Жив собі старий, і було в нього три сини. Молодшого всі Іванком-дурником звали. Посіяв раз старий пшеницю. Добра вродила пшениця, та тільки унадився хтось ту пшеницю м’яти та топтати.
От старий і каже синам:
— Любі мої діти! Треба стерегти пшеницю кожну ніч по черзі, треба спіймати злодія!
Настала перша ніч. Пішов старший син стерегти пшеницю та захотілося йому спати. Забрався він на сінник і проспав до ранку.
Приходить вранці додому і каже:
— Всю ніч я не спав, стеріг пшеницю! Змерз увесь, а злодія не бачив.
Другої ночі пішов середній син. І він так само всю ніч проспав на сіннику.
На третю ніч приходить черга Іванку-дурникові йти. Поклав він пиріг за пазуху, взяв мотузку і пішов. Прийшов у поле, сів на камінь. Сидить не спить, пиріг жує, на злодія чекає.
Рівно опівночі прискакав на пшеницю кінь — одна шерстинка срібна, друга золота, біжить — земля гуде, з вух дим стовпом валить, з ніздрів полум’я пашить. І став той кінь пшеницю їсти. Не стільки їсть, скільки топче копитами. Підкрався Іванко до коня і враз накинув йому на шию мотузку. Кінь рвонувся щосили — та дарма!
Іванко скочив на нього спритно й міцно вхопився за гриву. Вже кінь носив-носив його по полю скакав-скакав — ніяк не міг скинути!
Став кінь просити Іванка:
— Відпусти ти мене, Іванко, на волю! Я тобі за це велику службу відслужу.
— Добре, — відповідає Іванко, — відпущу, але як я тебе потім знайду?
— А ти вийди в чисте поле, широке роздолля, свисни три рази молодецьким посвистом, гукни богатирським покриком: «Сивко-бурко, віщий каурко, стань переді мною, як лист перед травою!» — я тут і з’явлюся.
Відпустив Іванко коня і взяв з нього обіцянку пшениці ніколи більше не їсти і не топтати.
Прийшов Іванко вранці додому.
— Ну, розказуй, що ти там бачив? — питають брати.
— Зловив я, — каже Іванко, — коня — одна шерстинка срібна, друга золота.
— А де ж кінь?
— Та він обіцяв більше не ходити по пшеницю, от я його і відпустив.
Не повірили Іванкові брати, посміялися над ним досхочу. Та тільки вже з тієї ночі і справді ніхто пшениці не чіпав…
Згодом після того цар розіслав гінців по всіх селах, по всіх містах наказ оголосити:
— Збирайтеся, бояри та дворяни, купці та прості селяни, до царя на подвір’я!
Сидить царська дочка Олена Прекрасна у своєму високому теремі біля віконця. Хто на коні до царівни доскочить, та з її руки золотий перстень зніме, за того вона і заміж піде!
От у зазначений день збираються брати їхати до царського двору — не для того, щоб самим скакати, а хоч на інших подивитися. А Іванко з ними проситься:
— Братці, дайте мені хоч будь яку конячку, і я хочу поїхати подивитися на Олену Прекрасну!
— Куди тобі, дурню! Людей хіба хочеш насмішити? Сиди собі на печі та попіл перетрушуй!
Поїхали брати, а Іванко-дурник і каже невісткам:
— Дайте мені кошика, я хоч в ліс піду — грибів наберу!
Узяв кошик і пішов, наче по гриби.
Вийшов Іванко у чисте поле, широке роздолля, жупан під кущ кинув, а сам свиснув молодецьким посвистом, гукнув богатирським покриком:
— Сивко-бурко, віщий каурко, стань переді мною, як лист перед травою!
Кінь біжить, аж земля гуде, з вух дим стовпом валить, з ніздрів полум’я пашить. Прибіг і став перед Іванком як укопаний.
— Чого хочеш, Іванку?
— Хочу подивитися на царську дочку Олену Прекрасну! — відповідає Іванко.
— Ну, залазь вже до мене в праве вухо, а з лівого вилазь!
Вліз Іванко коню в праве вухо, з лівого виліз — і став таким парубком, що ані взяти, ані згадати, ані в казці сказати, ані пером описати! Сів на Сивка-бурка і поскакав прямо до міста. Наздогнав він по дорозі своїх братів, проскакав повз них, пилом дорожнім обсипав.
Прискакав Іванко на площу — прямо до царського палацу. Дивиться — народу видимо-невидимо, а у високому теремі, біля вікна, сидить царівна Олена Прекрасна. На руці в неї перстень виблискує — ціни йому немає! А собою вона красуня з красунь. Дивляться всі на Олену Прекрасну, але ніхто не наважується до неї доскочити: нікому не хочеться шию собі ламати.
Вдарив тут Іванко Сивка-бурка по крутих боках. Пирхнув кінь, заіржав, стрибнув — тільки на три колоди до царівни не дострибнув. Здивувався народ, а Іванко повернув Сивка і поскакав.
Кричать усі:
— Хто такий? Хто такий?
А Іванка вже й сліду нема. Бачили, звідки приїхав, не бачили, куди поїхав. Прискакав Іванко в чисте поле, зіскочив з коня, вліз йому в ліве вухо, а з правого виліз і став, як і раніше, Іванком-дурником.
Відпустив він Сивка-бурка, набрав повний кошик мухоморів і приніс додому:
— Овва, які грибки хороші!
Розсердилися невістки на нього і ну його лаяти:
— Що ти, дурню, за гриби приніс? Тільки тобі одному їх їсти!
