Частина 2
Незабаром після цілопалення “Тени Наполеона” з галасом зявились на світ “Мертвыя души”. “Библіотека для чтенія”, а разом з нею й статечні, добромисні люди вилаяли книжку й автора, назвавши книжку брудною й аморальною, а автора “сіятелем плевел” на ниві виховання благородної молоді. Та не зважаючи на перестороги охоронителів моральности й охоронительниць російського слова, “Мертвыя души” швидше від птахів небесних розлетілися по широкому царству російському. Прилетіло кілька примірників і до стародавнього Києва і, звичайно, дебютували вони в університеті. Інспектор з незадоволенням і навіть з острахом помітив, що студенти збираються гуртками і щось читають, аж регочуть. Спочатку він подумав: “напевне якийсь каналія скомпонував на мене пашквіль”, але коли спостеріг, що студенти читають дрюковану книжку, то йому полегшало на серці. А що він мало стежив за розвитком російської літератури, а до того ж не належав до банди охоронителів моральности, то, дізнавшися, що книжка зветься “Мертвыя души”, і, мабуть, “страшна”, махнув рукою й сказав: “хай собі читають, аби не пиячили та не ходили на Хрещатик шибки вибивати”. Саватій спочатку уважно прослухав “Мертвыя души”, потім з великою увагою прочитав, а коли прочитав, то йому страх як захотілося за всяку ціну придбати собі цю книжку, щоб підчас вакацій читати вголос на хуторі. Витрусивши останні крихти та позичивши з півтора карбованця, пішов він до “Конторы застрахованія жизни”, вона ж і книгарня. Приходить, питає “Мертвыхъ душъ”, а книгар і очі вирячив: йому здалося, що відвідувач питає за ті мертві душі, що застрахували були своє земне буття в його конторі, і він, одповідаючи покупцеві, сказав, що тілько дві й єсть.
— Будь ласка, дайте мені один примірник, — сказав Саватій.
Книгар знову остовпів. Саватій додав:
— Ви мене не так розумієте. Чи маєте ви вже книжку за назвою: “Мертвыя души”, твір М. Гоголя?
— Ні, ще й оголошення такого не читали, — відповідають йому.
— Значить, нема надії й хоч колись мати її від вас, — сказав Саватій і вийшов на вулицю. Він хотів був піти до Ґлюксберґа, та згадав, що там російських книжок не продають. Тоді зайшов він на хвилинку додому, написав братові листа, вклав у нього гроші й заніс на пошту. Бідоласі й на думку не спала “Тень великого Наполеона”!
За місяць дістав він із поштової контори повістку, що на його імя прийшла посилка на 6 карбованців сріблом. Зрадівши, біжить він до інспектора, звідти просто на пошту й питає за посилку. Йому подають; помацав — щось мяке. “Вона”, — вимовив він і вийшов на вулицю. На вулиці розрізав мотузку цизориком, розпоров церату, розгорнув і з жахом прочитав: “Никласъ — Медвежья Лапа”. Бідоласі аж в очах потемніло, і напіврозпакована посилка випала з рук. Постоявши хвилинку, пішов він смутний, сам не знаючи куди. А посилка так і зосталася на вулиці, аж поки не підняв її якийсь старець; оглянувши її уважно, він попростував до шинку, і шинкареві пощастило за шкалик придбати безцінний твір. Як людина письменна й допитлива, шинкар і тепер коротає любе дозвілля [з тією книжкою], а іноді то й уголос читає своїм запізнілим гостям. В посилці листа не було, а тілько записка пренаївного змісту: “Мертвыя души” заборонені; і цензор, і автор сидять у цитаделі, а я посилаю тобі чудову книжку: “Медвжья Лапа”. Твій брат імярек”.
