Та годі про неї. А крім неї тепер мені й писати вам нема про що. Про програму тепер писати ще рано, вона ледве підмальована, та коли й закінчу її, то вам писати не буду. Мені хочеться, щоб ви про неї в ґазеті прочитали, а ще більше хочеться мені, щоб ви самі її побачили. Я говорю це так певно, наче б усе вже готове, — зостається тілько медаль узяти з рук президента та вислухати, як грають туш на сурмах.
Приїзжайте, мій незабутній, мій щирий друже! Без вас мій тріюмф буде неповний, тому неповний, що ви єдина причина мого сучасного й майбутнього щастя.
Прощавайте, мій незабутній добродію! Не обіцяю вам писати скоро. Прощавайте!
P. S. Бідний Демський, не діждався аж рушить Нева: помер і помер як сущий праведник, тихо, спокійно, наче заснув. У шпиталі Марії Магдалини мені часто доводилось приглядатися до останніх хвилин згасаючого життя людського, але такої спокійної, байдужої розлуки з життям я не бачив. За кілька годин перед його смертю сидів я біля його ліжка й читав уголос якусь брошуру легкого змісту. Він слухав, закривши очі, й час од часу ледве помітно підіймались у нього куточки вуст; це було щось подібне до усмішки. Читання тягнулось недовго: він розкрив очі й, звівши їх на мене, ледве чутно промовив:
— І охота ж вам на такі дурниці дорогий час витрачати!
І, звівши рух, додав:
— Краще б рисували щось, от хоч би й з мене.
При мені, як звичайно, була книжка, або так званий альбом, та олівець. Я почав зарисовувати його сухий, різкий профіль; він знову глянув на мене й сказав, сумно всміхаючись:
— А, правда, спокійна модель?
Я рисував далі. Тихенько відчинились двері, і показалося, замотане в щось брудне, брудне обличчя його хазяйки; але, побачивши мене, вона сховалась і причинила двері. Демський, не підводячи очей, усміхнувся й дав рукою знати, щоб я до нього нахилився. Я нахилився. Він довго мовчав і нарешті, здригаючись, ледве чутно промовив:
— Заплатіть їй, Бога ради, за помешкання. Дасть Бог, поквитуємось.
Я не мав при собі грошей, і зараз пішов додому. Не пригадую, що мене вдома задержало: чи тітчина кава, чи щось інше. Прийшов я до Демського вже перед заходом сонця. Заходячи, сонце своїм оранжевим промінням так яскраво освітлило його кімнатку, що я мусів на кілька хвилин зажмурити очі. Коли ж я їх розкрив і підійшов до ліжка, то під ковдрою був уже тілько труп Демського в такій самій позиції, як я його покинув живого; усмішка ані на крихту не змінилась; очі закриті, наче б спав. Так спокійно вмирають тілько праведники, а Демський належав до їх сонму. Я склав йому на грудях напівзастиглі руки, поцілував його в холодне чоло й прикрив ковдрою. Знайшов хазяйку, віддав їй борг небіжчика, попросив її на мій кошт влаштувати похорон, а сам пішов до трумнаря. На третій день запросив я священика з церкви св. Станислава, взяв бендюжника й за допомогою двірника ми винесли й поставили вбогу домовину на бендюга та й рушили з Демським у далеку дорогу. За домовиною йшов я, патер Посяда й маленький костельник. Ні одна жебрачка не пристала до нас, хоч і багато їх зустрічали ми по дорозі. Але ці бідолашні дармоїди, як голодні собаки, носом чують милостиню. Від нас подачки вони не сподівались і не помилились; я ненавижу цих огидних промисловців, що спекулюють іменем Христовим. З кладовища я запросив патера до помешкання небіжчика не для того, щоб тризну справляти, а щоб показати скромну бібліотеку Демського. Вся бібліотека містилася в невеликій, ледве збитій скринці й складалась із 50-ти чи трохи більше томів, переважно історичного та юридичного змісту мовами: грецькою, латинською, німецькою і французькою. Учений патер з великим зацікавленням перегортав грецьких і римських класиків дуже скромного видання, а я відкладав лише французькі книжки. І дивно, — крім Лєлєвеля, польською мовою був лише один маленький томик Міцкевича дешевенького познанського видання, більш не було нічого. Невже він не любив свого рідного письменства? Не може бути. Коли ми бібліотеку розсортували, я взяв собі французькі книжки, а решту запропонував ученому патерові. Сумлінний патер ніяк не погоджувався придбати такий скарб зовсім дурно й запропонував за свої гроші покласти ґранітову плиту над останками Демського. Я з свого боку запропонував, що візьму на себе половину витрат, і ми тут таки означили розмір та форму плити й склали напис. Напис найскромніший: “Leonard Demski, mort. anno 18…” Покінчивши з тим і взявши кожний свою частину спадщини, ми розстались, як давні приятелі. Дивно тілько, — невже небіжчик Демський не наближав нікого до себе й сам не зближався ні з ким, крім мене? В його помешканні я ніколи нікого не бачив; але коли ми з ним виходили на вулицю, то нам часто зустрічались його знайомі й по приятельському вітались, а дехто навіть стискав йому руку. І все це були статечні люди. Та й те правда: чи відвідає так звана статечна людина бідолаху-працьовника в його понурій хатчині? Сумно! Бідні вони, — оті “статечні” люди!
