Тихого літнього вечора дві сестри-індіанки з племені чорноногих прилягли у прохолодній траві поруч зі своїм вігвамом та поснули.
На світанку старша з них, Нітаки, відкрила очі. На чистому небосхилі вона побачила яскраву ранкову зорю — Утікаро. Дівчина довго дивилася на неї.
— Поглянь, — сказала вона молодшій сестрі, — ніби мудрим оком дивиться на нас Утікаро. Якби на стежці свого життя я зустріла юнака з такими очима, я б його покохала.
Минуло літо. Птахи, проспівавши всі свої пісні, потягнулися у теплі краї. Трава, до якої прийшла старість, схилялася до землі та в’янула.
Якось серед лісу Нітаки зустріла незнайомого юнака. У волоссі його горіло золоте перо, від гордого обличчя важко було відвести погляд.
— Я — Утікаро, дух Ранкової Зорі, — сказав він. — Я покохав тебе і прийшов, щоб забрати тебе з собою. Якщо хочеш, ми піднімемося до мого батька в країну Вічної Юності.
Він встромив у волосся Нітаки своє перо, наказав їй заплющити очі, і Нітаки одразу ж відчула, що вона, наче птиця, піднялася в повітря і летить кудись.
Коли Утікаро дозволив їй розплющити очі, вона побачила, що знаходиться в зовсім незнайомому місці.
— Ми у Небесній країні. Тут живуть мої батько й мати, духи Сонця і Місяця.
Мати — дух Місяця — лагідно зустріла Нітаки. З того часу дівчина жила щасливо.
Якось неподалік від вігваму Сонця вона знайшла кущ із дивовижними ягодами.
— Що це за ягоди? — запитала Нітаки.
— Дочко моя, — відповіла мати-Місяць, — тут багато солодких ягід. Проте ці не чіпай. Запам’ятай: ніколи!
Минав час, і у Нітаки народився хлопчик. Йому дали ім’я Син Ранкової Зорі. Одного разу Нітаки гуляла по лісі, тримаючи сина на руках. Раптом хлопчик потягнувся до куща з ягодами. Це були ті самі ягоди, про які говорила Мати-Місяць.
“Мати-Місяць не буде на мене сердитися, якщо я зірву ягідку для мого хлопчика”, — подумала жінка. Нітаки обережно доторкнулася до найспілішої ягоди, але зірвати її ніяк не вдавалося.
Тоді Нітаки посадила сина на траву, вхопилася обома руками за гілки і висмикнула кущ разом із корінням.
Вона дуже злякалася. Але все залишилося як і раніше. Тільки на тому місці, де ріс кущ, з’явилася невеличка ямка. Нахилившись над нею, Нітаки побачила, що це не ямка, а дірочка.
Через дірочку далеко унизу виднілася земля з її лісами, річками і селищами індіанців.
Згадала тоді Нітаки всіх, кого залишила на батьківщині, і гірко заплакала.
Увечері, побачивши сумне обличчя дружини, Утікаро про все здогадався.
— Ти порушила мій закон, і горе прийшло до нашої домівки…
— Нітаки повинна повернутися до людей, — сказав мудрий батько-Сонце. — Тепер вона не буде щасливою з нами.
Мати-Місяць і Утікаро відвели Нітаки до вігваму Великого Павука. Добрий павук оплів своїм павутинням її та Сина Ранкової Зорі, щоб безпечно опустити їх у рідну долину.
Того вечора індіанці племені чорноногих побачили, як поруч із їхнім селом впала велика зірка. І на тому місці, де вона торкнулася землі, з’явилася жінка з маленьким хлопчиком на руках.
Так повернулася на землю Нітаки.
