Переклад В. Прокопович
Частина 1
Усім освіченим людям відомо і аж надто відомо, що понеділок — день критичний або просто тяжкий і що з понеділка ні одна хоч трохи освічена людина не розпочне нічого поважного; краще вже пролежить цілий день і, хоч яка б там була пильна справа, вона й пальцем не ворухне. Та й справді, — як добре розважити — коли ми задля нікчемного срібника зневажатимемо святі заповіти старовини, що ж тоді з нас буде? Вийде якийсь француз або, не приведи Боже, куций німець; а від типу, чи пак од фізіономії національної й сліду не зостанеться. А я думаю, що нація без своєї власної риси, що тілько їй належить і тілько її характеризує, просто на кисіль, та ще й на несмачний кисіль скидається.
— Та ба! не так думають інші. От хоч би й наші військові, — куди їм до сучасників: на шляху освіти геть задніх попасають; вони, наприклад, зовсім не вірять у понеділок і цей святий заповіт батьків і дідів наших легкодумно називають бабськими вигадками. А попрохав би я цих прудивусів зазирнути, наприклад, хоч би до “Письмовника” славнозвісного Курґанова: саме там сказано, що ще стародавні халдейські маґи й звіздарі, а за ними й визнавці науки Зороастрової непохитно вірили, що понеділок — день критичний. Та куди там, — хіба втокмачиш що тому безпардонному вояцтву! Військова, справді військова людина, краще ще раз у карти програє або ще раз возьме в жида пляшку рому-самогону, — так званого “клоповика”, аніж запренумерує яку мудру книжку. От хоч би наприклад – “Ключъ къ таинствамъ природы” Еккартсгавзена з прегарними малюнками нашого слазнозвісного Єґорова; та куди там, — і слухати не хочуть!
Я все це до того веду, терпеливий читальнику, що, зневаживши освячені премногими літами вірування предків наших, саме в понеділок, вранці рано, з повітового міста П[ереяслава] п[олтавської] ґубернії виступив у похід чи то гусарський, чи то уланський полк, — уже добре не памятаю; памятаю тілько, що до збору сурми сурмили; тому й треба думати, що полк був кінний, бо коли б то була піхота, то до збору б у барабани били.
Коли входить або виходить із села чи містечка полк, то це дві великі події, особливо ж, якщо полк, чого не приведи Боже, пробув на постої хоч кілька день: тоді вихід його викликає сльози й дуже часто сльози найщиріші. Я це говорю тілько про прекрасну стать, а про чоловіків і наречених не кажу ні слова. Нічого не скажу й про вихід згаданого кавалєрійського полку із згаданого міста П[ереяслава], хіба тілько те, що полк провожало багато мирних міщанок, хоч погода й не зовсім тому сприяла, бо все падав дощ — затяжний, чи то “єхидний”, як його назвав небіжчик Гребінка, сиріч дрібний і обложний. Та не зважаючи на той єхидний дощ, багато міщанок провожало прудивусів своїх до села N., інші — до містечка Боришполя, а деякі, і то найбезкорисливіші, аж до рубежів київських, себто до перевозу на Дніпрі. А коли полк щасливо перевізся на той бік, то вони й собі, трохи поплакавши, теж подалися за Дніпро й розпорошилися в великому місті Києві та й заховали свої вчинки й сором по глухих притулках усякої розпусти.
Отакі то наслідки дає довгий постій найліпше вихованого полку.
Того ж понеділка, пізно ввечері, київським шляхом поверталася до міста П[ереяслава] молодиця і, не доходячи до міста верстов із чотири, саме напроти “Трибратніх” могил, звернула з шляху й сховалася в зеленому житі. Аж удосвіта вийшла вона з жита на шлях, несучи в руках щось загорнуте в сіру свитку. Пройшовши трохи шляхом, спинилася вона на поворітці та, подумавши недовго, кивнула виразисто головою, ніби на щось велике зважувалася, і швидко пішла вузенькою, порослою шпоришем доріжкою. Доріжка та вела до хутора старого сотника Сокири.