Прощавайте ще раз. Не забувайте мене, мій незабутній добродію”.
____________
З цього довгого й сорокатого листа я вичитав передусім, що мій маляр, як і годиться правдивому мистцеві, до високої міри благородна й лагідна людина. Звичайні люди не можуть так щиро, так безкорисливо привязуватися до таких бідолашних, усіма забутих сіромах, як небіжчик Демський. У цій прекрасній безкорисливій приязні не вбачаю нічого особливого, бож це — природний наслідок спільного співчування всьому великому й прекрасному в науці та в людині. Згідно з своєю природою та з заповітом нашого божественного Вчителя всі ми такі повинні бути. Але, на жаль, дуже й дуже мало між нами таких, що виконали його святу заповідь і зберегли свою божественну природу в любові та в чистоті. Дуже мало! Тимто нам і здається якоюсь надзвичайною та людина, що любить безкорисливо, людина справді благородна. Як на комету, дивимося ми на ту людину і, надивившись достоту, та боючись, щоб наша брудна себелюбна істота не так різко нам самим впадала в око, починаємо й цю чисту людину плямувати — спершу прихованим наклепом, потім явним, а коли й це не дошкуляє, засужуємо її на злидні та на страждання. Це ще нічого, якщо замкнемо її до дому божевільних, а то й просто вішаємо, як огидного злочинця. Гірка правда, але, на жаль, правда! Та я недоречі забалакався. Друге, що я вичитав з нескладного листа мого улюбленого маляра, це те, що він, сердешний, сам того не помічаючи, закохався до краю у свою гарненьку вертку ученицю. Річ природна й добра, навіть необхідна, особливо маляреві, бо інакше завяне його серце через оті академічні етюди. Любов — це животворний огонь в душі людини, і все, створене людиною під впливом цього божественного почуття, має на собі печать життя й поезії. Все це дуже гарно, та от тілько що: оті вогненні душі, як зве їх Лібельт, надиво невередливі щодо кохання. І часто трапляється, що правдивий, найбільш надхнений поклонник краси натрапить на такого морально-огидливого ідола, якому хіба тілько димом із кухні курити, а він сердега кадить перед ним найчистішим фіміямом. Мало, дуже мало кому з тих огненних душ сопутницею життя була гармонія. Від Сократа, Берґгема й до наших днів те саме бридке безладдя в їх буденному житті. А найгірша біда, що ці палкі душі закохуються зовсім не по-кавалєрійському, а гірше за наймізернішого піхотинця, себто на ціле життя. От чого я не розумію! Чим, власне, непокоїть мене мій маляр? Щоб часом і він, за прикладом світових ґеніїв, не закріпачив своєї ніжної, вражливої душі якомусь сатані в спідниці. І добре ще, коли він, за прикладом Сократа й Пуссена, жартом спекається домашньої сатани й піде своєю дорогою, бо інакше — прощай наука та мистецтво, прощай поезія й усе чарівне в житті, прощай навіки! Сосуд розбитий, дорогоцінне миро розлите й змішане з болотом, а промінистий світильник мирного мистецького життя згас од отруйного подиху хатньої змії. О, коли б ці світові ґенії могли обійтися без родинного щастя, як би то було гарно! Скільки великих творів не потонуло б в отій хатній ковбані і зосталось би на землі в науку та на втіху людям. Та ба! і для ґенія мабуть, як і для нашого брата, хатнє вогнище та родинне коло необхідні. Це так, бо душі, що відчуває й любить все високе й гарне в природі й у мистецтві, потрібний моральний відпочинок після того, як вона натішиться цією чарівною гармонією; а солодкого відпочинку потомлене серце може зазнати тілько в гурті дітей та доброї жінки, що вміє любити. Блаженний, стократ блаженний той чоловік і той мистець, що його життя, неслушно зване прозаїчним, осяяла прекрасна муза гармонії! Його блаженство, як і Господнє, не має краю.
