Карло Осипович добре знав, що Зосин лист не сподобається Ничипорові Федоровичу, а тому роздумався навіть і не показувати йому листа, а вирішив прочитати його самій Парасковії Тарасівні та Степанові Мартиновичу й спільними силами скластися й послати на порятунок бідному Зосі. Про цю дірочку й натякнув він недогадливому Степанові Мартиновичу.
Незабаром трапилася й нагода прочитати на самоті Зосиного листа, саме коли Ничипір Федорович, як звичайно, відпочивав на пасіці по обіді. Лист був такого нехитрого змісту:
“Великодушні мої родителі!
Чотири роки я був у полоні в немилосердних горців. Нарешті, щедрістю великодушних людей визволено мене з оного, і тепер я перебуваю в місті Астрахані у великій скруті. Тому, що здоровя моє через службу занепало, клопочуся я тепер про одставку, хоч би з третиною платні. А покищо не покиньте Вашого покірного сина: пришліть мені хоч сто карбованців, за що Вам до віку буду вдячен. Зостаюся Ваш нещасливий син Зосима Сокирин. Карло Осипович знає мою адресу”.
Парасковія Тарасівна не дослухала листа, ойкнула й гримнула долі. Карло Осипович заметушився коло неї. А педаґоґ мій теж ойкнув, бачивши цю траґедію, та так і зостався з роззявленим ротом, аж поки не очуняла Парасковія Тарасівна. Простак! він зовсім не був знайомий з цими жіночими слабостями.
Очунявши, Парасковія Тарасівна скрикнула:
— Зосю мій, дитино моя! — і знову зомліла. Педаґоґ почав був проєктувати усмішку, та не встиг і зостався з давнім виразом [обличчя]. Парасковія Тарасівна знову опамяталася й попросила води, щось прошепотіла й заридала, бідолашна, як мала дитина. Саме на ту пору Ничипір Федорович, одпочивши на пасіці, прийшов у світлицю, щоб попросити в Парасковії Тарасівни напитися квасу з кислиць, що вони його минулого тижня саме почали. Та, побачивши свою Парасковію, що сидить долі й безутішно ридає, спитав у присутніх про причину такого гіркого ридання. Карло Осипович кількома словами переказав йому зміст траґедії й подав йому злощасного листа. А той, озброївшися окулярами, поволі й уважливо перечитав, так само повагом згорнув, а віддаючи Карлові Осиповичу, сказав: “бреше”, але так тихо, що Парасковія Тарасівна не могла чути. Карло Осипович був майже тієї самої думки, тим паче, що Зося в листі своєму до нього нічого не писав про полон свій у горців, але цього разу не виявив своєї гадки, а тілько почухав носа й зажив табаки. Невже він — доннер-веттер — наважився використати його, поважну, стару людину, як знаряддя своєї мерзенної брехні? Так або майже так міркував простодушний добряга.
Тимчасом Парасковія Тарасівна почала потрохи стихати і вже не плакала, а тілько хлипала. Присутні, як могли, потішали її. А щоб зовсім її заспокоїти, Ничипір Федорович вийняв із своєї шкатули стокарбовану асиґначію й дав її безутішній своїй Парасковії, сказавши:
— На, пошли йому!
— Мій голубе сизий, — казала Парасковія Тарасівна, приймаючи гроші — напиши ти йому хоч одне слово, звесели його, безталанного.
— Пиши сама.
— Та як же я писатиму, коли я й писати не вмію?
— Як хочеш, а я не писатиму.
— Хіба що ви, Карле Осиповичу, напишете?
— Попросіть Степана Мартиновича, нехай вони напишуто: у мене письмо негарне.
— Ви ж його вчитель, Степане Мартиновичу! Напиши, голубчику, хоч одне словечко, а я за тебе й удень, і вночі Бога молитиму й пістрі на халат возьму, а то ви все в полотняному ходите.
Степан Мартинович виявив бажання писати, а Ничипір Федорович дістав із тієї самої шкатули перо, каламар та папір і, поклавши все те на столі, вийшов із світлиці разом із Карлом Осиповичем.
Зоставшися вдвох у світлиці, Степан Мартинович сів за стіл, поклав перед себе папір, взяв перо в руку й прийняв таку позу, яку звичайно надають живописці письменникам, коли малюють їх безсмертні обличчя в тіні шафірових крил ґенія творчости. Прийнявши таку позу, він просив диктувати. Парасковія Тарасівна присіла теж до столу навпроти письменника й несвідомо прийняла позу скорбної матері.
