Була собі працьовита мурашка.
Одного разу гриф побачив, як тягне вона більшу за себе зернину, й подумав: «Яка дужа! Хіба можна не захоплюватися нею?
Оте своє захоплення він виповів мурашці, а наостанок додав:
– Я теж не без таланту. Маю такий гострий зір, що зернину проса за фарсанг [міра довжини, близько 7-8 кілометрів] побачу.
– Фарсанг – віддаль чимала, щось мені не дуже віриться, – відказала на те мурашка.
– Не віриш? – згорда спитав гриф.
– Важко повірити,– одказала мурашка.
– Вилазь мені на крило, я підійму тебе в піднебесся й покажу свій талант! – запропонував гриф. Злетів, він, на сім фарсангів угору, глянув униз утупився в одну цятку й промовив:
– Он під тим кущем бачу зернину.
Подивилася мурашка вниз і не, те що зернини, навіть самого куща не помітила.
Гриф каменем шугонув униз і раптом заклекотав розпачливо.
– Що з тобою? – спитала мурашка.
– У сильце потрапив! – відповів птах.
– У житті треба вміти бачити не тільки зернину, але й сильце, – мовила, злазячи з грифового крила, мурашка.– Бачити зерно й не бачити сильця – це ще не талант.