У своїх спостереженнях щодо родинного щастя от що я запримітив. Спостереження мої відносяться взагалі до всіх людей, особливо ж до надхнених приклонників усього доброго і прекрасного в природі; власне вони, бідолахи, й бувають тяжкою жертвою свого обоженого ідола — краси. Винувати їх не можна, бо краса взагалі, а жіноча краса особливо, впливає на них так, що зовсім їх губить. Інакше й бути не може, бож “красуня” — це й є те каламутне джерело, що затроює все прекрасне й велике в житті.
“Якто?” — закричать палкі юнаки: “красуню створив Бог тілько на те, щоб осолодити наше життя, повне сліз і турбот!” Що правда, то правда, має вона оте призначення від Бога, але ж вона, або краще сказати, ми потрапили змінити її високе божественне призначення й зробили з неї ідола без душі й без життя. В ній одне почуття поглинуло всі інші прекрасні почуття: це — еґоїзм, що повстає з свідомости власної краси — краси, яка все руйнує. Коли вона ще дитиною була, ми дали їй одчути, що вона колись буде шарпати й запалювати наші серця. Щоправда, ми їй про це натякнули тілько, але вона це так швидко збагнула, так глибоко зрозуміла й одчула свою майбутню силу, що з того фатального дня стала невинною кокеткою й покланяється власній красі до гробової дошки. Дзеркало стало єдиним товаришем її нікчемного, еґоїстичного життя. Жадне в світі виховання не може її переродити. Так глибоко запало випадково кинуте нами зерно себелюбства й кокетства, якого вже нічим не вилікуєш!
Такий результат моїх спостережень над красунями взагалі й над упривілєйованими зокрема. Упривілєйована красуня може бути тілько — красунею: ні лагідною жінкою, що любить, ні доброю, ніжною матірю, ні навіть палкою коханкою. Вона деревляна красуня та й годі, а дурницею було б з нашого боку чогось більшого від дерева вимагати.
Тому я й ражу милуватися цими прекрасними статуями здалека, але ніяк з ними не зближуватися, а тимбільше не женитися з ними, особливо мистцям і взагалі людям, що присвятили себе науці чи мистецтву. Коли маляреві потрібна вродлива жінка для його любого мистецтва, для цього є натурниці, танцюристки та інші цехові робітниці, а вдома йому, як і кожній звичайній людині, потрібна добра жінка, що любить, а зовсім не упривілєйована красуня. Вона, ця упривілєйована красуня, тілько на одну мить осяє яскравими, що аж сліплять, променями радости тиху домівку улюбленця Божого, а потім од тієї хвилевої радости, як од метеору, що блиснув і зник, і сліду не зостається. Красуні, як, справжній акторці, потрібна юрба поклонників, правдивих чи фальшивих, — для неї це однаково, як і для стародавнього ідола, — аби були поклонники, бо без них вона, як і стародавній кумир, — прекрасна мармурова статуя та й годі.
Не все ж, що сіре, то й вовк, — каже наша приказка; бувають вийнятки й серед гарних жінок, бо природа безмежно різноманітна. Я глибоко вірю, що є й такі вийнятки, але вірю також, що такі вийнятки явище надзвичайне. Тому я й такий обережний щодо цієї віри, бо, проживши серед “статечних” людей уже більше піввіку, ще ані разу такого дивного явища не бачив. А не можна сказати, щоб я належав до мізантропів або до тих, що безпардонно ганять усе прекрасне. Навпаки, я палкий поклонник краси й у природі, й у божественному мистецтві.
