Вранці пішли ми на хутір, і я розповів Саватієві все, що трапилося вночі; а він у відповідь на моє оповідання тілько заплакав.
Надвечір того самого дня Саватій одержав від городничого наказ перевести огляд страшно покаліченого тіла, що його знайдено в пустці покритки N. на Підварках.
Прочитавши той наказ, він мовчки подивився на Парасковію Тарасівну, а та облилася слізьми й промовила:
— Зосю мій, сину мій єдиний!”
Поміж іншими дрібними подіями на хуторі повідомив мене мій шановний товариш і про цю досить визначну подію, але сам Саватій не писав мені про це ні слова, ані навіть про те, що він займає тепер посаду повітового лікаря в м. Переяславі.
____________
Далеко, дуже далеко від мого любого, мого прекрасного, мого бідного рідного краю, я люблю іноді, дивлячись на широкий безлюдний степ, перенестися думкою на берег широкого Дніпра й сісти десь, хоч би наприклад у Трахтемирові, в тіні розлогої верби й дивитися на позолочену заходом сонця панораму. А на темному тлі тієї широкої панорами, як алмази, горять переяславські церкви Божі, а одна з них найясніше від усіх виблискує своєю золотою банею: то собор, збудований Мазепою. І багато-багато різних подій воскресає в памяті моїй, коли я уявляю собі цю чарівну панораму. Але частіше за все я лелію свою старечу уяву образами золотоголового, садами сповитого й тополями увінчаного Києва. І після світлої, непорочної радости, навіяної образом твоєї невянущої краси, спаде на моє осиротле, старе серце туга, і я переношуся в давно минулі віки і бачу його, сивоволосого, поважного, лагідного старця: з писаною великою книгою в руках він проповідує здивованим дикунам своїм і кровожерним, користолюбним поклонникам Одіна. Який же прекрасний був ти в цій ризі лагідности й любомудрія, святий мій і незабутній старче!
І ми зрозуміли твої кроткії глаголи, і тебе, як старого й непотрібного вчителя, не вигнали, не забули, а одягли тебе, як Гориню-богатиря, в кріпкий панцир. Спочатку ми очерствили твоє серце усобицями, кровозмішеннями і братовбивствами, зробили з тебе справжнього варяга, а потім уже одягли в панцир і поставили стерегти поневолене племя й зайдами зневажену, самим Богом заповідану тобі святиню.
Хто, буваючи в Києво-Печерській Лаврі, не відпочивав на ґанку друкарні, про того можна сказати, що він був у Києві й не бачив київської дзвіниці. Мені здається, що ніде ніякий зовнішній вид так не доповнить щирої молитви, як вид з ґанку лаврської друкарні. Я довго, а може й ніколи, не забуду цього прославленого ґанку.
Одного разу, давно колись, вислухавши ранню службу Божу, вийшов я своїм звичаєм на той ґанок. Ранок був тихий, ясний, а перед очима — вся чернігівська ґубернія й частина полтавської. Хоч я й був тоді не меланхолік, а проте перед такою величною картиною мимоволі віддався меланхолії. І тілько почав був порівнювати лінії й тони пейзажу з могутніми акордами Гайдна, як почув тихо вимовлене слово: “мамо!”
— Мені, мамо, все здається, що на цьому ґанку я неначе б то й далі слухаю служби Божої, — говорив чийсь голос.
Я мимоволі озирнувся. Гріх переривати нескромним поглядом такий прекрасний настрій людської душі, але я згрішив, бо мова ця вразила мене паче всякої музики. Промовила це молода дівчина, струнка, з смаком і скромно вдягнена, але далеко не красуня. А та, кого вона назвала мамою, була жінка високого зросту, сухорлява, смуглява, і колись блискуча красуня. Вона була в чорному вовняному капоті, себто довгій блюзі, підперезаній шкуратяним поясом з срібною застібкою, голова накрита була замість жіночого капелюху білим широким чепцем, без жадних оздоб. Я, не знаю чому, не запропонував їм сісти на лавці, а вони, теж не знаю чому, з хвилину мовчки подивилися на пейзаж і пішли. Я теж устав і пішов за ними.
