Дивні й незрозумілі присуди долі людської. Хоч би й такий, можна сказати, дикий присуд: Ничипорові Федоровичу, людині заможній, не послати за всі його молитви й єдиного, мовляв, чада, а з убогих найубогішому дияконові завалити дітьми й без них тісну хату. І то, ніби на сміх, — одне від одного дурніше й бридкіше. От, наприклад, хоч би й цей, що стоїть тепер перед очима Ничипора Федоровича, навчитель. Неподобно довга суха постать з такими ж незграбними кістлявими руками. Обличчя опойкового кольору з величезним носом, з довгим загостреним підборіддям, що виступає вперед, з чималими звислими вухами, і до всього того з розпухлою нижньою губою, так що ліній рота не можна було визначити; трудно б визначити й обрис очей, бо вони запливли від снів. Внутрішні прикмети Степана Мартиновича були в повній гармонії з зовнішніми. Так, наприклад, спитав його одного разу професор на іспиті: “А ти, Степо, скажи, що памятаєш. Я й тим задовольнюся”. І Степа, подумавши чимало, сказав: “Я памятаю, що була пожежа за Трубайлом та ще потім в Андрушах”. — “Ну, добре, Степо, добре! З тебе й того досить”. Він ніколи не просився на свята додому, бо добре знав, що свята обминають їх напівзруйновану хату, а проводив свята в тих самих холодних брудних класах, де перед тим проводив і велику чотиридесятницю. Трапилося якось, що кілька товаришів зосталося на свята в семінарії. Як добрі діти, послали вони батькам письменні привітання з святами, просячи наприкінці кучеряво написаного посланія прислати їм на свята потроху всячини. За прикладом братії надумався й Степа скомпонувати посланіє до своїх убогих батьків “словеси такими”:
“Найдорожчі батьки!
“Висилаючи цього листа з північного города, богоспасаємого Переяслава, я остаюся ваш син…” і, подумавши, додав: “я вітаю вас з наступними святами і бажаю, щоб ви задля Різдва Христового прислали хоч ворочок пшона та шматок сала, із ласощів — хоч шкапові чоботи та…”. Тут він знову задумався, а лукавий приятель його Лука Нестеровський підкрався, вихопив недокінченого листа, показав усій братії, — і почалася кумедія. З того часу інакше його й не звали, як “пожежа у шкапових чоботях”. А він на те ані слова, так мовчки й одбув.
Поки рекомендував Карло Осипович свого protg Ничипорові Федоровичу, наймичка Марина уважно придивлялася новій особі і, розглянувши його добре, штовхнула злегка Парасковію Тарасівну й пошепки спитала, показуючи очима на Степана Мартиновича:
— Чи воно живе?
— Живе, — відповіла Парасковія Тарасівна й вийшла з світлиці, а за нею й Марина.
— Ви мою просьбу таки переборщили, Карле Осиповичу! Я ж просив вас рекомендувати для дітей наших учителя тілько не завзятого, а ви привезли якогось діда.
— Нічого кращого й бути не може на те, щоб навчити абетки малих дітей, Ничипоре Федоровичу, — казав Карло Осипович. — На це потрібен тілько автомат, що говорить, та й годі. А де ви знайдете, дозвольте вам сказати, щось краще за цей екземпляр? Це ж просто золото для ваших маленьких.
— Та хай буде по-вашому! То ми сьогодні договоримося, а з завтрішнього дня й почнемо з Богом.
— А чому ж не сьогодні? — спитав Карло Осипович.
— А то тому — не гнівайтеся, будь ласка — що горбатого тілько могила й виправить. Що з вами не роби, а як породилися ви німцем, так і в могилу теж підете німцем.
— А ви що ж, підете в могилу турчином чи французом?
— Я то інша річ. Я, хвалити Бога, живу вдома, а ви, Карле Осиповичу, в чужій країні, тож не повинні ви забувати, що в нас сьогодні велике свято, а в нашій парафії ще й храм.
— То ви, значить, їдете молитися Богу. Добре діло. Я привезу його вам завтра вранці. А щодо платні, то ми вже з ним умовилися: карбованець у місяць, і два гарнці пшона, а після закінчення граматки халат хоч абиякий та пару чобіт. Згода?