Недавно мені таке притрапилось. Далеко, дуже далеко від “статечного” або “цивілізованого” товариства, в майже безлюдному закутку, довелося мені досить довго нидіти. До цього самого закутка залетіла, але не випадково, світська красуня, — за таку, принаймні, вона пізніше сама себе вважала. От я й познайомився: а я, треба вам завважити, на знайомства досить скорий. Знайомлюсь, придивляюся до нової знайомої — красуні, і диво дивне! Ні на крихту вона не подібна до тих красунь, що я їх бачив раніше. Чи не здичавів я в оцій пустелі? — думаю собі. Ні, з якого боку не глянь, — прекрасна жінка: розумна, скромна, навіть начитана, і, як то кажуть, ані сліду кокетливости. Мені самому сором стало, що я й до неї приглядався; покинув я своє недовіря й почав не те що залицятися, — до цього “ремесла” я не здатний, — а став добрим, щирим приятелем. Не знаю чому, але й їй я уподобався, і ми стали малощо не приятелями. Я не міг натішитися своєю знахідкою, — до тої міри, що в моєму старому серці ворухнулося щось більше за звичайну, просту приязнь, і я мало не заграв ролі старого водевільного дурня. Врятував випадок, звичайнісінький випадок. Якось ранком, — я був як свій у їхньому домі, так що вони мене часто запрошували на ранішній чай, — отже якось ранком я запримітив, що в неї волосся на потилиці заплетене в дрібні кісочки. Це відкриття мені не сподобалось. Я перше думав, що в неї волосся над потилицею само кучерявиться, а воно ось як! І власне це відкриття спинило мене визнати їй мою любов. Я знову став звичайним добрим приятелем. Розмовляючи мало не щодня про літературу, музику та інші мистецтва з освіченою жінкою, ніяково ж було б плітки плести. Але в тих розмовах я помітив, і то аж на другий рік, що вона дуже поверховна й про красу в мистецтві чи в природі говорить досить байдуже. Це трохи захитало мою в неї віру. Далі, бачу, немає на світі такої книжки німецькою та російською мовою, щоб її вона не читала, але ні одної не памятає. Я спитав, чому? Вона послалась на якусь жіночу недугу, через яку вона ще дівчиною втратила память. Я простодушно повірив. Коли ж помічаю, що всякі поганенькі віршики, що їх вона ще дівчиною читала, вона й тепер ще проказує зпамяті. Після цього мені стало ніяково говорити з нею про літературу, а незабаром я помітив, що в них у хаті немає ані одної книжки, крім калєндаря на цей рік. Взимі вечорами вона грала в карти, коли збиралась партія; але це, думав я, — з чемности, а того й не помічав, що вона була в препоганому настрої, коли їй не щастило таку партію скласти: в неї тоді зараз страх як починала голова боліти. Коли партія збиралась у чоловіка, то вона, наче б нічого не сталось, сідала біля столу, заглядала грачам у карти, як у свої власні, і така мила робота часто затягалась далеко за північ. Я, як тілько починалась ота бездушна сцена, зараз таки виходив на вулицю. Гидко дивитись на молоду, гарну жінку за таким бездушним ділом. Я тоді зовсім розчарувався, й вона мені здавалась просто якимсь поліпом або, вірніше, — справжньою упривілейованою красунею.
І коли б така самітність її в цьому темному кутку без диких, як леви й онагри, баламутів, продовжилась іще років зо два, то, я певен, вона здуріла б або стала справжньою ідіоткою. До становища півідіотки вона вже дійшла, але ж з мене недоумок! уявляв собі, що ось, нарешті, знайшов Ельдорадо, а це Ельдорадо — просто деревляна лялька, що на неї пізніше не міг я й дивитись без огиди.
Прочитуючи цю грізну сентенцію про красунь, дехто подумає, ніби я щодо цього — другий Буонаротті, — зовсім ні! Такий самий поклонник, як і кожний з “леопардів”, а може ще й завзятіший; але справа в тому, що я люблю виявляти свої переконання, нічим їх не прикриваючи й не вважаючи ні на ранґу, ні на титул; а дотого ж тепер роблю я це властиво для свого друга, маляра, а не з наміром надрукувати свою думку про красунь. Боже мене борони від такої дурниці! Та мене тоді рідна сестра готова була б повісити на першій осиці, як Юду зрадника… Та моя сестра — не красуня, й її нема чого боятися.