Хоч і цензор, і автор сиділи в цитаделі, проте “Мертвыя души” невдовзі зявилися в “Конторе застрахованія жизни” й продавалися публічно Одного разу Ватя, проходячи коло контори, побачив примірник, виставлений у вікні. Добре, що він не читав братової записки, а то хто знає, чи не назвав би ще брата безсовісним брехунцем. Перечитавши разів кілька обгортку й налюбувавшися нею, вирішив Ватя за всяку ціну придбати велику книгу, тим паче, що й вакації наближалися. Після акту того ж дня заніс він мундур свій, як річ тепер зовсім непотрібну, позичальникові нікчемного металу за помірковані відсотки. За ті гроші придбав він примірник великого твору і мав потім невимовну насолоду читати його вголос на хуторі — ввечері на ґанку, а вдень під липою на пасіці. Уже всоте читав він майже з памяті Парасковії Тарасівні, що уважно його слухала, повість про капітана Копєйкіна, коли вїхав на подвіря своєю бідою Карло Осипович, вже здалека показуючи листа. Читання про Копєйкіна, розуміється, перервано, а читання листа розпочав сам Ничипір Федорович, і, звичайно, не вголос. Прочитавши листа, він кинув його долі і з паресердя сказав: “Тілько те й знає, що грошей просить. Жарти сказати — триста карбованців”. І він пішоч у покої, а за ним Карло Осипович. Парасковія Тарасівна, піднявши обережно листа, передала його Ваті й просила прочитати (вона по-писаному не читала, а тілько дрюковане), але не так голосно, як про того капітана.
І Ватя стиха прочитав таке:
“Дорогоцінні батьки!
З ласки Божої я тепер прапорщик лєйб-ґвардії ґренадерського полку, а Ви самі повинні знати, як має себе тримати ґвардійський офіцер: тут не Полтава і не злиденний П[ереясла]в, а люди добрі кажуть — столиця. Тому мені й потрібно на першу обзаведінку принаймні 300 карбованців сріблом. З цим зостаюся Ваш син З. Сокирин”.
Ватя, прочитавши листа, згорнув його й подав Парасковії Тарасівні.
— Та ти все прочитай, а тоді вже й віддай мені, я його сховаю.
— Та я ж усе й прочитав.
Вона, сердешна, не повірила, розгорнула листа, перелічила рядки і, переконавшися в гіркій правді, кинула листа під стіл, затулила обличчя руками й гірко, гірко заридала. Ой, небого, небого! Це ж іще тілько цвіт, а овоч отрутний ще й не завязувався.
За кілька день вона вимолила 300 карбованців у Ничипора Федоровича, а що той відмовився писати листа, а Ватя [вже] виїхав, то вона сама церковними літерами написала такого листа: “Зосю мій, орле мій! Виплакала, вимолила я й посилаю тобі гроші, а Ничипір Федорович на тебе гнівається”. Загорнула в лист гроші й сама повезла на пошту. Поштмейстер чимало здивувався, побачивши листа з грішми, а без адреси на коверті. Поїхала вона тоді до Карла Осиповича, точ написав адресу, і лист пішов.
Діставши гроші, ґвардійський прапорщик не звернув уваги на лист, чи, краще сказати, на обгортку, а другий — теж ґвардійський — прапорщик підняв обгортку і, прочитавши, сховав до кишені. Другого дня в екзерціс-гавзі показав її полковій братії, і почалася забава. Спочатку не розумів Зосим, в чому справа, а коли зрозумів, то одного гарного ранку після вправ запросив чесну компанію до Сен-Жоржа, видав пишний сніданок й на підпитку й розповів братії про лаконічний лист, що в нього в Полтаві зосталася “аміка”, себто коханка — багата й неписьменна крамариха, — вона отож і краде в чоловіка гроші та й посилає їх найпокірнішому слузі. “Ура…” — аж заревіла компанія.
— За здоровя всіх неписьменних коханок! — Тости повторювано аж до вечора. Ввечері вся компанія пішла дивитися на Тальйоні, звичайно, коштом щасливого коханця.
І півроку не минуло, як од щасливого коханця дістали на хуторі листа такого змісту:
“Через Вас, ніжні й дбайливі батьки, примушений я покинути ґвардію й просити переводу в армію, тому що я — старець, а у Вас скрині аж ломляться від золота. Ваш вдячний син З. Сокирин”.
А причина переміщенпя до армії була ось яка. Одного разу в танц-класі Марцінкевича (що його одвідував Зосима що-пятниці неодмінно) за якусь зрадницю побився він пяний з теж пяними черкесами. Справа дійшла до поліції, і кінчилося на тому, що черкесам — бо то ж азіяти — вибачили, а його — бо ж він европеєць — переведено до армїї з тою самою ранґою. Після цього переміщення прийшло й друге, але про це вже не сповіщав мій гульвіса-герой, бо він припинив усяку кореспонденцію з “скупердяями”, як він казав, тобто з своїми доброчинцями.