Вони пройшли лаврське подвіря, стиха розмовляючи між собою, і вийшли в Святі Ворота Миколи Святоші, — і я за ними. Вони вийшли з цитаделі, — і я за ними. Вони пішли в напрямку до “Зеленого Трахтиру”, — і я за ними. Вони ввійшли у браму трахтиру, і тут тілько я схаменувся і спитав у себе самого, що ж це я роблю. Не розвязавши питання, я ввійшов до трахтиру й почав розбирати гієроґліфи, виписані крейдою на чорній дошці. Після довгого розбирання таємничих знаків, я вияснив нарешті таємницю: що таке й таке число займає така й така пані з своєю вихованкою. Хоч і тепер навіть я не можу похвалитися знанням тактики в справі залицяння, а тоді то й поготів, а проте, розібравши мудрі закарлючки, я й сам не знаю як опинився в спільній їдальні і замовив собі, теж не знаю що саме, і з прислужником розмовляв теж про щось там, що бо-зна коли сталося. Після всього того я зайшов до мого знайомого художника Ш., що недавно приїхав із Петербурґу й мешкав тут таки, на Московській вулиці. Поговорив я з ним про мистецтво взагалі, про малярство зокрема, і, думаючи піти до Лаври, пішов у сад. Очевидно, діяло тут призначення.
Хожу ото я великою алєєю сам-самісінький (день був будній) та сяду іноді, щоб полюбуватися на освітлений вечірнім сонцем Старий Київ. Аж дивлюся, — з-за липи, з бічної алєї виходять мої ранішні незнайомі. Тут я встав, увічливо вклонився й запропонував їм лавку — одпочити трохи, просячи вибачення, що вранці не зробив цього на ґанку друкарні. Вони мовчки сіли, і сестра-жалібниця (так я тоді думав) спитала мене:
— Ви, мабуть, живописець?
— Я відповів: “Так”.
— І малюєте види Києва?
Я відповів: “Так”.
Після довгої павзи вона спитала:
Ви давно вже в Києві?
Я відповів: “Давно”.
— Намалюйте мені оцей самий вид, що ми ним тепер любуємося, і пришліть до “Зеленого Трахтиру”, до кімнати число NN.
Малюнок акварелею я давно вже був розпочав, а [тепер] старанно його викінчив та на першому плані поміж липами намалював моїх незнайомих і себе теж намалював, як сижу на лаві в поетичній позі в соломяному брилі.
Другого дня зранку сидів я з викінченим малюнком на ґанку друкарні й дожидав моїх незнайомих, начебто вони звеліли мені самому принести малюнок не до “Зеленого Трахтиру”, а на ґанок. Не встиг я помріяти як слід, як зявилися мої незнайомі.
— А ви вже тут! — мало не скрикнула старша.
— Тут, — одповів я.
— Давно?
— Давно, — відповів я.
— Та й тека з вами, — ви певно рисували?
— Ні, не рисував, — і я вийняв із теки малюнок, замовлений нею вчора.
Вона довго дивилася на малюнок і на мене, потім взяла мою руку й міцно стиснула, сказавши при цьому:
— Дякую вам, і будьмо знайомі, добрі приятелі, а як можна, то й друзі. А це, здається, можливе! — додала вона, дивлячися на свою молоду подругу.
— Сядьмо, відпочиньмо трохи, — сказала вона, і ми всі троє сіли.
Після недовгої мовчанки вона звернулася до мене з такими словами:
— А знаєте, Ґлафіра виграла сьогодні в мене заклад. Ми з нею вчора сперачалися. Я запевняла її, що ви — дивак, а вона доводила протилежне.
— Дякую вам, — сказав я до молодшої, а старшій відповів: “Не варто дякувати”. — Після цього ми розсміялися й зійшли з ґанку.
Наступну осінь я перебув у них на селі і вже називав їх своїми рідними сестрами, а наприкінці осени старшу називав уже мамою, і меншу — нареченою. Я був зовсім щасливий. На весні вони приїхали до Києва, та ба! мене вже там не було. Я далеко вже був весною, і про минулу радість згадував, як про чарівний, чудодійний сон.
От чому мені так приємно згадувати про ґанок лаврської друкарні.
Багато літ і зим пролетіло після тієї події над моєю самотньою, вже посивілою головою. Я знову в Києві, і знову вчащаю до заповідного ґанку. От і тепер, на передодні свята Успіння Богородиці, після ранньої служби Божої, вийшов я на ґанок друкарні і, любуючися пейзажем, згадав ту щасливу, давно вже минулу хвилину і немов би слухав голосу янгола, що вимовляє слово “мамо!” Спомини мене так захопили, що мені неначе справді почулося це дитяче миле слово і то так живо, що я озирнувся! І уявіть собі моє здивовання: з коридору на ґанок виходила Парасковія Тарасівна, а за нею, наче журавель, виступав друг мій і сотовариш Степан Мартинович, але таким чепуруном, що коли б не ріденька біла борідка то я подумав би, що він просто женитися приїхав до Києва: сурдут на ньому довгий із дорогого ґранатового сукна, капелюх чорний пуховий з широкими крисами, чоботи, щоправда, личні та старанно начищені, а патериця — просто архиєрейська, з срібною головкою. Франт та й годі!
Після перших привітань та поцілунків я посадовив їх на лавці і спитав, чи давно вони в Києві.