Другого дня вранці, себто у вівторок, вийшла пані Парасковія Тарасівна Сокириха погодувати з власних рук усяку дробину — цісарки, гуси, кури тощо (про голуби мав дбати сам пан сотник Ничипір федорович Сокира).
Уявіть же собі її жах, коли, виходячи на ґанок, побачила вона сіру свитку, що ворушилася, неначе жива. З переляку їй здавалося, що свитка ніби плаче, мов немовля. Довго вона дивилася на ту сіру свитку, слухала, як вона плаче, і сама не знала, що робити. Нарешті зважилася покликати Ничипора Федоровича.
Ничипір Федорович вийшов, як то кажуть, “неґліже”, але все таки в широченних китайчатих червоних штанях.
— Дивись, дивись, мій голубе, що це у нас діється, — каже перелякана Парасковія Тарасівна.
— А що ж тут у нас діється? Я нічого не бачу, — каже Ничипір Федорович.
— А свитка, — хіба не бачиш?
— Свитку бачу.
— А хіба не бачиш, що вона ворушиться, ніби жива?
— Бачу. Так що ж із того? Хай собі ворушиться, — Бог із нею!
— Камяний з тебе чоловік! Чи ж не траба подивитися, з чого то вона ворушиться, га?
— Ну, то й дивися, як тобі кортить.
— А тобі не кортить?
— Ні.
— Та таки подивися ти перше, а потім я подивлюся.
— Добре.
І з тим словом підійшов він до свитки, розгорнув її обережно і — о жах! — не міг вимовити й слова, тілько виразисто вказав пальцем на розгорнену свитку та так і застиг на хвилину, а опамятавшися від здивування, гукнув: “Параско!” Старенька кинулася до нього та й сама, здивована, звівши догори руки, спинилася перед розгорненою свиткою. Постоявши трохи в такій траґікомічній позі, вона скрикнула:
— Святий великомучениче Івана Воїне, що це ти з нами робиш?
І, звернувшися до Ничипора Федоровича, промовила:
— От бачиш, не дурно ж мені снилися два малесенькі телятка. Я ж тобі казала, що таки щось неодмінно станеться… Ну, дякуємо Тобі, Господи наш милосердний, — промовила вона, христячись та обережно підіймаючи разом із свиткою два червоненькі немовлятка. — Нагородив ти таки нас, Господи, на старости літях.
— Неси ж їх, Параско, до нашої хати, а я тимчасом пошлю до міста по Притулиху. Нехай вона їх по-своєму в зіллі викупає, та може їм треба ще що зробити.
— А й справді! Глянь, їм, сердешним, пупики зеленою соломиною перевязано.
— Ну, то неси ж їх, а я пошлю Клима по Притулиху, — не зовсім спокійно сказав Ничипір Федорович і пішов наказати, що треба.
А слід вам сказати, що ця стара добра пара, проживши багато літ у спокої й добробуті, не мала й одної дитини, як то оповідається в казці про Єруслана Лазаревича – “смолоду на потху, подъ старость на помогу, а по смерти на поминъ души”. Вони довго й ревно молилися Богові й усе сподівалися, а нарешті й сподіватися кинули. Була в них, сердешних, думка хоч чужу дитину за свою викохати. Так що ж маєш робити! Хоч і є вбогі сироти, так їх добрі люди розбирають, а їм не дають, бо вони, бачте, пани, а з панича, мовляв, пуття не буде. Ще минулої весни їздив Ничипір Федорович у містечко Березань, прочувши, що там по вбогій вдові зосталося двоє сиріт — хлопчик та дівчинка. Так що ж? І тих узяв баришівський титар, удівець бездітний і багатир. Отак ні з чим і повернувся сотник додому. І от несподівано велику свою благодать послав Господь на їх праведну, чесну старість.