Письменникові плодовитішому, аніж аз грішний, і більше знайомому з військовим побутом нашої дуже численної благородної молоді тут одкривається розлоге поле, засіяне таким гірким насінням, що, коли достигне овоч із нього, то нащадкам нашим не треба вже буде сабуру купувати… Талановитий письменник, як добрий городник, міг би поволі виполювати отой кукіль із пшениці, і воно було б на добре. Але талановиті письменники, що знають цей побут, звертають більше свою спостережливу увагу на салдатські приказки та їхні невтішно-сумні пісні, що тілько видаються хвацькими.
Хоч-не-хоч, а доводиться мені пояснити причину переміщення мого героя з армії до внутрішньої варти, себто до астраханського ґарнізонового батальону. В місті Ніжені стояв постоєм армійський піший полк N. До цього полку й переміщено мого приятеля. Оселився він у білій хатині з садочком і квітником саме навпроти грецького кладовища. Першого ж дня помітив він у квітнику таку квітку, що йому аж слина потікла. Цією чарівною квіткою була красуня ще на самому світанку життя — одне-єдине добро найубогішого старого вдівця-міщанина Макухи. Продовження й кінець повісти відомі вам, терпеливі читачі, і я не маю наміру нудити вас повторенням тисячі й одної, на жаль, не вигаданої повісти чи поеми в цьому сумному жанрі, від “Еди” Боратинського почавши й “Катериною” Ш[евченка] та “Сердешною Оксаною” Основяненка кінчаючи. Продовження й кінець — такі самісінькі, з тією тілько різницею, що приятеля мого мало були не примусили оженитися з міщанкою Якилиною, дочкою Макухи. Та тут заступився за свого офіцера старий добряга, командир полку, але й той не міг вигадати нічого кращого, як звеліти йому подати негайно [прохання] про переміщення, та й справі кінець. Офіцер другого ж дня подав прохання, а тимчасом відвідуючи Якилину, що ледве ходила, запевняв старого батька, що з кожною поштою сподівається батьківського благословення. Прийшло переміщення, і Зосима на радощах зайшов до так званої “цукерні” Неминая. І там, добре випивши перед виїздом, почав оповідати якомусь теж нетверезому, але багатому Попандопулові свою лицарську пригоду з Якилиною. Він так привабливо про це оповідав, що багатий еллін не витримав і затопив йому всією пятернею в благородний портрет, він — еллінову, еллін — йому, і закрутилася веремія. Але що еллін був старший літами і слабіший на сили, то він і знемігся, а під той час наспів охоронець миру в постаті городничого і звелів обох супротивників заарештувати. Рочпочалася справа. Багатого купця-елліна виправдали, а благородного немаєтного офіцера оженили з міщанкою Якилиною і перевезли до астраханського батальйону.
Ой, моя Якилино! Коли б ти могла провидіти своє безталання, гірку свою долю майбутню, ти б утікла до лісу або втопилася в гнилому Острі, та не брала б шлюбу з “благородним” офіцером. Та ти, простодушна міщанко, в глибині непорочної душі своєї вірила порожній фразі, що ніжне кохання вгамує й звіря лютого. Та це ж тілько фраза та й годі. А ти, дурненька думала, що воно й справді так. Бідолашна, якою ж дорогою ціною ти заплатила за свою простодушність! Ти загинула, і не врятували тебе від гіркої долі ні ніжне кохання твоє до пяної потвори, ані навіть єдина твоя золота надія — твій первісток, твоя прекрасна дитина. Обидва ви валялись на брудній астраханській вулиці, аж поки не прибрала вас і не поховала великодушна поліція.
