Ваті минув уже шістнадцятий рік, а Настусі пятнадцятий, коли сховаються вони, було, від Зосі десь у буряні або втечуть аж за Ворсклу, назбирають усяких квітів та й сядуть під дубом. Ватя сплете вінок із квітів, покладе на головку Настусі та й дивиться на неї цілісінький день аж до вечора. Потім возьмуться собі за руки та й прийдуть додому. І ніхто їх не спитає, де були, що робили. Хіба що Зося іноді скаже: “бач, утікли від мене, не взяли з собою”.
Минув іще рік, і дитяче кохання набрало вже не дитячого характеру. Уже з Настусі була струнка, прекрасна шіснадцятилітня дівчина, а з Ваті сімнадцятилітній красунь-юнак. Ночами він довго вже не міг заснути, Настуся так само. Вона під горою, у себе в садочку, до півночі співала:
Зійшла зоря із вечора,
Не назорілася…
А він, стоячи на горі, до півночі слухав, як співала Настуся.
Незабаром почалося несміливе стискання рук, поцілунки мигцем і довге вечірнє стояння під вербою. Щоправда, ці побачення кінчалися самим тілько довгим поцілунком. Ватя щодо цього був справжній лицар… але й сатана сильний… і хто його знає, чим би могло скінчитися це пізнє стояння під вербою, коли б Ватя не здав добре свого екзамену й раптом не виїхав би до Києва.
То було його перше і, можна сказати, останнє кохання.
У Києві, бувало, прогулюючись надвечір у саду великою алєєю, зустріне він красуню, — то так морозом його й пройме. І він, приголомшений, довго стояв на одному місці й дивився на красуню, що миготіла в юрбі, а схаменувшися, шепотів: “не пара” й одводив очі на освітлену вечірнім сонцем панораму Старого Києва. Потім він сходив униз терасою, виходив на Хрещатик, приходив до дому, світив свічку й сідав за якусь енциклопедію або зануряв у чорнило разом із пером і ясний світич своєї самотньої молодости.
У Зосі теж так само рано прокинулося легеньке почуття до Олімпіяди Карлівни, уже дорослої дівчини, дочки інспектора. І так само край йому поклав раптовий виїзд до дворянського полку. Та коли цей стрункий, прегарний парубок одягнув ґвардійський мундур, він одразу почув у собі таємну силу маґнету для прекрасних очей. Тепер він уже не спинявся в священному трепеті перед жіночою красою, — його прегарні очі починали каламутніти або займалися вогнем скаженого тигреняти. І чи то була дівчина, чи молодиця, він себе не питав: з якою метою? а просто починав залицятися і майже завжди з успіхом. Зося став справжній Дон Жуан та ще з зародком деяких пристрастей, що опаскужують людину.
Приїхавши до Астрахані, Зося незабаром вславився поміж морськими та ґарнізоновими офіцерами, як спритний до всього “фат”, тобто до всього спритний шахрай, але в військовому словнику замість цього тривіяльного виразу вживають слова “фат”.
Приїхавши до Астрахані, він сховав Якилину з сином у брудному проулку на Свистуні, а сам найняв помешкання в місті, запевняючи її, що того вимагає служба, а вона, простосердна, і повірила в те. Тілько сам командир батальйону та адютант знали з формуляру, що він жонатий, та ще здогадувався “квартальний”, бо в дорученому йому кварталі жила штабс-капітанша Сокирина; решта ж астраханської публіки й гадки про це не мала, а матусі то навіть уважали Зосю за пристойну пару своїм уже перестиглим Катєнькам та Сашенькам. Але йому до того було байдуже, і він, як несамовитий, ставив у картах “на пе”, ще насамовитіше пив чистісінький ром, а на чихир то й дивитися не хотів, називаючи його вірменським квасом. До всього того він з надзвичайним успіхом виявляв свою, можна сказати, ґеніяльну здатність позичати гроші й їх не віддавати, за що його частенько називали… не Ноздрьовим (до астраханської освіченої публіки ще не дійшли “Мертвыя души”), а просто шахраєм, та він за те ані трохи не був у претензії. Щасливий темперамент! або, краще сказати, до якої міри може удосконалити себе чоловік у колі “порядних” людей!
