Степан Васильченко – В бур’янах: Оповідання

В тому кутку України, де село Кирилівка, завжди було багато між людьми малярів. Мабуть, теж через те, що край такий, хоч малюй: в садах та в зорях. Діти завжди люблять малювати чим попало і на чому попало, а по тих селах надто: скрізь по селу ворота вимальовані крейдою, а білі стіни— углиною. Малював, бувши малим, і Шевченко: хати, церкви, дерева.

Проте справжня жага до малювання прокинулась у його тільки тепер, коли вже він був чималим і служив у дяка.

Було так. Кирилівський дяк послав хлопця в Лисянку (до дяка-маляра) позичити цимбали і прохати на іменини. Той цимбалів не дав і на іменини приїхати не обіцяв. Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці, і на дошці починав малювати якогось святого. Шевченко не йшов додому, став дивитись. І коли на мертвій дошці з-під пензля маляра виглянули людські очі, мов із туману, почало виявлятись живе обличчя, в хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. Він вперше одчув ідею творчості. Зразок її, звичайно, не блискучий, але для цього йому не треба було бачити працю Рафаеля, в цьому розумінні Рафаелева мадонна мало чим більше вплинула б на молодого хлопця, ніж дякова Варвара. Головне в цьому — першина, новина враження, що його сили вже не буде вдруге навіть тоді, коли він, вирісши, матиме змогу бачити роботу першорядних на весь світ майстрів. Головне — загальні принципи, а вони одні і в кирилівського дяка, і в італійського генія.

Огонь пішов по жилах у хлопця, і він ясно одчув у собі, ніби од сну пробудившись, одчув творця, художника. Аж руки заворушились. Здалося йому, оддав би все на світі, не хотів би ні слави, ні багатства, аби тільки навчитись так творити. Хоч був би босий, голий. Тута ж він і почав прохати дяка, щоб прийняв його за учня. Дяк одігнав свиню, що нюхала вже картину, глянув на дітей, що дряпались на моріжку і верещали, і промовив охоче:

— А чому й ні! Мені вже давно треба учня.

— Коли ж можна прийти? — загорівся хлопець.

— На мене, то хоч і завтра! Батько чи мати є в тебе?

— Ні, я сирота.

— Тим краще — сам собі хазяїн. — Давши пару голубенят, що їх прохав в нього кирилівський дяк, маляр, проводжаючи хлопця аж за ворота, наказував: — Гляди ж, Тарасе (вже довідався, як і звать), я ж уже не буду когось шукати — на тебе буду дожидати…

* * *

Бугорський не дуже запечалився, почувши, що не буде цимбал на іменинах: “Удавиться нехай він ними, а ми обійдемось і без цимбал”. Зразу зеленястий злий огник в його жаб’ячих очах погас, і вони залиснілись нещирою ласкою і одвертим цинізмом.

— От що, Тарасе. А чим ми будемо шанувати гостей? Треба добувати десь гуску. Тараса ніби хто опік приском:

— Що? Знову красти? Ні, годі! Мені вже й так за ті кури скоро люди очі повибивають. Ідіть самі та й крадіть.

— Тарасе! З ким це ти так? — в очах знову зеленими огниками зажевріла уїдлива, постійна злість. — Давно я тебе учив?

— А що ж, — не змовчував хлопець, — хто жере кур, а кого дражнять злодієм. Я робив те, що мені велять, а справжній злодій — то це пан дяк.

— Ах ти ж бісова пара, так ти такий! Ти береш такі норови! — Дяк метнув полами, метнувся за хлопцем. Почали бігати кругом стола, ніби граючись. Меткий був дяк, хоч і в халамиді, та учень був меткіший: зразу грюкнув кулаком у вікно і вилетів, як кіт, надвір.

— Отож іди та й не вертайся. Не хочеш слухати, на чорта ти мені? Думаєш — дурно буду вчити? К лихій годині! — Дяк: — Розумний ти вже дуже став.

— На батька бісового і ви мені з таким ученням: ще колись коней пошлете красти, — одказав Тарас.

Такі сцени останні часи одбувались часто між учителем і його учнем-джурою. Проте кінчалося все мирно. Тарас вийде на майдан, стане, подумає: “Куди ж іти? До мачухи у те пекло? Чи до дядька на глум і докори? Ні, краще в шум головою”. Важко зітхне, вертається до школи. Дякові теж не було вигоди сваритись — мовчав. Так і тепер.

Пересидів до ночі в бур’яні, далі прийшов до школи і поліз спати на горище. В школі боявся. Так, було, бити Тарас уже не дається, та дяк, бувало, прийде та сонного.