— Пишіте так, — крізь сльози говорила вона: “Зосю мій, дитино моя єдина!”
Степан Мартинович довго, довго думав і нарешті написав:
“Единственный сынъ мой, милостивый государь Зосима Никифоровичъ!”
Він дуже добре знав, що не годиться писати такі слова, які проказує неписьменна жінка. Написавши титул, він спитав, що писати далі.
— А далі пишіть так: “Орле мій, Зосю! Посилаю тобі сто карбованців”.
Він, звичайно, і це речення, і дальші писав по-своєму. Лист вийшов доволі ориґінальнй, і не можна сказати, щоб короткий, бо скінчився він тілько тоді, коли ввесь аркуш був кругом списаний, а другого аркуша боялася просити Парасковія Тарасівна в Ничипора Федоровича.
Коли громогласно і “не борзяся” прочитав листа Степан Мартинович, то Парасковія Тарасівна подумала: “а яж, дурна, плету собі, що на язик спаде, аж ось воно як треба було казати”, — і вона подивилася на письменника з побожністю. Надвечір листа скінчено і разом із грішми доручено Карлові Осиповичу з проханням завтра таки подати на пошту. Карло Осипович, взявши на себе цю комісію, попрощався з господарями. Вже сідаючи в свою біду, він покликав до себе Степана Мартиновича й сказав йому на вухо:
— Ваші карбованці вільні: дірочку заткнуто. — А потім стьобнув свого буланого та й поїхав. А Степан Мартинович поплентався до своєї школи, не можучи додуматись, що воно за дірочка проклята, а хитрий німець не хоче сказати просто.
Гроші прийшли до Астрахані саме доречі, бо бідолашна Якилина захворіла на пропасницю й лежала в міському шпиталі, отже щоденне удержання для мого героя припинилося. Аж тут неначе манна з неба впала. Йому видавали, як арештантові, потрохи, але хоч то було й “трохи”, та по цьому почали до нього потайки заглядати товариші й пророкували йому не так, як попереду, “хламиду поруганія”, але повну свободу й повне задоволення. Цього вже він і сам не розумів. Під словом повна свобода він розумів вовчий пашпорт, але “повного задоволення”, хоч намагався, не міг розжувати.
За місяць після цієї події хуторяни мої зраділи першому тижневому листові, що його дістали з Оренбурґу. Ватя, наслідуючи добродія свого Івана Петровича Котляревського, назвав свій тижневий щоденник “Оренбурзькою Мухою”. Хуторяни мої називали його так само, кажучи, наприклад: “до нас прилетіла оренбурзька муха”, або: “ми дожидаємо оренбурзької мухи”.
Небіжчика Котляревського “Полтавська Муха” була справжня бджола, а це було тілько невинне наслідування самої назви. Муха ця ні на яке паскудство або підлоту людську не нападала, як то робила полтавська. Це був просто опис щоденного прозаїчного життя чесного й скромного молодика, та для хуторян моїх це було вище за всяку поезію. Перечитуючи тижневий звіт свого милого Ваті, вони з любовю слідкували за кожним його рухом. Ось вони бачать його, як іде він великою вулицею, а назустріч йому все — еполєти та каски, каски та еполєти, козаки та салдати, салдати та козаки; навіть жінки ходять вулицею в салдатських шинелях, чого він не бачив навіть на “крамниці” в Києві. Або бачать його, як сидить він на горі й дивиться за Урал і на гай за Уралом, а за гаєм на “м &&jat%%новой дворъ”, а за двором — степ і степ, хоч і не дивися, — далі нічого не побачиш, а він усе дивиться та про когось думає. І бачать вони, як він сумний повертається до себе на помешкання, молиться Богу й лягає спати, а завтра вранці встає, надягає мундур і йде на чергу до шпиталю. Все, геть чисто все вони бачать, навіть і те, як йому словесну догану робить головний лікар за те, що в нього на мундурі один гудзик розщібнувся. При цьому Парасковія Тарасівна сказала, що в тої старшини хоч би ти янголом був, а все ж без догани не обійдеться. “Оренбурзька Муха” справно зявлялася щотижня, і де-далі, то все одноманітніша. Нарешті дійшло до того, що всі дні тижня були достемнісінько такі, як понеділок, а неділя тілько й різнилася від понеділка тим, що Ватя, коли не був черговим, то ходив до Служби Божої. Старі з насолодою читали “Муху”, аніяк не помічаючи її убийче одчоманітного змісту. А Ватя дійшов до того, що почав отверто нарікати на нудьгу й одноманітність. “Хотів би на гавптвахті хоч раз просидіти для відміни, — писав він — а то й того нема”. До оренбурзького товариства ставився він якось неприязно, а паній з вищих кол називав просто неписьменними кокетками, одне слово — він починав нудитися. Вирушаючи до оренбурзького краю, він думав був на дозвіллі підготуватися до оборони дисертації на ступінь доктора медицини й хірурґії, та незабаром його огорнула така нудьга, що він ладен був забути й те, що знав, а про те, щоб поширити знання, і думати було годі.