Де ж початок цього лиха? А от де: у вихованні. Коли ніжних батьків Бог благословить вродливою дочкою, то вони самі починають її псувати, пастячи її більш, ніж інших дітей; а про освіту своєї улюблениці вони от що думають і навіть говорять: “Пощо даремно мордувати дитину пустою книжкою? Вона й без книжки й навіть без посагу зробить блискучу карієру”. І красуня справді робить блискучу карієру. Пророцтво батьків справдилося, чого ж іще треба? Такий початок зла, а продовження, — та я не запевнюю, а тілько припускаю, — продовження таке:
Наше любе славянське племя, хоч і залічують його до родини кавказької, та щодо краси, то воно не геть то відійшло від породи фінської та монгольської; тому вродлива жінка у нас — явище дуже рідке. І от ледве те рідке “явище” виросте з пелюшок, як ми починаємо його начиняти своїми безглуздими похвалами, себелюбством та іншим сміттям і нарешті робимо з нього деревляну ляльку на шарнірах, на зразок отих, що ними користуються малярі, укладаючи драперії.
У країнах, що їх Бог благословив вродливим жіноцтвом, красуні мусять бути звичайними собі жінками, а звичайна жінка, на мою думку, — найлучша.
Але пощо я розпочав таку довгу орацію про тих, що рвуть серця людські, отже й моє? Начебто в науку своєму приятелеві. Та гадаю, що ця наука буде йому цілком зайва, та й його весталка, наскільки я міг збагнути з його описів, ледве чи може глибше зворушити серце мистця, що так гарно відчуває й розуміє все високе й прекрасне в природі, як мій приятель. Вона, мабуть, — бистроока, кирпатенька баламутка, як то бувають швачки чи жваві покоївки, а таких осіб чимало, і вони зовсім безпечні.
А от такі особи, як її шовкова тіточка, — хоч їх теж чимало, — от вони — дуже небезпечні. Її тітка, хоч як солодко він її описує, нагадує мені Гоголівську сваху, що на запитання охочого женитися, чи оженить вона його, відповідає: “ох, голубчику! та ще й так спритно, що не зчуєшся”. Щоправда, мій приятель не має нічого спільного з гоголівським героєм, і щодо цього я за нього малощо й боюся. Вогонь першого кохання, хоч і дужче пече, та горить коротше. Але знову ж таки, як поміркую, то не можна й не занепокоїтись, бо ці дивні подружжа – “що й незчуєшся” — дуже часто трапляються не лише з розумними, але навіть і з обережними людьми; а свого приятеля я за дуже обережну людину не вважаю: мистці такою прикметою не відзначаються. На всякий випадок я написав йому листа, звичайно, не повчального, — від таких листів борони мене Боже! Я написав йому, як приятель, щиро, чим я занепокоєний, та чого він повинен сам стерегтися; без церемоній звернув його увагу на милу тіточку, як на головну та найнебезпечнішу пастку. Та на свого листа я відповіді не дістав, — мабуть, він йому не сподобався. Лиха ознака, подумав я; а зрештою все літо він був зайнятий програмою, то й не диво, що міг про мій лист забути. Але минуло літо, минув вересень і жовтень, мій приятель ні слова. Читав у “Пчелі” огляд вистави, живо написаний, мабуть Кукольником; “Весталку” мого приятеля під небеса вихвалюють, а про програму — ні слова.
Що за знак? Невже йому з нею не пощастило? Я йому написав удруге й просив пояснити мені, чого він так уперто мовчить, але про програму і взагалі про його працю не згадав ні словом, знаючи з досвіду, як неприємно відповідати на приятельське запитання, як там із працею, коли з працею зле. Через два місяці дістав я на свого листа відповідь, — відповідь коротку й зовсім баламутну. Він наче соромився або боявся висловити мені щиро те, що його мучило, а його щось дуже мучило. Між іншим він у листі своїм натякає на якусь невдачу (мабуть, із програмою, що, як він пише, мало його в могилу не поклала), а далі пише, що коли й живе ще на світі, то завдячує те тілько своїм добрим сусідам, що виказали йому найживіше й найщиріше співчуття; що він тепер малощо працює, страждає душевно й фізично й не знає, чим це все скінчиться.