Помимо всіх своїх фиґлів, приятель мій уже наближався до ранґи капітана, а брат його тілько-що скінчив курс в університеті св. Володимира. По екзамені удостоївся Саватій скромного звання лікаря з ранґою 12 кляси, а після акту повідомлено його, що волею правительства його, як казеннокоштного вихованця, призначено до оренбурзького шпиталю першої класи. Діставши в канцелярії третину платні наперед, “прогони” й подорожню, Саватій другого дня без особливого жалю покинув, може й назавжди, стародавній Київ. Товариші хотіли відпровадити його принаймні до [трахтиру] Рязанова, та, мабуть, заспали, бо Саватій перевізся через Дніпро до схід сонця, а до Броварів приїхав саме на ту годину, коли туркеня, жінка завідувача [станції], роздмухувала в сінцях на кабиці вогонь на каву. Випивши за помірну ціну шклянку кави та взявши теж за помірну ціну пляшечку броварського лікеру (винахід тієї ж завідувачки туркені), він надвечір уже весело розповідав про свій іспит щироприхильним слухачам своїм на ґанку самотнього хутора. Саватій вирішив перебути на хуторі тижнів зо два, може останні, які мав провести в колі найлюбіших, найдорожчих його серцю людей. Помимо одноманітности сільського, а тим паче хуторянського життя, дні летіли, наче секунди. Такі вони швидкі в радості і такі повільні в журбі! Коли б усі на хуторі, не виключаючи й Марини, бажали як найшвидшого кінця тим останнім двом тижням, то вони б протяглися принаймні на місяць; але тому, що всі бажали відтягнути отой неминучий день розлуки, то він, на досаду кожному, і надходив так швидко.
На передодні виїзду по обіді Ничипір Федорович узяв Саватія під руку та звичаєм своїм повів його на пасіку. За кілька кроків до неї він спинився, показав дві розкішні липи перед самим входом у пасіку й сказав:
— Ці дві деревини привіз я з архиєрейського гаю, що то в Андрушах, того самого року, як ви знайшлися були на моєму хуторі, і посадив їх на спомин про ту велику радість. Дивись, які вони тепер широкі та високі й як рясно вкриті цвітом. А вас з братом не судив мені Господь на старости літях бачити такими однаково прекрасними, як ці липи. Брат твій зганьбив благородну природу людини. Він зневажив усе святе на землі й вашу найніжнішу, хоч і не рідну матір, а мою добру дружину. Мене він міг забути: я чоловік суворий і не люблю надмірної ніжности з дітьми. Але вона, моя бідна великомучениця, очей від нього не відривала, і тепер що ж?… Пятий рік хоч би вістку яку про себе подав, неначе крізь землю провалився! Вона, сердешна, щодня й щоночі за нього молиться й плаче. Щоправда, я сам винен… Але ж то було її бажання бачити його офіцером, а не статечною людиною — жни, що посіяла.
І вони помаленьку пішли на пасіку й сіли під липою. Ничипір Федорович казав далі.
— Так, тяжко, Ватю, вельми тяжко кінчати дні свої й бачити, що надії наші не справдилися. Ти, Ватю, тепер їдеш у таку далеку країну, що про неї в нас і не чули. Пиши нам із старою. Не лінуйся: описуй усе, що побачиш, і все, що з тобою трапиться. Пиши! Ми, старі, тут — мало не на відлюдді, і все те буде для нас нове й повчальне. А як матимеш ти яку потребу в чужій далекій стороні, пиши до мене, як до ломбарду, з якого б вислали тобі твої власні гроші. У мене для тебе завжди знайдеться мірка-друга карбованців. А покищо, ось тобі 300, таких самих, як і Зосі послала моя стара. Дорога далека, а дорога любить гроші.
І він подав йому пачку асиґнацій. Саватій відмовився від грошей, кажучи, що на дорогу він має “прогони” й третину платні, а коли на місці потрібні будуть гроші, то він напише, а в дорозі зайві гроші — зайвий клопіт.
— Ну, як знаєш! Вчити тебе нема чого. Хто не потребує грошей, той багатіший за багатого. Тепер я тобі, Ватю, все сказав, що маю на серці. І ще раз прошу, не забувай нас, старих, особливо її: мовчанка Зосі зовсім її пригнобила.
Після того старий пішов спочивати, як звичайно, в катрагу, а Саватій узяв “Енеїду” й прочитав кілька сторінок притишеним голосом, неначе присипляючи старого. Побачивши, що монотонне читання зробило бажаний вплив, він загорнув книжку встав, тихесенько вийшов із пасіки й до самого вечора, як у тумані, блукав коло хутора, роздумуючи про свою самотню будучину.