Більше, як півроку, тягнувся для нього цей моральний застій. Вже сам вигляд Оренбурґу наводив на нього сон. Думав був він просити про переміщення, посилаючись на клімат; але від заснування Оренбурґу не було ще чоловіка, що скаржився б на його клімат. Клімат прекрасний, хоч цибуля та інша городина й не родить, та, на мою думку, це більше через те, що все те добро, кому воно потрібне, з Уфи привозять, а до Уфи, завважте, не більше й не менше, як 500 варстов. Одного разу Ватя з нудьги відвідав Каргалу. Все ж таки, думав він, село, отже є зелень. І уявіть собі його розчарування: будинки, ворота та мечети, а зелені тілько й є, що крапиви кущик під тином, а сморід такий, що він не міг і чаю напитися. От тобі й село! Ну, та це ще не диво: сказано, татарин, а йому аби був кумис та шматок дохлої кобилятини, то він і щасливий. Поїдемо в другу сторону. Поїхав він до Ніженки, що на Орському шляху. І що ж? І там будинки та ворота, хіба що мечетів не видно, зате не видно й церков. А що день був липневий, гарячий, то він мимоволі примушений був змінити проєкт, плюнути й повернутися “вспять”. Постукав він у тесові ворота, йому відчинила молодиця, непогана з себе, але на диво заспана й брудна, хоч і була неділя.
— Можна у вас спинитися, — відпочити півгодини? — спитав він.
— Можна, для ца нє можна! — сказала вона.
Він увійшов у подвіря й хотів був зайти до “ізби”, та з дверей пахнуло на нього такою затхіллю, що він тілько носа затулив. На подвірї зовсім ніде було примоститися. Звелів він своєму візникові розстелити йому килимок під возом на вулиці та й почав мріяти про блаженство сільського життя, поки коні перепочнуть. Тимчасом вийшла до нього та сама заспана, брудна молодиця і, лузаючи насіння з кавуна, дивилася чи, краще сказати, ні на що не дивилася. Він розпочав із нею таку розмову.
— А коли б ти мені, моя красуню, зготувала щось попоїсти.
— Та хіба я куховарка яка, чи що?
— Та хоч би юшку, наприклад. Аджеж у вас Урал під боком; певно, риби сила.
— Нема; ми тим не займаємося.
— А чим же ви займаєтеся?
— Баштани сіємо.
— Ну, то вирви мені пару огірочків.
— Нема, ми тілько кавуни сіємо.
— Ну, а ще що сієте? Цибулю, наприклад?
— Ні, цибулю ми з міста купуємо.
Ось тобі й маєш, подумав він — село з міста городину дістає.
— Що ж ви ще робите?
— “Калацы стряпаемъ и квасъ творимъ”.
— А їсте що?
— Калачі з квасом, поки баштан достигне.
— А потім баштан?
— Баштан.
— Помірковані, нема що й казати, — і він змовк, роздумуючи на тим, як небагато треба, щоб людину зробити схожою на худобу. А яка благодатна земля! Які розкішні луки та плеса уральські! І що ж? Селяни з міста цибулю привозять! Та він не додумав цієї тиради: візник перервав його, сказавши: “Коні, пане, відпочили”.
— То добре! запрягай, — поїдемо.
І поки візник затягав супоні, він уже сидів на возі. За хвилину тілько курява знялася і, стелячись улицею, заслонила ворота й молодицю, що стояла біля воріт.
З часу невдалої екскурсії на село Ватя не виїздив уже з Оренбурґу аж доти, поки йому певного квітневого ранку не оголошено, що його делєґують з транспортом на Раїм.
О, як мальовниче описав він той ранок у своєму щоденнику. Він живо описав у ньому й киргизький степ, що його ще не бачив, порівнючи його з Сахарою, і патріярхальне життя його мешканців, і баранту, і викрадання дівчат, одне слово: все, що він прочитав у [романі] “И. И. Выжигинъ”, аж до чотирьох сторін світу геть чисто все пригадав.