Все це я вважав, ясна річ, за переборщення. Це звичайна річ для молодих вражливих натур: вони завжди роблять із мухи слона. Мені хотілось довідатись про нього докладніше, бо щось таки мене непокоїло. Але як довідатись? Від кого? У нього самого не допитаюсь. Я звернувся до Міхайлова й просим написати мені все, що він знає про мого приятеля. Послужливий Міхайлов не забарився, і незабаром від нього дістав я ориґінального й щирого листа. Ось що написав він мені:
“Приятель твій, брате, — дурень, та ще який дурень! Як світ стоїть, не було ще такого надзвичайного дурня. Йому, бачиш, не пощастило з програмою, і щож він зробив із розпуки? Напевно не вгадаєш: оженився, єй же Богу, оженився! І знаєш із ким? З своєю весталкою, та ще й вагітною. Ну, й чудасія — вагітна весталка! І, як він сам каже, саме те й спонукало його оженитися, що вона вагітна. Але не думай, що це він був причиною того гріха, зовсім ні, — це бестія мічман натворив лиха; вона сама призналася. Баламут мічман накоїв лиха та й поїхав собі до Миколаєва, наче нічого й не сталося. А твій великодушний дурень — шубовсть, як муха в окріп: “Куди, — каже, — вона тепер подінеться? Хто тепер прийме її бідолашну, коли рідна тітка з дому виганяє”. От і прийняв! Ну, скажи сам, чи бачив ти на білому світі такого дурня? Мабуть і не чув навіть. Правду кажучи, це — безприкладна великодушність, або вірніше — безприкладна дурість. Та це все ще нічого, а от що найсмішніше: він із неї, вже вагітної, змалював і свою весталку, та як змалював! Просто любо! Такої наївно-невинної краси я ще не бачив ні на картині, ні в природі. На виставі юрба не відходила від неї. Вона серед публіки викликала такий галас, як, — пригадуєш, — колись “Дівчина з тамбурином” Тиранова. Чудова річ! Сам Карло Павлович перед нею багато разів спинявся, а це щось таки значить. Її купив якийсь багатий вельможа й заплатив добре. Копії й літоґрафії з неї в усіх крамницях і на всіх перехрестях. Одно слово, успіх повний, а він, дурний, оженився. Цими днями я до нього заходив і помітив у ньому якусь прикру зміну. Тітка, здається, прибрала його до рук. У Карла Павловича він ніколй не буває, мабуть соромиться. Почав він із своєї жінки і не з своєї дитини Мадонну з Предвічним Младенцем малювати; коли закінчить так добре як почав, то вона перевищить “Весталку”. Експресія дитини й матері надзвичайно гарна. Як це йому не пощастило з програмою, просто дивуюсь! Не знаю, чи допустять його, як жонатого, на той рік до конкурсу, — мабуть, ні. Ось і все, що можу тобі оповісти про твого безглуздого приятеля. Наш Карло Павлович щось нездужає; весною гадає почати працю в Ісакієвському соборі.
Твій Міхайлов”.
Невимовний сум обгорнув мене, як прочитав я цього простого приятельського листа. Я бачив, що прийшов край блискучій карієрі мого друга, мого улюбленця; вона скінчилась на світанку промінистої слави, але запобігти лиху не можна вже було. Як людина, він повівся нерозсудливо, але дуже благородно. Коли б він був звичайний собі маляр-ремісник, ця подія не мала б жадного впливу на його працю, але на нього, на маляра-мистця, справді палкого, це може мати згубний вплив. Уже сама втрата надії на виїзд закордон державним коштом — може найміцнішу енергію зломити. Власним коштом їхати закордон — про це йому тепер нема що й думати. Коли загарлива праця й дасть йому до того засоби, то жінка й діти заберуть у нього оті нікчемні засоби перше, ніж устигне він подумати про Рим та про його безсмертні чуда. Отже —
Італіє, щасливий краю, —
Спяніле від краси твоєї
Летить надхнення молодеє
До тебе, вимріяний раю!