— Та з радістю!
І вони попрощалися.
Другого дня, себто 2 жовтня, зявився Степа вже сам один на хутір. Прочитавши, як годиться, молитву, взявся він за справу. І з тої пори щодня Божого, яка б не була погода — чи дощ, чи сніг, вранці й увечері ні на що не зважаючи, міряв наш педант шлях із хутора й на хутір, не прискорюючи і не вкорочуючи ходи, наче заведена машина. А що діти були тямущі, то вивчення граматки швидко посувалося вперед, і Ничипір Федорович, на велике задоволення своє, побачив на ділі слушність міркувань Карла Осиповича й багато разів дякував йому за “машину”. І дивна річ. Діти, до того жваві, що не те, що Парасковія Тарасівна, а й сам Ничипір Федорович не міг їх утихомирити, ледве зявлявся вчитель на подвірї, ставали такі ж мовчазні й нерухомі, як і він сам, і підчас лєкції сиділи, наче зачаровані, не сміючи навіть мухи з носа зігнати. А вони ж підчас науки й слова зайвого від учителя не чули! Це, мабуть, і була причина їхнього зачарування.
На 1 грудня, себто за два місяці, вивчено було граматку до останньої літери, навіть і — “іже хощет спастися”. Перепитавши учнів своїх з останньої лєкції, Степа урочисто встав, взяв їх за руки і, підвівши до Ничипора Федоровича, сказав:
— Граматку скінчили. Проекзаменуйте!
— Я без усякого екзамену вірю. Але що ми робитимемо далі, любий наш Степане Мартиновичу? Чи невозьметеся ви до свят показати їм світську грамоту.
— Можу показати; можна почати хоч би й сьогодні, аби тілько абетка була.
— Ні, сьогодні й завтра нехай погуляють, а почнемо післязавтра.
— Добре, — сказав Степа, взяв кашкет і пошкандибав до міста. На обличчі його помітно було неначе задоволення з себе. Прийшовши до міста, він зявився в аптеку і, побачивши Карла Осиповича, сказав повагом: “совершив!”.
Карло Осипович по-дружньому стиснув йому кістляву руку, дякуючи за прислугу, і запросив його зостатися на обід, забувши, що Степан Мартинович ніколи ні з ким разом не обідав, — навіть у спільній їдальні накладав він звичайно галушок у миску і відходив у куток.
Попрощавшися з Карлом Осиповичем, вийшов він на майдан, тримаючи в руці одержані два карбованці (халат, чоботи та інше він уже раніше дістав). Ходячи базаром, він спинявся, розглядався навкруги себе й знову починав машерувати по базарі. Пройшовши через базар, він машинально потюпав за Трубайло, озирнувся навколо, завернув на золотоноську дорогу і, поволі пересовуючи ноги, зник за Богдановою могилою.
Немало здивувалися на хуторі, коли призначеного дня навчитель не зявився; не могли ніяк додуматися, що б то воно значило? Надвечір приїхав на хутір Карло Осипович. Спитали його, але й він не міг нічого певного сказати. Він тілько здивувався такій неакуратності.
Карло Осипович розпитував [про Степу] в семінарії, але там забули, як його й зовуть. Тілько один школяр вигукнув: “та це, мабуть, пожежа в шкапових чоботях!” Вся авдиторія голосно зареготала. Карло Осипович, звичайно, з тим і вийшов.
Нарешті 6 грудня вранці рано зявився Степан Мартинович на хуторі, просячи вибачення за прогул.
— А де ж ви були? — спитав його Ничипір Федорович.
— Носив батькам у Глемязів гроші.
— Які гроші?
— А що від вас дістав. Мої батьки дякували вам за протекцію.
Ничипір Федорович тепло подивився на незграбну постать. Він і ніколи не дозволяв собі хоч би раз пошуткувати з нього, а після подорожі його до Глемязова дивився на нього з пошаною. Праця його пішла звичайним порядком. Перед святами діти досить вправно читали світське письмо й на память вивчили привітальну віршу (то вже були витівки!). Прийшов нарешті й Свят-Вечір. Господарі запросили й учителя разом з собою святу вечерю їсти. Тут уже не міг він одмовитися. Перед тим, як сідали за стіл, покликав його Ничипір Федорович до своєї кімнати, возложив на рамена його демікотоновий сурдут і до рук дав йому три карбованці. Степі сльози виступили на очах, але він швидко оговтався й сів за вечерю.