Неділями й святами почав він ретельно ходити до вірменської церкви та вчащати на заміські вірменські гулянки, де незабаром придбав він собі не одне “матаха”, особливо між синами багатих і старих батьків, і де по безконечних “возліяніях” зявлялися карти, і починалася забава, що кінчалася мало не завжди бійкою. Тож нерідко звідти Зося повертався до міста з “ушкоженим портретом”, і тілько після такої невдалої спекуляції навіщав він бідолашну Якилину, запевняючи її, що хотів купити для неї туркменського арґамака, приведеного з Новопетровського форту, сів попробувати, і ось що вийшло. Вона, звичайно, вірила, а він собі подавав рапорта про хворобу і, дожидаючи, поки “портрет” набере належного вигляду, підрізував на дозвіллі карти, чому Якилина теж чимало дивувалася. Полагодивши “портрет”; він зникав із підрізаними картами і невдовзі зявлявся знову “портрет” лагодити, а іноді то запевняв Якилину, що хотів купити для неї в купця N.N. трійку вятських коней, і ось чого наробила проклята трійка. Історія з портретом повторювалася так часто, що й простодушна Якилина почала підозрівати, що за тим криється щось недобре.
Зимою 1847 року не зявлявся він до Якилини з “ушкоженим портретом” місяців зо три. Чекала вона ще місяць — нема, ще місяць — нема й нема, думала вже, чи його, не приведи Боже, не вбили часом коні; аж якось ранком прийшов до неї вістовець із головної гавптвахти й сказав їй: “Його благородіє наказали вам, щоб ваше благородіє прислали їм семигривенника або з речей щонебудь.
— Яке благородіє? — скрикнула вона, перелякана.
— Його благородіє штабс-капітан Зосим Никифорович.
— Де ж він?
Вістовець спочатку усміхнувся; а що був він сам українець, то Якилина без великого труду зрозуміла, в чому річ, нашвидку причепурилася, взяла за руку Гриця й сказала вістовцеві: “ходімо!”
Сердешна! Ти край поклала і слідству, і суду, сама того й не підозріваючи. Твого Зосю держали на гавптвахті й судили за різні злочини, слідством майже недоведені, а ти своєю появою всьому кінець поклала: при всій варті назвала ти його своїм чоловіком, а тимчасом усьому місту було відомо, що він зять вірменина N.N. Так само всьому місту було відомо, що прекрасна вірменочка дозволила себе викрасти й обвінчатися з нею потайки в Чорному Яру, що він, як справжній герой роману, не перечучи й виконав, розпалившися не так прекрасними очима своєї коханки, як червінчиками її шановного батька. Честолюбний вірменин охоче простив, а що ж до придачі, то лаконічно сказав: “чка!” — “Недобре, — подумав мій лицар — трохи дав маху, треба буде з іншого боку зайти”. Прийшовши додому, він узявся спочатку лаяти, а потім умовляти й упрошувати свою вірменочку, щоб вона обікрала батька, переконуючи її, що це треба зробити для її ж таки щастя: бо він, мовляв, старий скупердяга, помре з голоду, а гроші куховарка вкраде. Та не зважаючи на всі його доводи, що батька конче треба обікрасти, вірменочка рішуче сказала: “чка”. “А чка, то й чка! Я вживу своїх заходів”, — сказав Зося й вигнав свою вірменочку з помешкання, знявши з неї салоп і дороге намисто “за видатки та страти”, як він сам висловився.
Після цієї катастрофи почав він приумножати свої мерзоти паче всякого писанія й дійшов нарешті до того, що його “на схованку”, до гавптвахти всадили. Доки доведено було законним порядком, що він хват на всі руки, а до того ще й двоєженець, та поки він перебував “на схованці”, бідолашна Якилина ходила на поденне — воблу чистити й надвечір приносила своєму увязненому чоловікові зароблену двадцятку.
Поки там визначать достойну кару моєму лицареві, я перенесу своє нелукаве оповідання в неісходимі степи киргизькі; але для того заглянемо попереду до нашого благодатного хутора.
— Чому ж бо це так премудро, Господи Боже мій милосердний, упорядив Ти все на світі? Не передумаю й не перегадаю! Того ж самого дня й навіть може тієї ж години побачили вони світ Божий животворчий, а ось тепер Зося вже капітанської ранґи, а Ватю оце тілько вчора з школи випустили. І не передумаю, й не перегадаю, як це воно все на світі Божому діється.