Лежачи на горищі, надумав: “Щоб він мені коли пошив ті чоботи, того мені, мабуть, уже не дожидать, краще, мабуть, буде — візьму свій товар та й піду до маляра”. Зітхнув і заплющив очі. Одразу йому і сон:

“Ні, не піду я за кобзаря, піду за маляра”, — Оксанин десь голос. Стало тепло так у грудях, любо. Сонце десь світить, потічок дзюрчить, зозуля… Ні, таки хороше, ой, яке хороше життя! Гуп! гуп! гуп!

Почало щось гупати, аж хата двигтіла. Тарас довго не прокидався, таки розбудило. Підвів голову, дослухається. “Рано почали!” — глянув у щілку, надворі день: “Чи, може, це я так заспав? А може, це дрова в сінях дяк рубає”. З-під стріхи виліз надвір, підходить до вікна. Аж там: гульня аж курить. В хаті дим од люльок, як хмара. На столі пляшки, чарки, миски. Гості в диму метушаться, як тіні, не можна впізнати. Гам, співи, гопак. Спершу, здається, садять ногами без музиків, далі чутке ухо Тарасове вловило тихий шум струн: кобза. “Це ж він замість цимбал гукнув старого Кирила”.

Що ж то за гості в нього — додивляється. Дяк із Тарасівни, дяк моринський, титар. На ослоні Кирило — ніс червоний — вже під чаркою. Бугорський вже готовий: в одній жилетці вибиває ями на долівці. Вимазався, як манія. Крізь дим видно — в печі горить огонь. Коло печі порається сусідка — ота кривонога Хима. Лице червоне, аж блищить од огню і од чарки, очі сміються — теж вихилила не одну повну. На рогачі в неї сковорода, на сковороді шкварчить порося. “Де ж це він узяв його? Може, хто приніс? — думає Тарас, ковтаючи слину. — Або щось продав?”

— А, ось де він! — гукнув хтось у хаті, помітивши Тараса. Кобза умовкла. Затих і гопак. Видимо, була про нього недавно в хаті розмова.

— Ось хто заспіває нам “Чумака”!

Обізвався іменинник милостиво:

— Іди, ледащо, чарку вип’єш.

Тарас нахмурив брови:

— Не треба мені вашої чарки, подайте мені, он на покуті, мій кашкет. — Бугорський одразу озвірів, ніби аж прохмелився, вхопив Тарасового кашкета, швиргонув Тарасові в лице.

— Думаєш, будемо прохати? На, та лети к чортовій матері.

Тарас на льоту вхопив кашкета і зник, як у воду. В хаті знову розмовляє дяк:

— Уперта, бісова кров, як тур. Уже ж я його і учив добре — не помагає. Зародилось таке. А коли б мене слухав — були б люди. Ну, я ще буду з ним говорити… Ану, Кирику, чого замовк? — Очі налились кров’ю, взялись склом, зціпив зуби, почав підборами, одгинаючись, вибивати в долівці ями. Стовпом стала курява.

Од села до села
Танці та музики —
Кури, яйця продала,
Маю черевики…

Ходив до дядька радитись: “Ну, що ж, про мене, хоч і в малярі! — запихається. — Коли нагодився на обід — сідай до гурту”.

Надвечір Тарас знову навідався до школи. Надумав твердо: “Заберу халявки і завтра зранку в Лисянку”. В школі гуло, як і раніш. Ще чути було якісь жіночі вискливі співи. “Та й угаву на них немає”. Зазирнув У вікно: вештаються якісь п’яні молодиці. “Ну, тепер і в хату краще не заходить. Піти спати? Ні, посиджу коло школи, може, буде йти проти череди”. Сів на призьбі… Увечері школа мала особливо сумний вигляд. Неогороджена, в бур’янах. Сама облупана, немазана, вікна побиті… Призьбу порили свині — підрили дірку в кутку під ікони.

Коло вікна мізерна вишенька, обтріпана, чередою оббита, як деркач. Кругом школи німо снують кажани. Щовечора [череда] коло школи збиває хмари куряви. І вишенька, і бур’яни, і вся школа… Пізно полохливі люди бояться мимо неї проходити; дівчата — біжать.

Хтось ішов мимо, глянув, обзивається.

— Сумуєш, Тарасе, як сич! Не приймають дяки до гурту.

А Тарасові чогось зовсім не смутно. Така ясна зійшла вечорова зоря над Ткаченковими тополями, що аж зашарілися тихим світом лупані стіни в школі і зазолотіла трухла стріха. Глянув, мимохіть спало на думку, заспівав:

Ох зійди, зійди, зіронько та вечірняя…

Потім почав мріяти; “Як прийде-скажу: ти моя зіронька”. Може, ото й вона: іде помалу, хвиськає лозинкою.