Ніч Різдвяна — то дитяче свято у всіх християнських народів, та тілько святкують його різними звичаями: у німців — ялинкою, у москалів — теж. А в нас після урочистої вечері посилають дітей з хлібом, рибою та узваром до найближчих родичів; а діти, увійшовши до хати, говорять: “Святий Вечір! Прислали батько й мати до вас, дядьку, і до вас, дядино, святу вечерю”. Після того з церемонією садовлять їх за стіл, заставлений різними пісними ласощами, і частують їх, як дорослих; потім міняють їм хліб, рибу й узвар і з церемонією провожають. Діти йдуть до другого дядька і, якщо рідня велика, то вертаються додому перед утренею, звичайно, з гостинцями та з завязаними в сорочку, намов ґудзики, “шагами”.
Мені дуже подобається цей прекрасний звичай. У нас рідня була велика. Посадовлять, було, нас у санки та й возять по гостях цілу ніч.
Я памятаю один зворушливий Святий Вечір в моєму житті. Восени поховали ми свою матір, а на Святий Вечір понесли вечерю до діда і, сказавши: “Святий Вечір! прислали нас, діду, батько й …”, всі троє заридали: нам не можна було сказати: “і мати”.
Після вечері Ничипір Федорович і Парасковія Тарасівна попросили Степана Мартиновича відвезти з дітьми вечерю до Карла Осиповича. Він, звичайно, не відмовився, тим паче, що почував на собі новий демікотоновий сурдут. А коли він щасливо повернувся з дітьми з міста, запросили його їхати разом на утреню. Вислухавши утреню в церкві Покрови, пішов Степан Мартинович на службу Божу до собору, де були й семінаристи, що зосталися на свята [в бурсі]. А щоб позадаватися дужче своїм сурдутом, він випросив у паламаря дозволу здіймати підчас служби Божої нагар із свічок. І в Степі заворушилися пристрасті!
Коли Степа зявився на хуторі по святах, його не пізнали: він переродився, — почав розмовляти; що він на те здатен, — раніше ніхто й не думав. Спитали в нього, чи веселі мав свята. “Веселі”, — каже. — “А в кого бували?” — “Батьків — каже — навістив”. Він знову відбув подорож у Глемязів, щоб зоставити там подаровані йому на свято три карбованці, а разом із тим попишатися своїм новим сурдутом.
Потрохи почало виявлятися, що в нього є й інші (по-за граматкою) знання. Виявилося, що чотири правила аритметики він знає, як свої пять пальців, тілько несвідомо; російську ґраматику знає не гірше за самого професора, тілько не для вжитку. Та для доброго вчителя воно й зайве.
Велика річ — заохота. Самі тілько ґеніяльні натури здатні власними силами пробити грубу шкуру холодного еґоїзму людського й привернути до себе здивовані очі юрби. На натуру звичайну — заохота, як дощ на ниву. Натуру кволу, що заснула, от як Степа, сама вже проста уважливість, одне слово ласкаве освітлює, наче вогонь згаслу лампадку. Демікотоновий сурдут і ласкаве обхоження Ничипора Федоровича розбудили кволі, приспані сили в невикінченій орґанізації Степана Мартиновича. Виявилися в нього не тілько здібності простого вчителя, але обявився й латиніст неабиякий. Дарма, що теж неначе автомат, проте досить виразно читав він для Ничипора Федоровича Тита Лівія, лежачи в пасіці під липою.
На прохання Ничипора Федоровича преосвященний Ґедеон дав йому стихаря й посаду дяка в церкві св. Бориса й Гліба, саме напроти хутора. З того часу Степан Мартинович став жити паном і до того дійшов, що, крім юхтових чобіт, ніяких не носив; у господі ж Ничипора Федоровича став він незаступним членом [родини], так що без нього в хаті ніби чогось бракувало. Щоправда, дотепу й жвавости мало йому прибуло, але вираз його обличчя зовсім змінився: воно відсвіжилося, заспокоїлося й зробилося невимовно добре, так що, дивлячись на його обличчя, не помічаєш дисгармонії ліній, а милуєшся тілько його виразом. Велику річ зробив ти своїм сурдутом і трьома карбованцями, Ничипоре Федоровичу! Ти з дивака зробив істоту, що хоч і не високо мислить, та глибоко відчуває.