Ввечері, коли всі зібралися на ґанку, прийшов і Саватій. Промовивши кілька слів майже навманя, він неначе пригадав щось важливе і, звертаючися до Ничипора Федоровича, сказав:
— Мені давно кортіло подивитися на вашу скрипку, та все забуваю, а ви якось казали, що то скрипка дорога.
— Та таки й дуже дорога, і тим ще дорожча, що на ній грав мій добродій, покійний пан-отець Григорій і мені відказав її по смерті.
— Дозвольте ж мені хоч глянути на неї.
— Поглянь, будь ласка. Та тілько що ж ти в ній побачиш?
— А може [що] й побачу.
З тим словом Саватій пішов до кімнати Ничипора Федоровича, витяг із шабатури скрипку, спробував струни і, вийшовши у велику світлицю, заграв спочатку мелодію, а потім варіяції Липинського на відому червоноруську пісню:
Чи я така уродилась,
Чи без долі охристилась.
Ефект був повний. Хвилини зо дві сиділи слухачі мовчки, неначе зачаровані. Перший скочив Ничипір Федорович, вбіг у світлицю, з сльозами обняв віртуоза й промовив:
— Сину мій, радосте моя, надіє моя золотая! Коли ти, де вивчився грати на скрипці цю божественну пісню?
Саватій у відповідь розказав таке:
— Випадково зустрів я в Києві — правду кажучи, на Хрещатику — прохача, дідка-скрипника. Він так грав, що в мене волосся навстопужувалось. Я познайомився з ним, прохав його заходити до мене, і він вивчив мене не тілько грати на скрипку, але відчитувати й розуміти музику.
— Напиши до Києва, щоб приїхав до мене цей чоловік Божий, я йому все віддам, навіть і пасіку мою.
— Його вже нема поміж живими. Я сам його на власних плечах виніс на Щекавицю.
— Дякую тобі, чадо моє єдинеє, — вигукнув Ничипір Федорович — що покрив ти землею прах великої людини. Ось що, — казав він далі повагом — я довго думав, кому зоставлю, кому відпишу мою дорогу спадщину — мою скрипку, гуслі й книжки. Думав я був, грішний, до домовини покласти з собою, бо не бачив навколо себе людини, гідної володіти таким добром. А тепер бачу таку людину, і людина ота — ти, моя золота надіє! Возьми ж скрипку собі тепер, а книжки й гуслі возьмеш у спадок по мені з усім моїм добром. А поки нехай зостаються тут на втіху нашій самотній старості.
Він підійшов до гуслів, розкрив їх, торкнув на пробу струни, розгладив свою густу, широку, сріблясту бороду (він уже три роки носить її) і, ніби той Оссіян, вдарив по струнах —
И вщія зарокотали.
Після прелюдії заспівав він своїм старечим, тремтячим, ала надхненним голосом. До нього приєднав свій ніжний тенор Саватій, і вони заспівали:
У степу могила
З вітром говорила;
Повій, вітре буйнесенькин,
Щоб я не чорніла.
Карло Осипович, нащо вже скупий на сльози, і той не витримав і вийшов із світлиці, виймаючи з кишені хустку. А коли заспівали вони:
Летить орел через море, —
Ой, дай, море, пити!
Тяжко-важко сиротині
На чужині жити,
то Карло Осипович уже в світлицю не міг увійти, так і зостався на ґанку до того часу, аж сів у свою біду та поїхав до міста.
Другого дня запросили на обід покровське й благовіщенське духовенство. Спочатку сам протоєрей прочитав акафиста Пресвятій Богородиці. Степан Мартинович із своїми школярами хором співав “О, всепітая Мати”; потім собором служили молебень, а Степан Мартинович, надівши стихаря, читав апостола. По закінченні молебня тричі проспіване було многоліття.
Духовенство трапезувало в світлиці, а школярам подано обід на дошках на дворі, а по обіді сама Парасковія Тарасівна видала їм по книшу, по стільнику меду й по десятці грішми. А надвечір Саватій Ничипорович міняв уже коні на першій станції і, на немале здивування своє, перекладаючи речі, побачив діжечку меду й мішок із яблуками.