Радісно, невимовно радісно зустріли вони й провели вівторок, а в середу надвечір приїхав до них їх щирий приятель Карло Йосипович Гарт, аптекар із П[ереяслава]. Гість, поцілувавши, як звичайно, господині руку і поздоровкавшися з господарем, понюхав з мушляної табакирки, що її прислав йому на память його друг і товариш, теж аптекар в Акермані чи Дубосарах, Йосип Карлович Шварц. Заживши табаки й сідаючи на ослоні перед ґанком, він сказав майже по-російському:
— У нашому місті новина новину наздоганяє. Сьогодні Андрія Івановича покликали оглянути жіноче тіло, що його випадково знайдено в Альті, коло вашого хутора. А ви, певно, нічого й не знаєте?
Поставивши таке питання, він знову розчинив мушляну табатирку і встромив туди два пальці. Господарі значуще переглянулися між собою й мовчали, а Карло Йосипович провадив далі:
— Ото, коли був я ще студентом у Дорпаті, то там теж стояла кавалєрія, а як вийшла вона з Дорпату, то теж три чи чотири жіночі тіла нам принесли з поліції до анатомічного театру. Поліції байдуже, вона того не тямить, що для нашої науки зручніше чоловіче тіло, а жіноче не так надається: товщу багато, до мязів не доберешся.
— Ось що, — перепинила його Парасковія Тарасівна — маю до вас просьбу, Карле Осиповичу: чи не будете ласкаві до нас за кума? Нам Господь діточок дарував.
— Та як же воно так? — аж скрикнув здивований аптекар.
— Та отак просто, — коло ґанку знайшли ми вчора два янголятка Божі.
— Дивно! — скрикнув знову аптекар і всунув до кишені руку по табатирку.
— А я попрошу ще й Кулину Охримівну: вона теж німкеня, от ви й поріднитеся.
— Ні, вона зовсім не німкеня, вона тілько з Мітави, та це нічого. Я дуже, дуже тішуся з цієї нагоди.
Карло Йосипович, утішений такими приємними запросинами, не міг, як звичайно, провести той вечір із своїми щирими приятелями, незабаром попрощався й поїхав у місто сповістити Кулину Охримівну про прийдешню подію.
Попрощавшися з аптекарем, старі деякий час мовчки дивилися одне на одного. Мовчанку перша порушила Парасковія Тарасівна.
— А як на твою думку, Ничипоре, чи не відправити нам цієї суботи панахиди за втопленицю? Аджеж вона, повинно бути, їх справжня мати.
— І я так думаю, що справжня. Тілько слід пождати до Клечальної суботи, а то, Бог її знає, може вона самогубця, то щоб іще гріха не набратися.
— Добре, пождемо. Тепер уже недалеко й Зелені свята. Та подивися, будь ласка, якого взавтра святого, — як ми назвемо своїх дітей, аджеж вони обидва хлопчики.
Ничипір Федорович дістав київський “Каноникъ” і, зброївшись окулярами, почав перегортати книжку, шукаючи місяця червня. Знайшовши місяць і число, він з радости перехристився й скрикнув:
— Парасковіє! Завтра святих соловецьких чудотворців Зосима й Саватія.
— А чи нема ще яких інших?
— Та на що ж тобі ще інших? Аджеж це святі заступники й покровителі бджільництва. Він іще раз перехристився, згорнув книгу і поклав її під образами.
Треба вам сказати, що Сокира був загарливий пасічник, а до того ще й пасічник-знавець своєї справи. Тому жінка його і не посміла сказати, що імена ті зовсім не були їй до вподоби.
Незабаром після того старі мовчки повечеряли та, помолившися Богу, пішли спати: Ничипір Федорович до комори, а Парасковія Тарасівна у свою кімнату, де, звичайно, були й близнята.
Такою важливою для добрих старих подією позначився вихід кавалєрійського полку з міста П[ереяслава].