Тимчасом Зося й Ватя вчилися й виростали. А зростали вони, як казкові богатирі, не днями, а годинами, та й училися вони теж по-богатирському. Та тут треба взяти під увагу й учителя. Степан Мартинович проказував не за своїм розумом, а так, як надрюковано. Він і сам казав іноді: “не я буду винен, не я його дрюкував”. На тринадцятому році це були вже дорослі хлопчики, що їм можна було дати літ пятнадцять. Вони так були схожі один на одного, що тілько одна Парасковія Тарасівна могла їх розрізнити. І схожість їх не обмежувалася самою зовнішністю, вони були схожі один на одного всією істотою своєю: наприклад, Ватя хотів учитися, і Зося теж; Зося хотів гуляти, і Ватя теж. Всі, хто вчащав на хутір сотника Сокири, не кажучи вже про Карла Осиповича, були захоплені дітьми, а про Ничипора Федоровича та Парасковію Тарасівну нема що й казати.
Одного разу ввечері несподівано завітав на хутір Карло Осипович і застав господарів, що мало не билися.
— Ну, та нехай, нехай, нехай уже буде по твоєму, — сипав словами Ничипір Федорович, — вибирай, котрого сама знаєш.
— Ні, ви вибирайте! Я нічого не знаю. Я їм просто чужа.
Саме тієї хвилини ввійшов до хати Карло Осипович, і Парасковія Тарасівна звернулася до нього:
— Ось, ось, нехай хоч вони нас розділять.
— Досі ж ви не ділилися; чим же це ви надумалися тепер ділитися, скажіть, — промовив Карло Осипович, ставлячи в куток свою палицю з шапкою.
— А ось чим, Карле Осиповичу! Ми вже надумалися, що одного нашого сина віддамо на військову службу, а другого на цивільну, так тепер не розділимо, котрого куди.
— Обох їх на цивільну, та спочатку треба їх чогось навчити.
— І я так кажу, — промовив спокійно Ничипір Федорович.
— Господи! Виростуть та й навчаться. Отець Лука й тепер не надивується їхній освіті!
— Ну, та їм уже небавом на чотирнадцятий піде, то треба про щось думати. Я думаю зробити з них покищо добрих семінаристів.
— А я офіцерів.
— Хай буде по твоєму: роби собі офіцера, а я покищо — семінариста. Тепер, значить, річ у тому, кому припадає бути семінаристом, а кому офіцером. Нехай же вирішить доля! Кинемо жеребок, а ви будете за свідка, Карле Осиповичу.
Кинули жеребок, і випало: Зосимові — бути офіцером, а Саватієві — семінаристом.
З того вечора почала Парасковія Тарасівна неначебто Зосі перед Ватею перевагу давати, звичайно, в дрібничках. Та проте ці дрібнички спостеріг Степан Мартинович і казав якось у пасіці після читання Тита Лівія, що це недобре: однієї, мовляв, матері діти, то й усе повинно бути рівне. Він казав це ніби сам до себе, а Ничипір Федорович слухав собі й гірко усміхнувся.
За рік після цієї події вирішено було спільною радою везти Зосю в Полтаву до кадетського корпусу, а Ватю в Полтаву ж таки до ґімназії. Сказано — зроблено.
