Тепер жнива, люд томлений…
Жаром ударило в лице, мовчу.
Зітхає:
— А шкода дівчини. Цей студент — відомий бабонюх. Я чув про нього. В таких справах — артист, маху не дасть, не пожаліє…
— Сама вона дитина, не знає, що робить? — кажу, стримуючи себе.
— Воно, звичайно, було б байдуже, коли б були вони одне одному рівня. А то ж все одно він її не візьме — пограється й покине.
Закипає чогось злість у грудях:
— Та чорт її нехай візьме, яке нам, зрештою, до цього діло? Може, це буде у її житті найкращий спогад.
Андрій не розуміє мене: тим же голосом спокійним, розсудливим:
— Навряд. Хіба ви не знаєте, які тут у нас люди? Проходу їй не дадуть. А, боронь боже, як ще буде дитина,— живцем загризуть, з’їдять…
Та “дитина” як гарячим залізом шпигнула мене в груди. Ревнощі люті, палючі пожежею спалахнули, вступили туманом у голову. Я визвірився на Андрія:
— Ну, а вам що до того? Що до того вам?
— Як-то що? Шкода,— тягне він задумано,— добре, коли знайдеться така добра душа, що візьме й покриткою, а як ні, що тоді?
Мені здалося, що за ту “добру душу” він потаємки має себе, і моє обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить:
— За це не турбуйтеся, Андрію Маркевичу, завжди знайдеться якийсь охотник до панських недоносків, що візьме й таку. Із отих, знаєте, що носять даровані з панської ноги приношені черевички, піджачки з панського плеча, “бруки”… Візьме, підлатає, почистить та й піде франтить, ручки в кишені позакладавши.
Андрій із жахом дивиться на мене, очі стають круглі, як ґудзі:
— Слухайте, що ви кажете! То ж людина! Хіба можна рівняти її з якимось дрантям? То ж душа, жива душа!..
Захвилювався…
— Ай, душа, душа!.. Не що інше, як душу і візьмуть у неї, залишивши в нас один її труп, що буде довіку нудитися серед мужицького життя.
Дивиться:
— Ні, ви людина егоїстична, жорстока, несправедлива!
Перебиваю:
— Вибачте, Андрію Маркевичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозуміти того, що…
— Е, це вже чорти батька зна що,— встає спокійний, ображений,— з вами сьогодні говорити не можна.
— Та який вас чорт прохає за це!
Пішов мовчки, з самоповагою.
— І к бісу!..
Ліг горілиць на покоси.
В лице дивилась зорями-очима смуглява жнив’янка-ніч. Одна з тих ночей, що її шкода стає збавляти марне, в самоті… Давило груди.
IX
Дні летять, як у огні. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях, що палав там, як суха на вітрі гілка. Здавалося іноді, що вже себе переміг, поборов. Приходив в кімнату, дивився в визір’я: обличчя — як у заплаканого барана, в очах — солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле…
А в селі як день, то новина: хтось одної ночі вимазав у дьоготь Тетянину школу.
Ворухнулась зла радість: гидко, проте… цього й треба було сподіватися… Ніби чогось полегшало.
Ранок…
Увіходить сторож дід, мне в руках шапку, головою хитає:
— Догралися наші — чули?
Жадібно:
— А що таке?
— Всіх порозганяла і театр забила. Панича в город одіслала, а Тетяну й у двір не звеліла впускати — вигнала.
Ніби стало жаль. Далі піднялась, закипіла мутна гаряча хвиля:
— Так тобі й треба…
Почував якесь задоволення; чарівний образ, здавалось, почав бліднути, марніти…
Аж ось — ще один день:
…Втекла…. забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась…
Здалека майнули правдиві засмучені очі: “Петре, Петре, де ти тепер?” Образ чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи. Вхопився за голову руками…
Цілу ніч світилися на шкільному подвір’ї зелені бур’яни під місяцем, на дривітні горіли свіжі тріски, як срібло. Цілу ніч не спалося — тинявся сновидою коло школи. Рвав із грудей з корінням, із живим м’ясом… Боліло — був радий — так і треба… А як стала вже ніч пригасати, почув, що гасилося й моє з нею почуття… Погасало — це вже я бачив… І несподівано так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотілось сісти в бур’яні, зарюмати, як дитина. Голою, обшарпаною, обікраденою здалася мені молодість моя…
Впала роса, мов розгублені ключі під місяцем заблищали в траві. Ліг грудьми на холодний спориш, довго-довго лежав, аж поки в грудях щось кригою взялося.
На сході світало. В другий бік — на кучерявих хмарах, як на хвилях, гойдався досвітній місяць, блідий, як мертвий труп старого діда, що за ніч любощами його замордовано — вночі замордовано, а на ранок викинуто в зелене на воді баговиння. Вертаюся до кімнати втомлений.
Беру визір’я: глибоко запалі очі, змарніле лице й строгий, сухий вираз на йому. Солодкого туману немає й сліду в очах: погляд задуманий, чистий… здалося навіть, що в глибині очей промайнув блиск тієї холодної криці, що я її не раз колись помічав в очах у Андрія…
— Ага!
Осміхнувся.
Спокійно окинув думкою; “Ні, тепер уже ніщо не стане на заваді…”