Цей щасливий, чарівний край — замкнений для мого приятеля навіки. Хіба що якийсь надзвичайний випадок одчинить йому двері до цього справжнього раю; але такі випадки дуже, дуже нечасто трапляються. У нас перевелись ті правдиві меценати, що давали маляреві гроші, щоб він їхав за кордон і там учився. У нас тепер коли й зважиться якийсь багатій на таку витрату, то хіба тілько задля дитячої пихи; він бере маляра з собою за кордон, дає йому платню, як найманому льокаєві, і поводиться з ним, як із льокаєм: каже йому змальовувати готель, де він спинився, або берег моря, де його жінка бере морські купелі, та інші такі зовсім немистецькі речі, а простодушні люди тарабанять: “От правдивий прихильник і знавець прекрасного! Маляра з собою возив за кордон!” — Сердешний малярю, що діється в твоїй лагідній душі, коли чуєш ці несамовиті й дурні вигуки? Не завидую тобі, бідолашному поклонникові прекрасного в природі та мистецтві! Ти, як кажуть, у Римі був, а папи й не бачив, а слава, що ти був за кордоном, мусить тобі найтяжчим докором здаватися. Ні, краще з торбою йти пішки за кордон, нім з паном їхати в кареті, або зовсім одмовитись бачити “вимріяний рай”, примоститися десь у куточку своєї прозаїчної батьківщини та нишком поклонятися божественому кумирові Аполлонові. По-дурному, на диво по-дурному, повернув мій приятель свою долю. От уже тижнів зо два як я щодня перечитую щирий лист Міхайлова та все не можу повірити, що це таки правда — ота непрощенна дурниця. Так не йму віри, що іноді приходить навіть думка побувати самому в Петербурзі та на власні очі побачити ту гидку правду. Коли б це були вакації, я б не вагався, та на лихо саме тепер час науки в школах, — отже відпустку, якщо й дістанеш, то тілько на двадцять вісім день, а за половину цього часу що я зможу для нього зробити? Нічогісінько; хіба що те побачу, чого й увісні не хотів би бачити. Поміркувавши добре та одумавшись після першого вражіння, постановив я виждати, що старий Сатурн скаже, а тимчасом розпочати постійне листування з Міхайловим. На листи свого учня я стратив всяку надію, а надія на листи Міхайлова зовсім не справдилась. Надіючись на Міхайлова, не зважив я, що ця людина до постійного листування найменше надається; коли я дістав од нього відповідь на свого листа та ще й так швидко, як того й не сподівався, то мусів уважати це за восьме чудо, та й на підставі одного листа не слід було сподіватися потрійного листування. Що поробиш? Помилився, але хто ж не помиляється? Написав я згарячу до нього кілька листів, та відповіді не дістав жадної. Це мене не спинило, я ще та ще, і щодалі, то жалісливіше… У відповідь — ні слова. Нарешті я обурився й написав йому гострого й дуже короткого листа; це вплинуло на Міхайлова, і він прислав мені відповідь такого змісту.
“Дивуюсь, як тобі вистарчає терпіння, часу й нарешті паперу на твої кумедні, щоб не сказати, дурні листи. І про кого ти пишеш? Про дурня. Чи ж вартий він того, щоб за нього думати, не то писати, та ще й такі смішні листи, які пишеш ти? Плюнь ти на нього, — пропаща людина та й годі; а щоб тебе втішити, так от що ще додам: він разом із жінкою й “мамою”, — як він її величає, почав заливати за комір, — себто пиячити. Спочатку він повторював увесь час свою “Весталку” і наповторювався до того, що ті копії перестали брати навіть і на тандиті; потім почав розмальовувати літоґрафії для крамниць, а тепер не знаю, що він робить, мабуть малює портрети по карбованцю з морди. Його ніхто не бачить, — запроторився кудись на Двадцяту Лінію. Щоб тобі догодити, пішов я минулого тижня його шукати й насилу знайшов його помешкання — біля самого Смоленського кладовища. Його самого не застав удома; жінка сказала, що пішов на сеанс до якогось урядовця. Я милувався його незакінченою Мадонною, і скажу тобі, мені якось сумно стало; подумати тілько: защо пропав чоловік? Не дочекавшись його, я вийшов, не попрощавшись із господинею: вона мені видалась огидною.
Карло Павлович, не вважаючи на хоробу, почав працювати в Ісакієвському соборі. Лікарі радять йому покинути працю аж до другого року та виїхати на літо за кордон, але він не хоче розлучитись із початою працею. Чом ти не приїдеш хоч на короткий час до Петербургу, хоча б для того, щоб глянути на чудеса нашого чудотворця Карла Павловича? Полюбувався б і на свого дурня. Ти, здається, теж оженився, тілько не признаєшся. Не пиши до мене, — відповідати не буду. Прощавай! Твій Міхайлов”.
Боже, Боже! Невже єдина причина, — оте нещасливе окружіння, — могла так нагло, так швидко знищити ґеніяльного юнака? Чи не було ще іншої причини? Сумне одружіння!
Нетерпляче дожидався я вакацій. Нарешті іспити скінчились, я взяв відпустку й гайда до Петербурґу. Карла Павловича я вже не застав у Петербурзі. Він, за порадою лікарів, кинув працю й поїхав на острів Мадеру. Насилу знайшов я Міхайлова. Цей ориґінал ніколи не мав свого сталого помешкання, а жив, як пташка небесна. Я зустрів його на вулиці рука в руку з бравим мічманом, тепер уже лейтенантом. Не знаю, яким чином він знов опинився в Петербурзі. Я не міг дивитись на цю людину. Привітавшись із Міхайловим, я відвів його на бік і запитав про адресу свого приятеля. Міхайлов спочатку зареготався, а потім, ледве стримуючи сміх, звернувся до мічмана й сказав:
А ти знаєш, чию адресу питає він? Свого улюбленця N. N.