Одного собі ранку, себто десь біля десятої години з хутора виїхала сильно навантажена бричка, так сильно, що четверик коней ледве її тягнув. За бричкою їхав однокінь простий віз, навантажений і накритий юхтовою шкурою, по-чумацькому. То були запасні харчі. Попереду на своїй біді клусом потрусив до міста Карло Осипович, щоб пристойно зустріти дорогих гостей на порозі своєї хати. А позаду за транспортом, неначе охорона, поспішав Степан Мартинович і казав сам до себе: “Шкода, єйбогу, шкода! краще було б до семінарії. І я б міг їм у пригоді стати, для їх користи я ладен знову вступити до семінарії”. Так міркуючи, Степан Мартинович наткнувся на віз з харчами й тоді тілько ясно побачив, що віз і бричка спинилася перед домом Карла Осиповича. У старого панича ще раз закусили, чим Бог послав, як у ченця в келії, а для апетиту Ничипір Федорович мусів випити чарку горілки з гофманськими краплями. Після закуски попрощалися й почали вмощуватися в бричці. Карло Осипович на дорогу не забув всунути Зосі й Ваті до кишені по коробці мятних цукерків. Транспорт рушив і зник за рогом. Попрощалися й Карло Осипович та Степан Мартинович. Карло Осипович зостався вдома, бо треба було рецепти виготовити. А Степан Мартинович пішов на хутір, бо йому тепер на хуторі належала вся влада. Але владу свою, крім ключів од комори, він ладен віддати Марині, а сам, як во дні они феодальний той дука, ладен пішки мандрувати, не до Палестини, звісно, а до Полтави, щоб, якщо там не вдасться йому самому на вступному іспиті бути, то може хоч стороною якось вплинути на цю справу, таку близьку його благородному серцю. Прийшовши на хутір, він сказав Марині: “Благодушная Марино! Я піду в Андруші; преосвященний приїхав і прислав по мене; є справи. То ти не виходь із дому, а якщо я там заночую, то це нічого, не турбуйся: все буде гаразд”. І, не давши часу благодушній Марині хоч слівцем заперечити, сказав “прощайте!” й вийшов за ворота. Та, проходячи містом, згадав він, що не мав при собі ані шага грошей; тому він знову повернувся на хутір, узяв карбованця, повторив науки Марині, додавши, що якщо він і другої ночі забариться в Андрушах, то щоб вона не турбувалася. Сказав та й пішов.
Якщо Ничипір Федорович собі уявляє, що його вірний Степа лежить тепер під липою на пасіці та читає вголос Тита Лівія, то він дуже помиляється. Степан Мартинович забув про все на світі, крім вступного іспиту своїх вихованців. Прискореним кроком міряв він пирятинську дорогу. В Яготині він підночував і, вставши вдосвіта, на пізню Службу Божу був уже в Пирятині. Пообідавши шматком хліба з таранею та відпочивши трохи під цвинтарем, він бадьоро рушив далі і всенощну слухав у Лубенському манастирі перед ракою св. Афанасія, патріярха александрійського. Переночувавши в “странноприїмній обителі”, почув він там од одного перехожого прочанина лєґенду про те, як св. Афанасій помер, сидячи, та про те, як дочці лютого Яреми Вишневецького-Корибута снився сон, ніби була вона в раю та звідти вивели її янголи, кажучи, що, коли вона своїм коштом збудує церкву Божу в пущах своїх біля міста Лубень, то тоді оселиться вже навіки в раю. Вона й збудувала цю церкву. Тут тілько оповідач помітив, що його слухач давно вже грає на вальдгорні, і почав і собі йому вторувати, взявши октавою нижче, з чого й вийшов неабиякий дует.
Вранці мій прочанин вийшов на Сулу і почимчикував через славне урочище N. просто на Богачку; тілько води напився коло корчми, що на Ромоданівському шляху. Перепочивши в Богачці в гостинної бабусі Марії Іванівни, він увечері відпочивав уже під горою біля перевозу через Псьол у містечку Білоцерківці. А тут ще на пороні якийсь дотепний перевізник спитав його: “А що ви, мабуть, у Єрусалим прямуєте, странниче? Зайшли б до нашої пані Базилевської, та попросили б на ладан: вона богобоязненна пані, може ще й нагодує вас борщем та рибою з Псла”. Степан Мартинович ніби й не чує сарказму перевізника; перепочивши підчас перевозу, він, помолившись Богу, рушив далі й опівночі був уже біля Решетилівки; та щоб його часом не взяли [поночі] за злодія, він вирішив заночувати під вербою. Купивши на базарі за три шаги бубликів та викупавшися в річці, вирушив він далі, похрумуючи бублички, і не відпочивав уже до самої Полтави.