— Оксано, це ти?

— А то ж хто.

— Проти череди?

— А то ж куди.

— Ось іди сюди, щось скажу.

Постояла трохи, подивилась навкруги, іде.

Ішла помалу, а задихалась, аж серце стукає.

— Ну, що?

— Та йди ближче.

— І звідціль почую.

— Знаєш, я кидаю вже дяка, піду в Лисянку.

— А чого? — затурбовано, — не помирили?

— Ні, не те: буду там учитися на маляра.

— О? Так уже годі на кобзаря — підеш на маляра? — осміхнулась, цікаво блиснули в темряві очі.

Ніби зняла дівчина з неба дві зорі та й грається ними, як жаринами.

Тарас з гордощами:

— Років за два буду маляр!

Ступнула раз ближче.

— А що вже, як маляр? — хвиськає лозиною об дорогу.

— А як що? Що схотів, те й намалював: схотів — дерево, схотів — хату, а схотів — козака. Зароблю грошей — поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінком, а на дверях… козака змалюю на стіні. — Тихіше: — Тебе змалюю та й приб’ю в хаті. Хочеш?

Дурно дівчина здержувала радісну осмішку, розтягало губи, як руками.

— Таке ти й вигадаєш! — А сама ступає ближче, ніби хоче у вікно заглянуть. Прихилила очі до битого вікна:

— А як тут страшно! Як ти тут ночуєш? Я нізащо б не ночувала — а ще згадавши того странника, що тут помер. Як це було? — Оксана сіла поруч на призьбі. Тарас якнайстрашніше почав розповідати про те, як того літа упрохався переночувати в школі якийсь мандрівний ченчик і як на ранок найшли його мертвим. Од страху дівчина почала тулитись до хлопця плечем. Тарас одразу змовк. В одного і в другого в грудях гуло, як у млині. З хати чути було гупання, п’яні вигуки, пісні.

Нехай буде отакечки,
Сидіть, діти, у запічку,
А я піду до дяка…

— Тарасе, бідний ти — у тебе сорочка не біла.

— Де там буде вона біла — третій тиждень як надівана.

— Немає кому випрати, бідний ти! — Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову.

— А чи правда, що ти собі стелеш камінь у голови? Тарасові пригадались мрії про “зірочку”, хотілось

почати, і було соромно, і не знав як. Почав хрипко,

таємниче:

— Знаєш оту пісню: “Ох зійди, зійди, зіронько моя вечірняя”?

Нишком:

— Ну, то що?

— Зіронька — то це ти!

— Як же це?

— Зіходить, як ти виходиш проти череди.

Дівчина і здивувалась, і засоромилась, і зраділа:

— Таке, прирівняв! Чим же я до неї подібна?

— Така гарна.

Загорілась:

— А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща.

— Немає кращої за тебе! — авторитетно і гаряче промовив Тарас.

— На всю Кирилівку? — зраділа Оксана.

— І на всю Кирилівку, і на весь світ!

Дух забило Оксані в грудях, очі засяяли, насилу зітхнула: важко, гаряче.

— Коли так, то за це я тебе, Тарасе…

Не доказала. Обоє здригнули і розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли раків. Оксана ляскала хлудинкою об долівку, Тарас видивлявся в землю, мов у дзеркало.

… І-гу —

Загнув батько дугу,
А мати супоню… —

з виском вигукували п’яні молодиці.

Раптом Оксана скривилась — зверх одного рум’янця, ніжного і тихого, наплинув густий, червоний сором.

— І як їм не сором? А ще жінки! — з огидою промовила вона і додала: — Ти, Тарасе, не ходи туди…

Знову кинулась: чередники хльоскали батогами, підганяючи останніх у череді корів. Якось не помітили, коли почала йти, ішла й пройшла перед очима вся череда.

— Моя матінко! Це ж мені буде! — Схопилась, кинулась, не прощаючись, бігти і знову спинилась.

— Ти коли думаєш у Лисянку?

— Скоро. Діжду неділі і піду…

— Ну, то ще побачимось.

Огріла очима, осяяла, побігла, шумлячи спідницею. Трохи згодом на все село задзвеніла пісня:

Ох, зійди, зійди, зіронько та й вечірняя,

Ох, вийди, вийди, дівчинонько моя вірная.

Тарас сидів і думав: “Ще й краще, що я сирота, що хочу — роблю, куди хочу — іду. Хоч я сирота — сирота щасливий…”

Билося серце, і грала кров од передчуття чогось в житті радісного, могучого. Тремтіла в ньому могуча, чарівна сила.