І Міхайлов знову зареготався. Мічман йому вторував, але нещиро. Міхайлов дратував мене своїм недоречним сміхом, нарешті схаменувся й сказав мені:
— Твій приятель тепер живе в найтеплішому помешканні, на сьомій верстві. Його, бачиш, не допустили до конкурсу, а він, не довго думаючи, зїхав із глузду та й гайда на тепле місце. Не знаю, чи він іще живий.
Я, не попрощавшись із Міхайловим, узяв візника й поїхав до шпиталю Всіх Скорбящих. Мене до хорого не пустили, бо в нього був приступ шалу. Другого дня я побачив його, і коли б наглядач мені не сказав, що це такий і такий маляр, то я б сам його не пізнав ніколи: так страшенно змінило його божевілля. Він мене, ясна річ, теж не пізнав: мав мене за якогось римлянина з рисунку Пінеллі, розреготався й одійшов од заґратованих дверей. Боже, Боже, яке сумне явище — знівечена божевіллям людина! Я не міг навіть кілька хвилин дивитись на цю сумну картину, попрощався з наглядачем і вернувся до міста; але нещасливий приятель мій не давав мені ніде спокою, ні в Академії, ні в Ермітажі, ні в театрі, ніде… Його страшний образ скрізь переслідував мене, і тілько щоденне відвідування шпиталю Всіх Скорбящих поволі притамувало перше жахливе вражіння. Приступи шалу з кожним днем усе слабішали, зате й сили фізичні швидко заникали; нарешті він не міг уже підвестися з ліжка, і я вільно міг приходити до нього в кімнату. Час од часу він наче ставав притомним, та все ще не пізнавав мене. Одного разу я приїхав ранком; ранішні години для нього були легші. Застав я його цілком спокійного, але такого безсилого, що він не міг і рукою поворухнути. Довго він дививсь на мене, наче щось пригадуючи, дивився задумливо, розумно, ледве чутно вимовляв моє імя, й сльози струмками полились із його просвітлених очей. Тихий плач перейшов у ридання, в таке розпачливе ридання, що я не бачив, — і дай Боже ніколи не бачити, — людини, що так жахливо ридає. Я хотів відійти, але він знаком спинив мене. Я зостався. Він простягнув руку; я взяв його за руку й сів біля нього. Ридання потроху стихали, тілько краплисті сльози котились зпід опущених вій. Ще кілька хвилин, — і він цілком заспокоївся й задрімав. Я тихенько висвободив свою руку й вийшов із хати в повній надії, що він одужає. Другого дня, таксамо ранком, приїзжаю я до шпиталю й питаю сторожа, який мені зустрівся, що з моїм хорим? І сторож мені відповів: “Ваш хорий, паночку, вже в трупярні; вчора як заснув уранці, так і не прокинувся”.
Після похорону я зостався на кілька день у Петербурзі, сам не знаю пощо. Якось тоді зустрів я Міхайлова. Оповів він мені про те, як вчора провожав мічмана до Миколаєва, і як вони випили на середній рогачці. Зайшла мова про небіжчика, про його вдову й нарешті про його незакінчену Мадонну. Я попросив Міхайлова провести мене до помешканя вдови, і він охоче погодився, бо йому й самому хотілось іще раз подивитись на незакінчену Мадонну. В помешканні небіжчика ми нічого не побачили, що свідчило б про колишнє перебування тут маляра, крім палітри з засохлими фарбами, що заступала тепер розбиту шибку. Я запитав про Мадонну. Хазяйка мене не зрозуміла. Тоді Міхайлов пояснив їй, щоб вона показала нам ту картину, яку колись він у них оглядав. Вона запровадила нас до другої хати, і ми побачили Мадонну: з неї зроблено латку на старому паравані. Я запропонував хазяйці десять карбованців за картину, і вона охоче згодилась. Я згорнув у валок своє дорогоцінне придбання, і ми залишили вдову, втішену десятьма карбованцями.
Другого дня я попрощався з моїми знайомими і — мабуть, назавжди — покинув північну Пальміру.
Незабутній Карло Великий уже вмирав у Римі.
Добре мені сподобалося