Було це чи не було, — хто знає?
Розповідають, що жив-був цар. Задумав цей цар оженитися.
Вибрав він собі наречену — небаченої краси дівчину: очі у неї чорні, як ніч, кучері золоті, губи червоніші за мак червоний, а стан у неї, як молода яблуня. В усьому царстві не було кращої дівчини.
Оженився цар і зажив щасливо з молодою царицею. Незабаром народився у них син-царевич.
І спіткало тут царя страшне горе. Ввірвався в палац величезний дев (Дев — крилатий звір-велетень, зле чудовисько), схопив і поніс царицю.
Цар з горя головою об каміння б’ється, погоню за погонею виряджає,—не впіймати страшного дева, не повернути царицю.
Знає цар, що страшний дев безсмертний. Ні вбити, ні пе ремогти його неможливо. Плаче цар, побивається, а нічого зробити не може.
От рік минає, другий іде. Став цар потроху своє горе забувати. А царевич росте і росте, скоро зовсім великий виріс. Приходить він якось до батька і питає:
— Батеньку, а де моя мати?
Полилися у царя знову сльози з очей. Обняв він царевича і каже:
— Ти ще, синку, в колисці лежав, як твою матір страшний дев викрав і з палацу поніс.
Почув це юнак і спокій втратив. Вдень і вночі йому мати мариться, душить його злоба на дева, спати не дає.
Приходить царевич до батька і говорить:
— Вирішив я, батеньку, страшного дева розшукати і матір свою визволити. Не хочу я, щоб моя матінка у нього в полоні мучилась
Злякався цар, став сина відмовляти:
— Куди тобі, синку, з девом боротися! Його досі ще ніхто перемогти не міг.
— А я спробую, — каже царевич.
І пішов він шукати страшного дева.
Через якийсь час, по якійсь годині приходить він в поле до перехрестя трьох шляхів.
Біля однієї дороги напис на камені: «Хто сюди піде,— скоро додому повернеться». Біля другої: «Хто сюди піде, — не швидко додому дістанеться». А біля третьої: «Хто сюди піде, — ніколи додому не прийде».
«Певно, ця третя дорога і веде до страшного дева», подумав царевич і, недовго роздумуючи, пішов нею.
Ішов він, ішов, дев’ять гір пройшов, дев’ять рік пересік, дев’ять ущелин обминув. І ось доходить він до одного міста.
Бачить царевич — пусто й сумно в місті. Жителі в будинках ховаються, на вулицях ні душі не видно, вогні не горять, ні голосів, ні пісень не чути.
Зайшов царевич в один дім, питає:
— Що у вас у місті за печаль така сталась? Ні людей не видно, ні голосів не чути, вогні не горять, ніхто пісень не співає.
А йому і відповідають:
— Біда у нас у місті, царевичу. Щодня виходить на берег з моря величезний морський кабан і все, що на дорозі не зустріне, пожирає. Тому і ховаємось ми, тому і голосу не подає ніхто.
— Ну, так жити не можна, — говорить царевич, — треба мені піти подивитись, що то у вас за кабан такий.
Іде царевич до берега моря і бачить — стоїть на березі висока башта, верхівкою в небо уперлася, підніжжям у хвилі морські ввійшла. А в башті вікно, і сидить біля вікна красуня: очі, мов ніч, чорні, кучері золоті, губи за червоний мак червоніші, а сама свіжа, як молода яблуня.
Глянула красуня на юнака і ахнула:
— Навіщо ти прийшов сюди? Тут і птиця в небі не літає, і риби в воді не живуть. Тут всі страшного дева бояться.
— А, так це його башта? — питає юнак. — А як ти сюди потрапила, красуне?
— Мене дев з палацу мого чоловіка, царя, викрав. Жила я в щасті й радості; народився у мене син, а дев прилетів і забрав мене від колиски сина.
Зрадів юнак, що матір знайшов.
— Я і є твій син! — вигукнув він. — Я тебе визволити прийшов.
— Ох, синочку, важка це справа, — говорить цариця. — Дев сильніший від усіх на світі, і смерть його далеко схована, нікому її не знайти.