Щоб оповідання було коротше, не треба б описувати з усіма подробицями ні хутора, ниже його мирних мешканців, тим паче, що історія ця дуже мало, так би мовити, мимохідь, їх торкається. Але справжні герої мої оце тілько вчора побачили світ Божий, — то що, спитаю я вас, можна сказати про них цікавого сьогодні? Тому, поміркувавши добре, і вирішив я описати й хутір, і мирних його мешканців на те тілько, щоб терпеливий читальник чи читальниця могли ясно бачити, ким і чим оточене було дитинство й молоді літа моїх майбутніх героїв. Аджеж правду каже приказка: “який змалку, такий і до останку”. От ми й побачимо, до якої міри та приказка справедлива. Ще говорять, що живі дитячі вражіння такі живущі, що вмирають тілько разом із нами, та що виховання нічого не зробить з юности, коли дитинство було оточене грубою декорацією й такими самими акторами; що коли дитинство проведене на лоні божественної природи, під крилом люблячої прекрасної матері і християнина-батька, — то такі прекрасні вражіння необорною стіною оточать людину і захистять її на життьовому шляху від усіх мерзот непевного світу.
Подивімося, до якої міри можна вірити в цю неодмінну правду.
Уникаючи ориґінальности, якою так люблять пишатися повістярі наших днів, що возлюбили всім серцем і всіма помислами потворні французькі повісті, навипередки наслідують їх і в простоті юного та вже надшарпаного серця вірять, що вони ориґінальніші за самого півбога О[лександра] Дюма. Блажен, хто вірує! — я, Хома невірний, розпочну “старими словами” повість мою так: спочатку опишу докладно місце, себто пейзаж, потім опишу дієві особи, їх хатній побут, характери, звички, хиби й чесноти, а далі вже по спромозі перейду до драми, себто до самої дії. Метода чи манєра ця не нова, але це добра манєра, а добре, як то кажуть, не старіється (з винятком гарненької красуні, яка — на лихо — вяне передчасно). Розпочнемо ж отак.
На правому березі хоча невеликої, але вславленої річки Альти стоїть хутір старого сотника Сокири, верстви з чотири від міста П[ереяслава], себто саме проти того місця, де скажений честолюбник Святополк Окаянний зарізав рідного, праведного брата свого Бориса. На тому ж місці, за переказом Кониського, відбулася й Кривава, або Тарасова ніч року 1630. Отож саме проти того святого місця й стоїть хутір сотника Сокири; сам він не дуже мальовничий, — занадто вже чепурний, аж до педантизма, але нагородою за це правдиво рюїздалівський пейзаж околиць. Береги Альти поросли високими очеретами, так, що самої річки не видко, хіба що навпроти Сокириного хутора, [де] на широкому просторі густі зелені очерети — порозтинані купами розлогих гіллястих верб та старих осокорів. На лівому боці Альти з-поза зелених верб виглядає невеличка біленька церква; збудували її своїм коштом христолюбиві міщани міста П[ереяслава] саме над тим камяним стовпом, що відзначав місце смерти неповинного Бориса. За цвинтарем аж до самого міста стелеться рівнина, засіяна житом та пшеницею й рясно вкрита історичними могилами. І що ближче до міста, то могили ті [все] вищі й частіші, так що міського валу здалека зовсім не видно, і здається, що місто збудоване на могилах. Саме місто П[ереяслав], як взагалі міста, здалека показується в тумані, але з того туману здіймається над городом біла восьмикутна вежа, що її увінчує зелена ґотична баня з золотою главкою. Це собор прекрасної, ґраціозної, напіврококо, напіввізантійської архітектури, що його збудував славний “анафема” — Іван Мазепа — року 1690. Ледве проступає на сіренькому тлі й друга темна деревяна вежа з плескуватим восьмикутним дахом. Це церква Успіння, вславлена року 1654 тим, що тут склав присягу на вірність московському цареві Олексієві Михайловичу гетьман Зиновій Богдан Хмельницький з старшиною й депутатами всіх станів народу українського. Далеко за містом синіють високі гори дніпровії.