— Уже третій день, — одповів Степан Мартинович — і привезли вам листа від Саватія, та не можемо знайти Рейтарської вулиці, вона десь на Старому Києві, а ми там іще не були. Сьогодні збираємося йти на акафіст Варварі Великомучениці, а завтра, як Господь дасть, причаститися Святих Таїн Христових тут у Лаврі. І тоді вже думали шукати Рейтарської вулиці, а Господь дав так, що й шукати її не треба: ви самі нам її покажете. Листа б я вам і тепер оддав, та він у мене в шкатулі у господі, а господа наша тут таки на Печерському, в домі міщанки Сиволапихи.
Слухаючи цього монолоґу, я дивився на Парасковію Тарасівну. Вона сиділа, заплющивши очі, й виглядала, як мучениця, що заснула. На лагідному обличчі її було написано так багато сердечного горя, що я не міг дивитися на неї і звернувся до Степана Мартиновича з новим питанням:
— Ну, а що там у вас доброго на хуторі діється?
— Хвала милосердному Богові, все добре і все щасливо; незабаром думаємо [молодих] повінчати, але про це вам сам Саватій Ничипорович докладно пише.
— А куди ж ви збираєтеся тепер піти?
— А ми думаємо, як Господь благословить, поклонитися святим угодникам печерським. Та тепер тісно, і ми заждемо, поки побожні прочани вийдуть із печер. Тоді хочемо просити отця келаря, щоб або сам нас повів, або когось із братії з нами послав.
Я був знайомий з отцем Досифеєм, настоятелем шпитального манастиря, і пішов до нього з просьбою зробити нам прислугу й попросити кого слід, щоб нам дозволили відвідати печери не вкупі з численними прочанами. Просьбу мою уважено, і з нами послали за проводаря поважного старця отця Йоакима.
Поклонившися святим угодникам печерським, ми пішли на кватирю. Взявши листа, я покинув своїх приятелів і пішов додому. Звичаєм своїм зайшов я в сад, сів на своїй улюбленій лапці і, розпечатавши листа, читав ось що:
“Безцінний друже батька мого і мій заступниче й покровителю!
Простіть мене великодушно за мою довгу мовчанку. Нічим не можна вибачити моєї лінивої натури. Та й та правда, що писати листа без змісту — все одно, що воду з відра в решето переливати. Щоправда, траплялися матеріяли для щирого дружнього листа, але матеріяли такого роду, що не здіймалося й перо подати їх до відома комубудь. Та тепер тяжкі, сумні хмари ховаються за гори, і на обрії показується аврора мого світлого нескаламученого щастя. Простіше сказати, я женюся. Наречена моя живе тепер із своєю матірю в школі мого дорогого прийдешнього посаженого батька Степана Мартиновича і дожидає Вашого благословення. Приїздіть, добродію мій, та благословіть її, сироту, на велику путь нового усміхненого життя. У неї, як і в мене, батька нема, тілько мати зосталася, і ми за згодою матерів наших вирішили, щоб її благословили Ви, а мене — єдиний благородний друг мій і наставник Степан Мартинович. Приїздіть хоч тілько глянути на мою прекрасну наречену.
З обовязку повітового лікаря я часто виїжжаю, а тому тепер хутір наш передаю в володіння Степанові Мартиновичу, а, здається, швидко й зовсім йому передам. А якщо хочете знати, як я посватався, то ось як воно трапилося.
Одного разу у службовій справі їду я путівцем; було болото; найнята коняка ледве пересувала ноги; смеркало, накрапав дощик, одне слово — перспектива була невесела. Візник мій, бачучи теж, що ні на що веселе не заноситься, запропонував мені підночувати.
— Та де ж, — кажу я — серед шляху, чи що?
— Крий Боже, серед шляху. Нехай лихі татари ночують у таку непогодь серед шляху, а ми звертаємо, — от бачите лісок?
— Бачу, — кажу я.
— Отже, в тім ліску єсть хутір пані Калитихи. От вона нас і пустить ночувати.
— Добре, — кажу я — звертай із шляху!
— Стривайте, отут буде шляшок…
Проїхавши півверстви, я побачив ледве помітну доріжку, що вела до згаданого хутора. Ми поїхали цією ледве помітною доріжкою й незабаром опинилися в лісі. Візник мій почав наспівувати якусь сумовиту пісню, а я задумався — Бог знає, про що.
— Цей ліс зоветься, пане, “Лапин Ріг”, — промовив візник — а чому його так зовуть, то Бог його знає. Кажуть старші люди, що тут жив колись давно розбійник Лапа і що великі скарби поховав тут у озерах; а ще старші люди говорять, що, як повисихають ті болота та озера, то можна буде мішками золото носить. Бог його знає, коли то те буде… А он і хутір!