А Ничипір Федорович, подорожуючи, як то кажуть, по-хазяйському, не виснажуючи ні себе, ні коней, другого дня виїхав із Яготина, чи краще з Гришківської корчми, що не доїздячи до Яготина. Він звернув праворуч з пирятинської дороги й поїхав Гетьманським шляхом через Ковалівку на Свіччине урочище, щоб при цій добрій нагоді навістити свого приятеля й сина свого добродія Льва Миколаєвича Свічку, або, як той себе називав, — “недогарка”, бо свічка згоріла на київських контрактах. А про ці славні контракти чув я від самого Льва Миколаєвича ось що: небіжчикові батькові його (мабуть, з великого перепою) спало на думку встругнути таку мудру штуку, якої не встругнув ніколи й уславлений пяниця К. Радивил. Отож він, напхавши валізи асиґнаціями, і поїхав у Київ та перед самим зїздом на контракти й закупив усе шампанське вино. Почалися балі підчас контрактів, аж тут — нема ані пляшки шампанського в погребах. — “Куди поділося?” — питають. — “У полковника Свічки”, — відповідають. До Свічки, а він не продає. “Пийте так, — каже — хоч купайтеся в ньому, а на продаж — нема”. Знайшлися добрі люди — і так випили. Після цієї штуки Свіччине Городище та інші його маєтності навкруги Пирятина почали танути, “аки воск од лиця огня”. Отже, спадкоємець його слушно називав себе недогарком.
Погостювавши днів зо два в Городищі, вони третього дня рушили далі й надвечір щасливо прибули до Лубень. А що в Лубнях близьких знайомих не було, то вони, відправивши в манастирі молебень угодникові Афанасієві, поїхали далі. Ничипір Федорович хотів ще був звернути на Миргород, щоб поклонитися прахові славного козака-вельможі Трощинського, та Парасковія Тарасівна тому спротивилася, а він не любив сперечатися.
А тимчасом наш дяк-педаґоґ полагодив усі критичні справи на користь своїм вихованцям, сам того й не підозріваючи.
Того самото дня, як прибув до Полтави, пішов він до ґімназії (до кадетського корпусу він боявся підійти близько, кажучи: “все москалі, може ще й застрелять”). Довідавшися від швейцара, де мешкає їх головний начальник (швейцар указав йому маленький будиночок на горі проти собору: “там — – каже — живе наш начальник”), Степан Мартинович, сказавши: “дякую за науку”, подався до того будиночка. Коло брами зустрів його високий худорлявий дідусь в полотняному халаті й у простому селянському соломяному брилі та спитав його:
— Кого ви шукаєте?
— Я шукаю попечителя.
— Нащо вам його?
— А хочу його просити, що, як буде Саватій Сокира здавати екзамен у ґімназії, то щоб попечитель зглянувся на нього.
— А Саватій Сокира хіба рідня вам? — спитав дідусь, усміхаючись.
— Не рідня, а тілько мій учень. Я для того й у Полтаву прийшов з Переяслава, щоб пособити йому екзамен здати.
Така дбайливість за свого учня подобалася авторові перелицьованої “Енеїди”, бо це був ніхто інший, як Іван Петрович Котляревський. Авторові славної пародії, що любив усе благородне, в якому б образі воно не виявлялося, сильно припав до вподоби мій добрий ориґінал. Він запросив до себе в хату Степана Мартиновича і, щоб не виявити йому, що саме він і є той попечитель, провів його до кухні. Там посадовив його на лаві, а на другій, кінець стола, сів сам і мовчки любувався на профіль Степана Мартиновича. А Степан Мартинович тимчасом прочитував напис, що його словянськими літерами викарбовано було на сволоці: “домъ сей вооруженъ рабомъ Божіимъ N., року Божого 1710”. Іван Петрович наказав своїй старій і єдиній наймичці подавати обід тут таки в кухні. Подали обід. Він попросив Степана Мартиновича розділити з ним його вбогу трапезу. Той без церемонії погодився, тим паче, що після решетилівських бубличків він од учорашнього дня нічого не їв.
Попоївши борщу з сушеними карасями, Степан Мартинович сказав: “добрий борщик!”
— Насип, Гапко, ще борщу! — сказав Іван Петрович, і Гапка насипала.
