Молоденький чортик, що його випустили святами пожирувати, з радощів брякнувся прямо в кучугуру снігу, зарився в його головою, а ногами став таке виробляти, що зразу знялася курява, за якою не видно стало світу; потім схопився й став гасати по полю. Перескакуючи через бескеття [круті урвища, провалля] й спотикаючись по снігу, він то з вереском летів по полю наввипередки з вітром, то, розставивши лапки, нісся йому назустріч, і коли старий дідуга-вітер хапав його в обійми, підіймав угору мало не до хмар і, надувши свою полотняну сорочку, одним духом мчав його десятки гонів понад степом, чортик в’юном вертівся в його руках, верещав і заходився від реготу.
Взявшись у боки руками й стиха посвистуючи, він навшпиньках подався до шляху, де їхали сани, догнав їх і вчепився на задок.
У санях сиділи дві закутані, запорошені снігом постаті.
Чортик боком схилив до їх ухо й слухає.
Македонський старшина Василь Миронович, схилившись над головою писаря Антона Агафоновича, казав йому щось на ухо, намагаючись пересилити хугу.
Василь Миронович, чоловік смирний і побожний, під чаркою дуже любив говорити за що-небудь божественне, і давненько вже намагався втягнути в таку розмову писаря, аж той або пускав з язика чорта, або зовсім мовчав.
— Хіба ж не так я кажу? — питався у його старшина.
Той тільки щось собі замурчав.
Втерявши надію як-небудь розворушити сусіда, старшина зітхнув, покивав головою й став виймати люльку. Дістав коробочку із сірниками і, щільно затуляючись долонями, став закурювати.
Щось дмухнуло під самим носом у старшини — сірник погас… другий, третій…
Писар заворушився, кашлянув і хрипким голосом промовив:
— Н-не закурите.
— Закурю, Антоне Агафоновичу, закурю! — веселенько одповів старшина, радіючи, що писар заговорив-таки.
— Ні, не закурите… Бачте, вже чотири сірники стратили… о, п’ять, шість, сім…— лічив писар.
— Що за чудасія! — здивувався старшина: сірники гасилися один за одним, навіть не розгорівшись.
Затулився, як можна найщільніше, тернув — знов погас.
— Гм!.. Так ніби який дідько навмисне гасить,— аж назад озирнувся. Одхилився в другий бік, витер…
— Десять! — промовив писар.— Я ж казав, що не закурите… одинадцять… дванадцять…
— Антоне Агафоновичу! — лагідненько промовив старшина.— Це через те, що ви лічите: ось не лічіть — зразу закурю.
Та писар вже пролупався і йому забажалось пожартувати. Старшина помалу розгарячився, й сірники гасились і летіли в сніг один за одним, насилу писар вспівав лічити.
— Та ось годі-бо!.. Я ж бо вас прошу! — промовив старшина, почуваючи, що розбирало його зло.
Писар, закутуючись у кожух, поволі лічив:
— Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять…
Старшина вийняв з рота люльку, зі зла, боком глянув на писаря; потім плюнув і знов узяв люльку в зуби.
— Якби знаття, що в неділю буде година, то в суботу звечора виїхати б на села податки виправляти,— діловито став, говорити він.
— Ум…— мурчить писар.
— А то як не зберем до першого,— помалу розвозить старшина, тим часом крадькома виймаючи сірник з коробки,— то знову поштрафують, як було минулого року.— Тут він стиха черкнув сірник.
— Ех-хе-хе! — позіхнув писар.— Двадцять вісім!
— Антоне Агафоновичу! — Писар мовчав.
Помацавши в коробці, старшина знайшов там тільки одного сірника. Сплюнувши набік, він хутчій погнав коняку.
— Всі сірники витратив і не закурив через вас! — промовив він сердито і глянув на писаря.
Той схилив голову й дрімав. Старшина помалу став здержувати коняку. Схилившись низенько до писаря, він забачив у темряві його ніс, брови, лоб… Очі заплющені — спить, навіть носом сопе… Тихенько потяг за віжки — коняка стала.
Хутенько закривсь полами кобеняка й запалив останній сірник… горить. Старшина поспішає запалить люльку і так тягне, що в чубуці починає шкварчати, немов на сковороді сало.
— Двадцять дев’ять! — крикнув над самим його ухом писар. Василь Миронович закашлявся, й сірник погас. Здавив чубук зубами, потяг зо всеї сили — не тягнеться… Важко зітхнув, став ховати люльку в кишеню. Аж зразу, тільки довів люльку до кишені, за серце вхопив такий жаль, що аж защеміло. Глянув знов на писаря: той губи витягнув, підняв брови, дрімає, немов нічого й не було. Ух, і противна ж пика!
Од злості в старшини аж руки затряслися. Помалу розмахавши за кінець люльку, немовби заміряючись забивати цвяшок у стіну, Василь Миронович виважився й цокнув головкою люльки писаря по лобі.
— Трид… ой! — кинувсь той, почуваючи, як щось зашпигало в носі й перед очима розсипалися золоті іскри.
— Ото, щоб було тридцять, кругло! — чмихнувши носом, промовив старшина, ховаючи люльку в кишеню. Та писар щось заворушився, засіп, виказуючи, що він має охоту лічити й далі. Випроставши руки, він сунув кулаком у щелепи старшину.
— Тридцять один! — промовив він.
— Тридцять два! — ляснув його навідля старшина.
— Тридцять три! — піднявшись з місця, по зашийкам гепнув його писар.
— Тпру! — старшина зняв рукавиці.
— Тридцять чотири! — Обоє, і писар, і старшина, вивалилися з саней у сніг. Конячина спинилась.
Зчепившись у одну щільну купу, старшина і писар ворушились у снігу, сопли, кректали, вивертався зісподу то один, то другий. Раз по раз було чути, як щось гупало, немов у подушку, і промовляло:
— Тридцять вісім!
— Тридцять дев’ять!..
…Коли діло добиралося до півсотні, чортик перекрутився скілько разів у снігу, зареготався, пішов дрібушки в степ… та як завихрить, та як закурить, завищить… та колесом, та жеребом!.. Та й пішов, пішов, пішов…