Геральдичний дуб роду Сокири не сягає лєґендарної високости. Посадив його в темній шляхетській діброві дід Ничипора Федоровича — Карпо Сокира, “голштинець”, що повернувся додому з Петербурґу після смерти імператора Петра III-го не так, як інші “голштинці” — голий та голодний, а з чималою торбою голяндських червінців, з ранґою ротмістра ґвардії і з правами “потомственного дворянина”. Повернувшися до свого рідного П[ереяслава], він на велику собі радість оженився без перешкод з дочкою тодішнього полковника п[ереяслав]ського, цигана Іваненка й узяв у посаг за жінкою хутір з усіма угіддями та кількома сотнями [десятин] орної землі й лук по берегах річки Альти. Через рік чи через два він залишив молоду жінку й сина-однолітка, записався портупей-майором у “себулдинці” і подався з полком геть по-за межі України. Незабаром почали “себулдинців” повертати в регулярне військо, чому немалий опір ставив і майор Сокира, а за це його з іншими “супротивниками” й було покарано на горло з чотирьох городах, на чотирьох майданах одного й того самого дня; право ж шляхетства було зоставлене його синові-недоліткові. Так траґічно скінчив свою карєру насадитель родословного дуба роду Сокирів — Карпо Сокира, голштинець.
З малого Федора Сокири, що зостався єдиним спадкоємцем прав і маєтку батьківського і єдиним сином чадолюбивої матері, вийшов порядний хлопець, помимо піклувань ніжної пані-матки. Він добре вивчився читати книги церковні і світські, вивчився письма й милозвучного церковного співу. А всього того вивчив його, не оглядаючись ні на які благання найніжнішої матусі, чесний соборний дяк Степан Перепелиця.
За тих щасливих часів, хоч шляхта й не відчувала потреби в освіті, чи, певніше, їй не наказували вчитися, молодий Федір несвідомо відчував користь науки й невідступно прохав матусю, щоб вона відвезла його до Києва й оддала вчитися до бурси.
По довгих і настирливих просьбах сина матуся зважилася нарешті відвезти його до київської бурси. Віддавши ж до бурси, доручила його доглядові тодішнього інспектора бурси, чи академії, отця Діонісія Кушки, старця суворого й богобоязливого, а доручила його вона [тій] опіці для того, щоб мала дитина не навчилася часом злодійства чи розбишацтва. На шкільній лаві чи на подільському базарі заприятелював він з славнозвісним пізніше Іваном Левандою, Григорієм Гречкою і тоді вже філософом Григорієм Сковородою, а більше нічим не позначилось його бурлацьке життя. Вчився він добре, а кінчив отак: одного разу приїхали на подвіря своє у Київ славні запорожці провожати товариша свого Ярмолу Кичку в межигорський манастир і справили братові своєму пристойне прощання з світом, себто закупили на Подолі горілки, поналивали її в цебри та й вирушили урочисто з цеховою музикою до Межигіря, частуючи по дорозі кожного горілкою з михайлика. А сам брат, що із світом прощався, знай витанцьовує собі попереду музиків. Привабила така чарівна картина вже не зовсім юного Федора Сокиру; не надумуючися довго, плигнув він із високого муру братського манастиря (на той випадок браму буго замкнено) і пристав до запорозької братії.
Після цієї події слід його озвався у Великому Лузі запорозькому. З запорозькими депутатами, разом із Головатим, їде він до Катерини Великої; потім зявляється на нецеремонливому обіді у ґенерала Текелія, а після знищення низового війська запорозького повертається щасливо до міста Переяслава з ранґою капітана й правами “потомственного дворянина”.
Відправивши панахиду за свою матір, осівся він у родовому хуторі добрим гречкосієм і незабаром оженився. За того щасливого часу відновив він свою шкільну знайомість з соборним протоєреєм Григорієм Гречкою, а через нього із славним уже вітією Іваном Левандою і з справжнім уже філософом Григорієм Сковородою. А тимчасом його син-первісток Ничипір зростав, а батько, забалакавшися з містиком-філософом, все думав, як би сина просвітити, та, не додумавшись, узяв та й помер, а юний син, як то кажуть, у дурнях опинився.