— А ти спитай його, матусю, — говорить царевич, — де він силу ховає. Може він тобі і скаже. А я до тебе завтра знову прийду.
От повертається дев у свою башту. Потягнув повітря носом, озирнувся і кричить:
— Тут хтось був! Людським духом пахне.
— Що ти, хто б тут був! — відповідає цариця. — Тут птиці не літають, — так тебе всі бояться
Відпочив дев, поїв, попив, а цариця і каже йому:
— Дивує мене твоя сила, дев. Всі тебе і безсмертним, і непереможним називають. В чому ж твоя сила, і де вона схо вана?
— Під піччю закопана,— відповідає дев. Ліг він і захропів.
Вранці помчав дев розбійничати. Приходить царевич під вікно і питає:
— Ну, що, матінко, дізналась?
— Дізналась, синочку, — говорить цариця. — Сила девова під піччю закопана.
— Ти, матусю, прикрась піч якнайкраще, заквітчай її,— навчає царевич.
Повертається увечері дев, дивиться — прибрана піч краще, ніж звичайно, навколо квіти розсипані.
— Це що ж таке? — питає дев.
А цариця ласкаво відповідає йому:
— Ти мені сам дорогий — і сила твоя дорога. От я й прикрасила місце, де вона закопана.
Засміявся дев:
— Не під піччю моя сила, а ось у тому стовпі мармуровому, на якому стеля тримається.
Ліг він і захропів. А вранці знову розбійничати пішов.
Вранці приходить царевич, а мати й каже йому:
— Обдурив мене дев: не під піччю його сила, а он у цьому стовпі мармуровому, на якому стеля тримається.
— Ти цей стовп завтра заквітчай, — відповідає царевич.
Приходить дев з полювання, бачить — заквітчаний мармуровий стовп. Аж до стелі, згори донизу, червоні і білі троянди в’ються. Зареготав дев.
— А в чому ж твоя сила? — питає цариця, а сама ласкаво девові лоба погладжує, в страшні очі дивиться.
— А сила моя — в тому дикому кабані, який щодня з моря виходить, — відповідає дев. — Поки той кабан живий, доти і я непереможним буду. А вбити кабана можна тільки тоді, коли його прямо поміж очей мечем ударити. Ніхто цього не знає, тому і не боюсь я нікого в світі.
Ліг дев, заснув, захропів. А вранці прокинувся і знову розбійничати пішов. Приходить царевич під вікно до матері.
— Ну, синочку, тепер я про все розвідала,— говорить мати. — Сила його — в морському кабані. Треба кабана поміж очей мечем ударити, а інших ран він не боїться.
— Спасибі, матінко, тепер я знаю, що мені робити, — говорить царевич. Взяв він свій меч і побіг до кузні.
Три дні й три ночі гострили ковалі меча царевичу.
Засяяв, заблищав меч страшним блиском. Взяв його царевич і прямо до моря пішов.
Завирувало море, зашуміли хвилі, і вибіг на берег дикий морський кабан. Ікла довгі, страшні, шерсть дибом.
Як помітив кабан царевича — так і помчав на нього з роззявленою пащею. Хоче розтерзати, проковтнути сміливця.
А царевич змахнув своїм мечем та як ударить кабана просто поміж очей і розсік надвоє.
Царевич — до башти. Дивиться, — а з гори спускається знесилений дев. Пропала його сила. Хотів він було на юнака заричати, а царевич як крикне йому:
— Мовчи, чудовисько! Тепер ти в моїх руках. Іди відмикай свої підвали, діставай все, що ти у людей викрав!
Поповз дев у свої підземелля, почав звідти награбоване добро виносити. Жителі з міста поприбігали — веселі, щасливі, радісні. Хвалять молодця, дякують йому, своє майно розбирають. А царевич посадив матір на спину девові, сів сам і наказує:
— Неси нас у палац, до мого батька.
Поніс їх дев у повітрі в царський палац.
Побачив цар з вікна, що дружина і син повертаються, вибіг зустрічати їх. Від радості сам не свій.
Опустився дев посеред царського двору. Зійшли з нього царевич з царицею. І тут зник дев без сліду. Тільки казка про нього лишилась.