Іванко усміхнувся, заліз на піч і сидить.
Повернулися додому брати і розповідають дружинам, що вони в місті бачили:
— А який молодець до царя приїжджав! Такого ми зроду не бачили. До царівни тільки на три колоди не дострибнув.
А Іванко лежить на печі та сміється:
— Братики рідні, а чи не я це там був?
— Куди тобі, дурню, там бути! Сиди вже на печі та мух лови!
Другого дня старші брати знову поїхали до міста, а Іванко взяв кошик і пішов по гриби. Вийшов у чисте поле, широке роздолля, жупан скинув, сам свиснув молодецьким посвистом, гукнув богатирським покриком:
— Сивко-бурко, віщий каурко, стань переді мною, як лист перед травою!
Кінь біжить, аж земля гуде, з вух дим стовпом валить, з ніздрів полум’я пашить. Прибіг і став перед Іванком як укопаний.
Вліз Іванко Сивку-бурку в праве вухо, а з лівого виліз і став гарним парубком. Скочив на коня і поскакав до царського двору. Бачить — на площі народу ще більше, ніж учора. Всі на царівну милуються, а скакати ніхто і не думає: бояться собі шию зламати! Вдарив тут Іванко свого коня по крутих боках. Заіржав Сивка-бурка, стрибнув — тільки на дві колоди до вікна царівни не дістав.
Повернув Іванко Сивку і поскакав. Бачили, звідки приїхав, не бачили, куди поїхав. А Іванко вже в чистому полі. Відпустив Сивка-бурка, а сам пішов додому. Сів на піч, сидить, чекає братів.
Приїжджають брати додому і розповідають:
— Знов той самий молодець приїжджав! Не дострибнув до царівни тільки на дві колоди.
Іванко і каже їм:
— Братики, а чи не я це там був?
— Сиди, дурню, мовчи!..
На третій день брати знову збираються їхати, а Іванко каже:
— Дайте мені хоч поганеньку конячку: поїду і я з вами!
— Сиди, дурню, вдома! Тільки тебе там і не вистачає!
Сказали і поїхали.
Іванко вийшов у чисте поле, широке роздолля, свиснув молодецьким посвистом, гукнув богатирським покриком:
— Сивко-бурко, віщий каурко, стань переді мною, як лист перед травою!
Кінь біжить, аж земля гуде, з вух дим стовпом валить, з ніздрів полум’я пашить. Прибіг і став перед Іванком як укопаний. Вліз Іванко коню в праве вухо, а з лівого виліз. Став молодець молодцем і поскакав до царського двору.
Прискакав Іванко до високого терему, шмагнув Сивку-бурку батогом. Заіржав кінь, вдарив об землю копитами, стрибнув — і доскочив до вікна! Поцілував Іванко Олену Прекрасну в червоні губи, зняв з її пальця заповітний перстень і помчав. Тільки його й бачили!
Тут всі зашуміли, закричали, замахали руками:
— Тримай його! Лови його!
А Іванка й сліду нема.
Відпустив він Сивка-бурка, прийшов додому. Одна рука обмотана ганчіркою.
— Що це з тобою сталося? — запитують невістки.
— Та от, шукав гриби, на сучок наштрикнувся…
І поліз на піч.
Повернулися брати, стали розповідати, що і як було:
— Той молодець на цей раз так скакнув, що до царівни дострибнув і перстень з її пальця зняв!
Іванко сидить на печі та знай своє:
— Братики, а чи не я це там був?
— Сиди, дурню, не базікай дарма!
Тут Іванкові захотілося на дорогоцінний перстень царівни поглянути. Як розмотав він ганчірку, так по всій хаті і засяяло!
— Перестань, дурню, з вогнем балуватися! — кричать брати. — Ще хату спалиш. Пора тебе зовсім з дому прогнати!
Нічого їм Іванко не відповів, а перстень знову ганчіркою обмотав…
Через три дні цар знову гінців шле з наказом: щоб увесь народ, скільки є в царстві, збирався до нього на гостину і щоб ніхто не смів залишатися вдома. А хто погидує царським запрошенням, тому голову з плечей геть! Нічого робити, вирушили брати на бенкет, повезли з собою і Іванка-дурника. Приїхали, сіли за столи дубові, за скатертини візерунчасті, п’ють-їдять, розмовляють. А Іванко забрався за піч, у куточок, і сидить там.
Ходить Олена Прекрасна, пригощає гостей. Кожному підносить вина та меду, а сама дивиться, чи немає у кого на руці її персня заповітного. У кого перстень на руці — той і наречений її. Тільки ні в кого персня не видно…
Обійшла вона всіх, підходить до останнього — до Іванка. А він у запічку сидить, одежина на ньому худа, постоли драні, одна рука ганчіркою обв’язана. Брати дивляться і думають: «От, бач, царівна і нашому Іванку вина підносить!»
А Олена Прекрасна подала Іванкові чарку вина і питає:
— Чому це у тебе, молодець, рука обв’язана?
— Ходив у ліс по гриби та на сук наштрикнувся.
— Ану, розв’яжи, покажи!
Розв’язав Іванко руку, а на пальці у нього царівнин перстень заповітний: так і сяє, так і виблискує!
Зраділа Олена Прекрасна, взяла Іванка за руку, підвела до батька і каже:
— Ось, батечку, мій наречений і знайшовся!
Вмили Іванка, причесали, вдягли, і став він не Іванком-дурником, а гарним парубком, аж не впізнати!
Тут чекати та міркувати не стали — швидко весілля справили! Я там був, мед-пиво пив, по вусах текло, а в рот не попало.