Але доброму Провидінню угодно було заступити гарного й безрідного хлопця від темряви неуцтва, а може й вивести з безодні розпусти, і Воно послало йому благочестивого і премудрого просвітителя й заступника — отця Григорія Гречку, протоєрея переяславського.
Коли не можеш про ближнього твого говорити добре, то не кажи про нього лихого, — євангельське, правило. Та ба! не завжди можна його додержувати в нашому житті, повному гріха й наклепів. Отож і мені, ревному прихильникові святої правди, доводиться сказати декілька слів про матір малого Сокири, та ще й таких, що хоч і не казати. Добра слава — для нас річ свята, а для жінок і тим паче, вона ж, на нещастя, не користалася доброю славою на всю землю переяславську. Її вкрав з батьківського дому Сокира, і вони тайно взяли шлюб за гряницею, себто за Дніпром у Трахтемирові. Виходить, побралися вони захоплені коханням, а подружжя з захоплення, як відомо, рідко буває щасливе. Отже, може кумоньки-голубоньки не зовсім уже й клепали. Та хоч як воно там було, а отець Григорій розмислив, що краще буде взяти дитину до власних рук. І, на мою думку, він зробив розсудливо й великодушно, бо я мало вірю в виховання [дітей] і найстатечнішими матерями, особливо коли в них дитина-одинак.
Малому Сокирі повертало на сьомий рік, а тому отець Григорій одного хмарного ранку проказав хлопцеві молитву перед навчанням і розгорнув перед ним граматку. Як же він здивувався, коли хлопець, не запинаючись, прочитав йому всю абетку. Добрий знак, — подумав отець Григорій і показав йому буки аз — ба тощо. Помітивши незабаром, що хлопець тямущий і доброї поведінки, почав він його вчити, крім словянської, ще трьох мов: жидівської, грецької й римської. Він, мабуть, мав на думці зробити з нього доктора принаймні любомудрія, себто філософії. Хлопець же, хоч і гадки не мав про великі плани свого великого вчителя, проте старався собі нишком і на десятому році віку свого легко читав Давида, Гомера й Горація, а на одинадцятому привітав свого начальника з новим роком усіма чотирма мовами, прочитавши йому вірші, написані в Київській Духовній Академії чотирма мовами — на пошану митрополитові київському Серапіонові. Наставник, обнявши з радощів учня, промовив: “Зерно впало на добрий ґрунт”; та все ж намір зробити з Сокири філософа всіх наук не справдився.
Минав йому пятнадцятий рік, як він почав учитися у свого вчителя музики. Отець Григорій знав, що для ліпшого ушляхетнення серця людського потрібна музика і тому листом попросив приятеля свого, філософа Сковороду показати своєму улюбленикові початки музики. Філософ, не гаючися, прийшов у П[ереяслав] разом із своїми нерозлучними друзями — з флєйтою й собакою і з успіхом почав навчати [хлопця] “сладко-звучія”. Наука йшла добре, і не більше, як за рік, вони разом з учнем виспівували різні канти й дуети, а на імянинах отця Григорія, по вечері, на велике задоволення гостей, проспівали вони під акомпаніямент гуслів сатиричну пісню Сковороди, що починається так:
Всякому городу свій нрав і права,
Всяка имієть свій ум голова…
Сокира мій справді робив великі поступи в засвоєнні музики, якщо взяти на увагу правдиву філософську недбалість його вчителя. Містик-філософ одягне, було, сіру свитину, накриє голову соломяним брилем, возьме флєйту й гайда світ-за-очі, а вірний сопутник його за ним. Піде він було, в Березань, за тридцять верстов од П[ереяслава], по дорозі зійде на стародавню високу могилу, що її звуть “Вибла”, зійде єдине по надхнення і, зачерпнувши з надр її “малую толику” цього, тілько богам властивого дару, поспішає поділитися цією благодаттю з приятелем своїм Якимом Лукашевичем у Березані. Проживши тиждень у приятеля, їде відвідати другого, а там третього, а за місяць, дивись, він уже в Києві: сидить із другом своїм Іваном Левандою на лавочці коло брами й читає імпровізовану дисертацію про звязок душі людської з світилами небесними. А наш вітія прославлений і дисертації приятеля слухає, і проповідь на ближчу неділю готує. Перебувши трохи в Києві, він опиниться в Стайках, а звідти в Трахтемирові, а ще через день і в Переяславі.