Таке питання задала собі Парасковія Тарасівна того самого дня, як проводила Ватю з П[ереясла]ва, і багато днів вона його собі задавала. Не знаходячи в собі самій відповіді на це хитре питання, вона надумалася була звернутися до Ничипора Федоровича та, поміркувавши, роздумалася. “Хіба до Карла Осиповича?” — і теж роздумався: “Він німець, — думала вона — то й скаже щось непутнє через свою німецьку натуру. Хіба до Степана Мартиновича? Теж ні, він не врозумить мене; а може й врозумить: аджеж я собі проста дуринда, а він принаймні книжки читає, то може щось і вичитав. Не знаю, чи прийде він увечері до нас, чи ні? Хіба самій оце піти до нього — ніби б то пасіку оглянути?”
І, повязавши доброю хусткою голову, а в другу десяток бубликів завязавши, Парасковія Тарасівна подалася за Альту.
Проходячи повз школу, вона спинилася й послухала, як школярі вчаться, та, йдучи далі, пошепки сказала:
— Сердешні дітки! Треба б їм хоч обід колись зробити!
Степан Мартинович, побачивши крізь вікно свою дорогу гостю, вибіг із хати з непокритою головою, в самому білому полотняному халаті і притьмом наздогнав її коло входу до саду й пасіки, кажучи: “Вітаю вас у нашій палестині!”
— Ой, як ви мене перелякали!
— Смиренно прошу прощенія моїм гріхам, — казав Степан Мартинович, одчиняючи хвіртку до саду.
— А я сьогодні сижу собі вдома одна, як палець: Ничипір Федорович на пасіці, а Марина городину поле. То я сижу собі та й думаю: а ну ж піду я та роздивлюся, що то за сад і що то за пасіка там у Степана Мартиновича та й його провідаю: щось він нас цурається.
— Хай мене Бого боронить і подумати таке грішне! Аджеж учора й позавчора, і щовечора у вас сижу, та й сьогодні зайду, як, дасть Бог, управлюся.
З тими словами Парасковія Тарасівна і Степан Мартинович увійшли до куреня, себто до халабуди з гілок та соломи. У курені долі розстелене було біле рядно та [лежала] подушка — це було смиренне ложе Степана Мартиновича. Коло постелі стояв глиняний глечик з водою і такий самий кухоль, а з-під подушки визирав ріжок незмінної “Енеїди”. Парасковія Тарасівна з хвилину спочутливо на все це поглядала й сказала:
— Добре, все добре! Тілько ось що, — сказала вона, сідаючи на порожній вулик, що лежав тут, — нащо ви книжку кидаєте в пасіці? Ну, не дай Боже лихого чоловіка: прийде та й украде, а книжка ж, самі знаєте, дорога.
— Дорога: дорога книжка, Парасковіє Тарасівно! Вона мені єдина наука. Пошли, Господи, царство небесне незлобивій душі нашого добродія Івана Петровича!
— Ми думаємо з Ничипором Федоровичем — дасть Бог діждати — після Семена панахиду за Івана Петровича відправити та й обід для вбогої братії [впорядити]. То чи не можна буде вам з вашими школярами “Со святими упокой” співати на панахиді?
— Можна, і паче можна.
— Як воно у вас усе швидко виросло! Гляньте, яка липа, — краса та й годі!
— Так, ця липа буде висока, а все ж не буде така, як та, що я бачив за Дніпром, коло самої брами Мошногорського манастиря. На тій липі брат-вратар і ложе собі спорудив, як лучиться від мух ховатися.
— Та я думаю, там за Дніпром усе такі липи?
— Ні, є й меншої міри.
— А чи не читали ви у якійсь книзі поо таку притчу, яка оце тепер трапилася з нашими Зосею і Ватею? — спитала несподівано Парасковія Тарасівна Степана Мартиновича і, розповівши йому про свої недомисли щодо Ватиної та Зосиної карєри, додала:
— Я думаю, що Зося й ґенералом буде, а бідний Ватя й капітанської ранґи не опанує. Чому це, не знаєте ви? Не читали?
— Не знаю, не читав, — хвилину подумавши, сказав Степан Мартинович, а ще за хвилину додав:
— Думаю, що про це пространно єсть писано у Єфрема Сирина або у Юстина-філософа, але в Тита Лівія нема.
— Оставайтеся здорові, — сказала Парасковія Тарасівна, швиденько підвівшися з вулика. Оце я вам гостинчика принесла та забалакалася з вами й забула. Говорячи це, вона похапцем вивязувала бублики з хустки.
— Хвилинку почекали б, то я дістав би вам свого меду стільничок.
— Дякую, іншим разом, — уже за хвірткою промовила Парасковія Тарасівна, а Степан Мартинович ще тілько лагодився підвести праву ногу, щоб одпровадити її хоч до Альти.