У Полтаві зайшов він поклонитися домочкові покійного Івана Петровича. Його зустрів доволі незграбний хлопець і сліпа Гапка. Відправивши в хаті панахиду за спокій душі свого добродія, він, сумний, виїхав із Полтави, благословляючи память доброї людини.
Обїхавши собор і зїхавши з гори саме проти темної трьохбанної деревяної церкви, що її поставив Мартин Пушкар, Саватій спинив поштаря й довго дивився на цей памятник ХVII віку та на протилежний бік вулиці, на біленьку з зеленим садком хатку. Прохожі думали, що він попросив напитися і що йому довго не виносять води. Хатна йому здалася пусткою, і він уже хотів сказати поштареві: “рушай”, аж саме тут з розбитого вікна хатки виглянула молодиця з дитиною на руках. Він здригнувся, дивлячись на молодицю, і ледве промовив: “Можна зайти?” — “Можна”, — відповіла молодиця. Він скочив з брички, переліз через перелаз і опинився в хатці.
— Здорова, Насте! Чи пізнала ти мене?
— Ні, — а сама спалахнула й здригнулася.
Довго й сумно дивився він на прегарну голову Насті, що її вона ґраціозно схилила на груди. І коли б не ворушилися на грудях зморщки білої сорочки, то можна б було подумати, що вона скамяніла. Раптом румянець зійшов, вона зблідла і, здавалося, білява дитина грається на плечах мармурової Пенелопи. Саватій взяв її за руку й вимовив:
— Так ти мене й не пізнала, Насте?
— Пізнала… я ще на подвірї пізнала, та тілько не сміла була сказати, — відповіла Настя, і з карих прекрасних очей її поволі котилися великі сльози, а дитинка простягала ручку до Саватія й лепетала: “тату, тату!”
— Я їду далеко, Насте, і заїхав до тебе попрощатися.
— Спасибі вам, — вимовила вона пошепки.
— Прощай же, моя Настусю, — сказав Саватій і, поцілувавши її в лице, швидко вийшов на вулицю, сів у бричку й поїхав.
Настя довго стояла на одному місці й тілько шепотіла: “прощайте, прощайте!” — а глянувши на дитину, гірко-гірко заплакала.
Переїхавши через міст на Ворсклі, Саватій повернувся лицем до Полтави й шукав очима біленької хатки, що давно вже заховалася в зелені. “Уже й не видко її”, — промовив він і почав дивитися на домочок, що приліпився на горі коло собору, і на муровану башточку, Бог-зна пощо поставлену проти памятного домочка по другому боці яру. Багато дечого нагадала ця напівзруйнована башточка моєму сумному героєві. Дивлячись на неї, згадав він той час, коли він що-неділі приходив із ґімназії і часто ховався в ній, гуляючи в піжмурки з жвавою білявою Гапчиною внучкою Настусею, тепер матірю такої ж прекрасної білявої дитини, якою сама колись була.
Гарна була тринадцятилітня Настуся, дуже гарна, особливо ж по неділях, коли приходила до своєї бабусі на цілий день у гості. Повяже, було, на голову червону стрічку, позатикає за стрічку червоних квітів, а як черешні достигли, то й черешень, і ще вдосвіта біжить до бабусі, сяде собі, наче доросла, під хатою та й задумається. Над чим же могла задумуватися тринадцятилітня дитина? А вона задумувалася над тим, чи скоро паничі встануть і підуть [до церкви], і [як] вона піде з ними.
— А як вийдуть із церкви й пообідають, ми й почнемо в піжмурки гуляти. Я сховаюся в тій комірці, що на горі, а Ватя прибіжить і знайде мене, — думала Настя й червоніла при цьому, червоніша від своєї стрічки, квіток і черешень, і, забувшися, скрикувала “ой!”
— Чого ти там ойкаєш? — питала Гапка, виcунувши голову в вікно.
— Жаба, бабо!
— Вона не кусає, тілько як на ногу скочить, то бородавка буде. Іди в хату: ти змерзла.
— Ні, бабо, я не змерзла, — казала Настя й зоставалася під хатою, і знову задумувалася.