Преподавши лєкцію музики, він знову вирушає на відвідини до друзів своїх, але вже через Яготин до Полтави й далі.
Гречка вже лагодився був писати до Бортнянського (теж свого товариша з бурси), бо бачив у молодому Сокирі справжній ґеній музики й голос архангельський, та доля зовсім інакше судила.
Швидко наближався вагітний подіями 1812 рік, а молодому Сокирі кінчалося девятнадцять літ од нароження.
Нарешті привів на світ свої потворні діти отой страшний 12-ий рік. Як жертва цілопалення, спалахнула вогнем “святая Блокаменная”, і від краю до краю по всьому царстві залунав заклик, щоб виходило все — старе й мале — гасити ворожою кровю велику пожежу московську.
Дійшов той тривожний заклик і до рубежів нашої мирної України. Заворушилася вона, мати моя рідная, заворушилося охочекомонне й охочепішеє військо українське. Не витримав мій парубок, розбив псалтир і гуслі, втік та й записався в місті Пирятині до полку, під команду пирятинського полковника Миколи Свічки.
Довідавшися про все це, Гречка листом прохав друга свого Миколу Свічку не зоставляти без опіки його вихованця на кривавому шляху воєнному. І приятель це виконав, як дбайливий батько. Надавши парубкові перший уряд, вирушив полковник Свічка із славного міста Пирятина в похід на супротивного ґалла і на двадесять язик.
Коли полк переходив через місто П[ереяслав], то отець Григорій на чолі духовенства зустрів козацтво коло міської брами, благословив хрестом і окропив святою водою. А як підійшов до чада душі своєї, то звів догори повні сліз очі й промовив: “Господи, заступи тебе й охорони тебе!”
Коли криваві події дійшли до бажаного кінця, і зубатого звіря французького замкнули в анґлійську буду, то й наше славне козацтво розійшлося по хуторах та селах і, поховавши зброю воєнну, взялося за плуги та рала.
У половині 1815 року Сокира повернувся сотником до свого рідного П[ереяслава] та, на великий сум свій, не застав уже живим свого добродія, отця Григорія. Він знайшов тілько в міській ратуші заповіт небіщика на своє імя. А заповітом тим незабутній добродій одписав йому частину своєї бібліотеки, що складалася з дорогих видань давніх класиків, жидівської біблії, французької енциклопедії та рукописного примірника літопису Кониського, на першому аркуші якого написано було власною рукою преосвященного таке: “Юному моему Другу и собрату Григорію Гречк, доктору богословія и другихъ наукъ, на память посылаетъ смиренный Г. Конисскій”.
Крім бібліотеки, одказав він йому ще дорогу скрипку й свої улюблені гуслі, на яких з внутрішньої сторони намальовані були дві пастушки, що танцюють з ціпками, та пастух, що грає на флєйті під липою над струмочком.
Сокира відправив панахиду за праведну душу свого добродія і, перенісши дорогоцінну спадщину до свого спустілого хутора (мати його теж умерла), почав приводити до ладу свою дідівщину; поладнавши ж нашвидку, що можна було, запросив духовенство і спочатку собором освятив відновлену оселю, а потім собором [таки] відправили панахиду за спокій душі батька, матері й усіх ближчих родичів та за найближчого й найщирішого добродія, отця Григорія. По відправі він, за звичаєм предків своїх, нагодував різного стану людей може з тисячу душ, не лічучи міського духовенства й шляхти.