Справді, між деревами показався вогник, і незабаром ми підїхали до зачинених воріт. Собаки зустріли нас страшенним гавканням, потім почувся жіночий, досить грубий голос:
— Хто тут?
— Благословіть, пані-матко, переночувати на вашім хуторі, — одповів мій візник.
— Боже благослови, тілько самі вже відчиняйте ворота, бо мої наймити вечеряють, їм ніколи, а я не подужаю.
Візник мій ізліз із возу, відчинив ворота, втяг мене з возом і конячкою на подвіря, знову зачинив ворота і, звертаючися до господині, сказав:
— Добривечір, пані-матко!
— Добривечір, добрий чоловіче! Відкіля Бог несе?
— Та от везу панка з Глемязова, та бачите, яка непогодь.
Я теж підійшов до господині і сказав по-російському:
— Дозвольте, якщо можна, переночувати у вас.
— Прошу, з великою приємністю, — відказала вона мені [по-російському] з ледве помітним українським акцентом — прошу ласкаво до світлиці.
Я зійшов на ґанок. На порозі зустріла мене дівчина, по-селянському, але чистенько й навіть чепурно вбрана. Відступаючи назад у кімнату, вона сказала чисто по-російському: “прошу покорно!”, з чого я вивів, що це не наймичка.
Увійшовши до світлиці, ми попостояли одне проти одного, аж доки не ввійшла до кімнати господиня хутора й не сказала:
— Настусю, що ж ти не просиш гостя сідати? Стоїть собі з свічкою, як паламар! Рекомандую вам, — це полтавська інститутка. І Бог його знає, чого їх учать у тім інституті! Ну, щодо господарства, то я своєї вже й не питаю, та хоч би чужу людину вміла привітати, а то стоїть собі!
Скінчивши цю нотацію, [пані,] що говорила, — як видно, мати — звертаючись до дівчини, сказала їй щось пошепки, і та вийшла в другу кімнату. Слідом за нею пішла й сама вона, сказавши: “вибачайте!” Я тимчасом почав оглядати світлицю. Світлиця була як на хутір доволі велика, та на свій розмір за низька, але чиста й чепурна. Меблі старовинні й різноманітні. На стіні висів у чорних деревяних рямцях портрет Богдана Хмельницького, а на круглому столі, поруч із якимсь вязанням, лежала книжка “Отечественныхъ Записокъ”, розгорнута на “Давиді Коперфільді”. В цей час увійшла господиня. Я тепер лише звернув на неї належну увагу. Це була жінка високе на зріст, гладка, але не настільки, щоб це псувало її вроду, з обличчям ще молодявим і добродушним; вдягнута вона була, як багата міщанка або солідна попадя, і коли б у неї на голові, замість хустки, був кораблик, то я подумав би, що це зявилася передо мною з того світу яка сотничиха чи полковниця.
— Що це ви, — сказала вона, знявши з свічки — цікавитеся, що читає моя Натуся? Та вона в мене, хвалити Бога, має велику охоту до читання та й мене на старости літ привчила, так що мені за роботою й сидіти нудно без читання. Думаю на той рік виписати ще “Современникъ”, а то однієї книжки на місяць для нас за мало: ми її на память вивчаємо.
Незабаром подано чай, точніше самовар, а слідом за самоваром вийшла й Натуся, одягнена вже, як панянка.
Не втерпіла таки, — обізвалася мати усміхнувшись, а потім додала:
— Наливай же чаю, Наталочко!
— Я її, знаєте, привчаю потрошку до господарства, — сказала вона, звертаючися до мене.
— І добре робите, — відповів я. — Але навіщо тілько вони костюм змінили, їм наш народній костюм до лиця.
— Мені вона самій більше подобається в простій одежі. Так от же возьміть, поговоріть із нею.
Натуся червоніла, червоніла, нарешті почервоніла, як вишня, і вибігла з кімнати.
— Ах ти, безсережна! — промовила мати їй услід і заходилася сама розливати чай.
Незнайомі мої належали до тих небагатьох людей, з якими сходишся при першому побаченні. За три години я з ними зовсім освоївся і з усіма подробицями дізнався про їх хатній побут, нахили, звички, прибутки й видатки і навіть про частину їхнього життєпису.
Олена Петрівна Калита, вдова небагатого дідича нашого повіту, виховувалася теж в інституті, та хутір, як каже вона, перевиховав її по-своєму.
— А коли наша Натуся прийшла на світ, то ми з покійним моїм Яковом того ж таки дня поклали щороку вділяти з наших убогих прибутків невеличку суму власне на виховання Наталочки. От і виховали, — додала вона, жартуючи — а вона не вміє й чаю налити.
Після вечері я попрощався з ними, щоб завтра вдосвіта вирушити в дорогу.