Підчас побачення на пасіці школа ніби спустіла й стояла собі, як звичайнісінька хата. За цей короткий час школярі балакали між собою пошепки про свої власні інтереси, але коли вартовий школяр промовив: “двері ада розверзаються!” — тобто, хвіртка пасіки відчиняється, — то на цей оклик всі разом загуділи, неначе наляканий рій бджіл. Парасковія Тарасівна, проходячи повз школу, вже не спинялася, а тілько промовила:
— Бідні діти! Як вони добре читають, а він, певно, їх, сердешних ще й бє, — справжній вовкулака.
— Коли не повелося відпровадити до Альти, то хоч човен подержу, поки вона сяде до нього, та й перепихну на другий бік, — говорив сам до себе Степан Мартинович, виходячи з пасіки. Та ба! Його кавалєрському намірові не судилося справдитись: Парасковія Тарасівна не лічила на таку нечувану ввічливість, плигнула в човен як придніпровський рибалка, махнула веслом, і човен був уже на другому березі. Степан Мартинович встиг тілько ахнути та й годі.
Підходячи до дому, Параскозія Тарасівна побачила “біду” Карла Осиповича й коня майже в милі, а коли в такого господаря, як Карло Осипович, та кінь зопрів, то це значить, що щось не так. Ледве встигла вона це подумати, аж бачить — поспішає з пасіки Ничипір Федорович, аж вітер сиву бороду йому розвіває, а Карло Осипович за ним у своєму синьому фраці з металевими, без усяких окрас, ґудзиками. Побачивши свою Парасковію, Ничипір Федорович радісно гукнув:
— Параско! — і коли при цьому підняв він праву руку, вона ясно побачила в руці листа і теж скрикнула:
— Од котрого?
— Од Ваті, із самого Оренбурґу!
Парасковія Тарасівна на хвилину ніби заніміла, а Карло Осипович, поздоровкавшися й ні до кого власне не звертаючися з питанням, спитав:
— А що? місяців зо два буде, як виїхав?
— На Пречисту буде сім неділь, — одповіла Парасковія Тарасівна.
— Швиденько, справді, швиденько, — казав він скоромовкою. — Я не думав, щоб так швидко.
Всі зійшли на ґанок.
Ничипір Федорович пішов до себе в кімнату по окуляри і відразу послав Марину по Степана Мартиновича, щоб ішов хутчій листа читати — “від Ваті, скажи, дістали”. Не встиг він протерти шкла в окулярах і вийти на ґанок, як Степан Мартинович уже перевозився через Альту. Подиву гідна швидкість!
Коли всі сіли по своїх місцях, Ничипір Федорович озброїв свої старі очі окулярами, розпечатав листа, розгорнув його і, трохи відкашлявшися, почав читати:
“Мої незабутні, найдорожчі родителі!”
Голос Ничипора Федоровича затремтів, і він почав нарікати, що окуляри його зовсім ослабли або просто так закурилися, що й листа читати не можна. Тому він передав листа Карлові Осиповичеві з просьбою читати поволі. Карло Осипович і собі озброївся окулярами, та замість того, щоб кашлянути, понюхав табаки й почав:
“Мої незабутні, найдорожчі родителі!”
Ничипір Федорович і духа притаїв, а Парасковія Тарасівна вся в слух обернулася, навіть і сліз не витирала. Карло Осипович читав далі.
“Цілую заочно Ваші благородні руки й молю Бога Життєдавця, щоб продовжив Він Ваше дорогоцінне для мене життя. І в дорозі, і тут на місці я — хвалити Бога — в доброму здоровї. Тілько все ще чудно якось: ні до кого й ні до чого я ще не придивився. Ще й тижня нема від мого прибуття сюди. Простіть мені великодушно, мої незабутні родителі, я хотів був писати Вам уже другого дня, та за клопотом ніяк не встиг: треба було зявитися до начальства, то те, то се, так тиждень і пролетів. Тепер я, хвалити Бога, заспокоївся, найняв собі маленьке з двох кімнаток помешкання, саме напроти шпиталю в Старій Слободці. Учора я був черговим, а сьогодні зовсім вільний день, я, щоб не змарнувати його, взявся за перо й збирався описати Вам скороминущу мою подорож, та як добре поміркував, то виявилося, що й писати нема чого: ввесь простір, що промайнув перед моїми очима, так само й у памяті моїй миготить, — ні одної риски не можу добре вхопити. Неясно пригадую собі тілько те прикре вражіння, що зробили на мене заволзькі степи.