Віддавши суботній, учетверо більший лист на пошту, Ватя зголосився, куди слід, по службі, а другого дня вранці коло Орської брами єфрейтор скоромовкою питав:
— Дозвольте спитати про ранґу й прізвище, і куди зволите їхати?
З-за коміру шинелі досить нечемно вилетіли слова:
— Лікар Сокира, до Орської кріпости. Рушай!
І трійка полетіла через форштат повз ту церкву й дзвіницю, куди Пуґачов витяг дві гармати, облягаючи Оренбурґ.
До станиці Островної ввесь час любувався він околицями Уралу й заїздив тілько до поштових станцій, та й то коли хотів пити; але, підїжжаючи до Островної, він замість сірої, голої станиці побачив село, вкрите зеленню, і машинально спитав у поштаря:
— Тут теж оренбурзькі козаки живуть?
— Теж, ваше благородіє, та тілько хахли.
Він легенько зідхнув.
— А поштова станція тут?
— Далі, в Озерній.
— Там теж хахли живуть?
— Ні, наші руські!
Коли він підїхав ближче до села, перед ним справді стала українська слобода: ті самі верби зелені, ті самі білесенькі в зелені хатки, і навіть дівчинка в плахті й польових квітах жене корову. Він заплакав, глянувши на картину, що так живо згадувала йому його прекрасний рідний край.
Біля першої хати він звелів спинитися й спитався вусача, що сидів на призьбі, чи можна буде йому в них переночувати.
— Можна, чому не можна. Ми добрим людям раді.
Він одпустив поштаря й зостався ночувати.
І тут уперше в оренбурзькому краї потішив він душу свою рідною розмовою. А щоб оживити нещедрого на слова господаря (як і взагалі земляки мої), він спитав, чи є в них шинок.
— Шинку то в нас, признаться, нема, а так люди добрі держать про случай.
Ватя послав по горілку, почастував господаря й господиню, а маленькому Івасеві дав грудочку цукру.
Хазяїн став балакучіший, господиня жвавіше заходилася коло печі з чаплією. Один тілько Івась стояв, устромивши до рота пальці разом з цукром, та з-під лоба поглядав на гостя.
Не забарились й курчата закричати за хатою, і теж не забарилися зявитися на стіл з парою свіжепросольних огірочків гостеві на послугу.
— Закушуйте, будьте ласкаві, — казала господиня, ставлячи на стіл курчата, — а тимчасом побіжу до Домахи, чи не позичу з 10 яєць, а то в нас, признаться, всі вийшли.
І вона мерщій вийшла з хати.
Другого дня вранці господар найняв Ваті пару коней до станції, а догадлива господиня піднесла йому в складні на дорогу пару смажених курчат, десять яєць та стільки ж свіжепросольних огірків. Приймаючи все це, Ватя спитав, що він їм винен за все.
— Та, признаться, нам би нічого не треба, та думка така, що треба б дитині чобітки купити.
Він дав їй півкарбованця.
— Господь з вами! Та йому й за гривенничок Вакула пошиє.
— Ну, там собі як знаєш, — сказав Ватя й попрощався з своїми гостинними земляками.
Переночував він іще в Губерлі (передостання станція перед Орською кріпостю), власне для того, щоб полюбуватися другого дня Губерлинськими горами. Другого дня надвечір він був уже перед Орською кріпостю.
Ось як оповідає він у своїй “Мусі” вражіння, яке зробив на нього вид цієї кріпости.
“23 квітня. До півдня я гуляв в губерлинському гаю й любувався горами, що його оточують, та чистою річечкою Губерлею, що перерізує гай та вється по-під козачими хатами. Пообідавши рештками подарунку моєї догадливої землячки, я покинув мальовничу Губерлю. Кілька годин підіймався я звертистою дорогою на Губерлинсью гори. Коло памятника, що його поставлено в горах на спомин про якусь траґічну подію, я напився дуже доброї джерельної води. Виїхав я на гору й тут одкрилася рівна, одноманітна пустиня, а серед пустині стирчить самотня халабуда, а коло неї висока тичка, обгорнута соломою. То козачий бекет. Проминувши бекет, я почав зїжжати пласким схилом до станції Подгорної. Тут перепрягли коні, і я ще підіймався годин зо дві на плескувате узгіря, з якого відкрилася пустиня, що від неї душа холонула. За хвилину, [опамятавшись] після тяжкого вражіння, я почав вдивлятися в сумну панораму й помітив посеред неї біленьку плямочку, оточену червонорудою стрічкою.