Перевізшися через Волгу, я в Самарі тілько пообідав і зараз таки рушив далі, тут після прекрасних волзьких берегів передо мною розстелився степ, справжній калмицький степ. Перша станція від Самари була мені тяжкою, друга легшою, і очі мої почали звикати до безкрайої рівнини.
Підчас перших трьох переїздів ще де-не-де здалека проступали в степу нерівними рядами темні чагарники по берегах річки Самари. Нарешті й ті зникли. Пусто, як на току. Тілько в трьох місцях я бачив, як над шляхом будуються нові пересельці, а коло них сновигають у чотирьохкутніх шапках, як у машталірів, бридкі калмички з немовлятами за плечима: достеменні циганки, хіба що не ворожать. За городом Бузулуком починають проступати плескуваті верховини узгіря “Общій Сыртъ”. Милуючися цим величним овидом, непомітно вїхав я до Татищевої кріпости. Тут оддав я “подорожню” завідувачеві [станції], а сам зостався на вулиці. І поки перепрягали коні, я пригадував “Капитанскую Дочку”. У мене перед очима, немов живий, зявився лютий Пуґачов у чорній баранячій кучмі й у червоній киреї на білому коні, точнісінько наш стародавнії кат. Сонце тількощо зайшло, коли я перевізся через Сакмару, і перше, що я побачив здалека, був рожевого кольору величезний будинок із мечетом і прегарним мінаретом. Цей будинок зветься тут “караван-серай”. Його недавно збудовано за рисунком А. Брюлова. За караван-сераєм передо мною відкривався город; себто земляний високий вал, окритий червонуватим камінням, і незграбна Сакмарська брама, через яку я й вїхав до Оренбурґу.
На мій погляд у вигляді Оренбурґу є щось антипатичне; та зовнішність іноді буває зрадлива, і я краще зроблю, якщо не писатиму Вам про нього, поки до нього не придивлюся. Я маю намір писати тут щоденник і посилати Вам щотижня по листочку. І ви бачитимете мене, прочитуючи мої листочки, так ніби я був перед Вами.
А покищо простіть, вибачте мені, що я вам не пишу про себе докладніше. Поклоніться Карлові Осиповичу і скажіть Степанові Мартиновичу, що люблю його велику душу всім серцем моїм і всіма помислами моїми. Цілую Ваші благодатні руки, мої незабутні, мої безцінні родителі. Не забувайте вічно Вас любячого сина Ватю”.
Прочитавши листа, Карло Осипович обережно згорнув його і, подаючи Ничипорові Федоровичу, промовив: “прекрасний молодик”! Той мовчки прийняв листа, поцілував його й поклав у літопис Кониського, що лежав на столі, і мовчки пішов з ґанку. Парасковія Тарасівна помолилася Богові й заплакала, а Степан Мартинович, глибоко зідхнувши, замислився. А надумавшися досхочу, встав з лави, моргнув оком на Карла Осиповича, даючи знак, що він щось важливе надумав, і, одвівши його набік, казав йому пошепки:
— Я по собі знаю, коли я мандрував у Полтаву, як то тяжко у чужій стороні без грошей. А він тепер — я добре знаю — бідує; а що він не просить, то це нічого. Я минулого року продав трохи воску й меду московським крамарям. Школа мене годує й зодягає, а гроші гниють, як талант, у землю закопаний. Пошлю я йому свій достаток. Що ви на це скажете? Послати?
— Ні, почекайте, — казав теж пошепки Карло Осипович. — Коли в вас є зайві гроші, то на них можна знайти кращу дірочку.
З оцим вони й розійшлися.
Перевізшися через Альту, Степан Мартинович не пішов до школи, щоб школярі не перешкодили йому думати, яку то дірочку знайшов Карло Осипович на його гроші. Думав він і лежачи, і сидячи, і стоячи у своїй пасіці аж до самого вечора, а все ж не міг придумати, щоб воно за дірочка могла бути. А справа була ось у чому. Карло Осипович дістав із Астрахані два листи в одному конверті: один на своє імя, а другий на імя сотника Сокири, коли він іще живий, або на імя Парасковії Тарасівни. Зося в листі до Карла Осиповича описував у загальних виразах своє прикре становище й просив, якщо старі ще живі, то щоб він зручно вибрав добру годину та вручив би їм листа, і сам попросив би, щоб вони добре до нього поставились, себто просив прислати йому грошей; а якщо відмовлять, то йому хоч у петлю лізь.
