IX.
Дожидаючи неділі, чи, краще сказати, дожидаючи того архицікавого весілля, а взявся був до своєї поеми, але діло не йшло в лад: треба було дати час їй вилежатись, як звичайно висловлюється письменницька братія. Коли ця добра думка скріпилася, я одного гарного ранку зібрав розкидані аркушики мого заповідного твору, перенумерував їх і, як найніжніша мати кладе до колиски свою дитину, так я поклав до теки свою поему, свій безцінний скарб. Ранок був справді прегарний, і я, мов той Вальтер Скотт, перекинув через плече шкуряну торбину з олівцями та з папером, озброївся на дорогу кийком і вирушив до ставу та до млинів. Пройшовши греблю мимо ставу та млину, зайшов самотній геть до молодого березового гаю, що по той бік ставу, чи, точніше — Гнилого Тикича, та в холодку дерев, що вже бростилися, впившись свіжим запашним подихом весни, поринув в оглядування божественної природи, що оживала. Для одного такого ранку, думав я, можна без жалю покинути в місті освічених приятелів і повалятися тиждень-другий з ведмедями в барлозі. Прохідки свої поновлював я щоранку, і кожного разу з новою насолодою. Вийду, було, з тінявого березового гаю на ясну поляну та звертистою стежкою вийду на горбок, сяду собі біля хреста (такі хрести ставлять на горбках на знак близької води), вийму з торбинки олівця, папір та й малюю собі широку прекрасну долину Гнилого Тикича, осяяну ранішнім весняним сонцем. Це були найсолодші для мене хвилини, і тим солодші, що панорама, яка лежала передо мною, живо нагадала мені мистецький малюнок незабутнього мого Штернберґа, зроблений ним з натури десь у Башкирії.
Коли сонце відібється над безкраїм обрієм, і широкі тіні сховаються за кущі та за пригорки, тоді я обережно складаю мою працю до торбинки та й мандрую собі далі в сутінку розлогих дубів та берестів. Одного разу я отак несподівано натрапив на зовсім рюїздалівське болото (відома картина в Ермітажі), навіть передній план картини у найменших подробицях той самий, що й у Рюїздаля. Я просидів біля болота кілька годин поспіль і зробив досить викінчений малюнок з флямандського двійника. Цікаво було б порівняти його з славнозвісною картиною. Другого дня я зробив невеличкий етюд з суховерхої старої верби. Хотів був зробити такий самий етюд і з напівзасохлого старого береста, та на живій його половині ще не розгорнулося зелене листя, тому я й обмежився самим тілько кістяком. Та й такий малюнок дурно не залежиться в теці доброго маляра. Багато що змалював я верб та берестів, дожидаючи тої заповідної неділі чи то кумедного весілля.
У суботу ввечері, вертаючись до села, зустрінув я на греблі свого Трохима, що прохожувався з безруким кавалєром, з тим самим, що я його здибав на дворі в пан-отця Сави. І тепер, як і тоді, я не звернув на нього ссобливої уваги й поминув їх. Біля кватирі наздогнав мене Трохим та без усяких церемоній і сказав мені, що я нічого не знаю.
— А ти багацько знаєш? — спитав я в нього так само фаміліярно.
— А я знаю, що завтра буде весілля, так ще знаєте, яке весілля? — додав він таємничо. — Той самий пан, що ми його бачили дорогою та що заїздив сюди, так той самий пан бере спою кріпачку, ту саму, що її бачили тоді в берлині та що ночувала у нас за стіною.
Так ось де вона, таємнича загадка?! — подумав я. І яке все це просте й натуральне, а мені, з дурної голови, і бо-зна яким нерозгаданим сфінксом вона здалася.
— А хто цей кавалєр, що ти з ним ходив греблею? — спитав я Трохима.
— Та він же мені й переказав усю цю історію, — відповів Трохим.
— А сам же він хто такий?
— А яв нього й не питався, хто він такий. Бог його святий знає, що воно за чоловік. Отець Сава каже, що він вислужений салдат.
— Може матрос? — спитався я, перебиваючи велемовного Трохима.
— Ні, не матрос, а звичайний салдат, — стояв на свому незворушний Трохим.
— Добре, хай буде й салдат, — сказав я і, не заходячи до кватирі, “какъ быль съ сумкою и съ походною дубиною”, пішов назустріч моєму амфітріонові та його благовірній половині.
— А чи знаєте, що я вам скажу? — кричала мені кузина здалека.
— Знатиму, як скажете, — відповів я, наближаючись.
— Я завтра буду на весіллі! — промовила вона урочисто — і звертаюся з своєю просьбою до вас, як до артиста: порадьте, як мені вдягтися так, щоб це відповідало ролі, що я її гратиму в цій комедії.
— Вдягніться так, як ви завжди вдягаєтеся, — промовив я.
— Який ви ласкавий артист, — промовила вона й зробила найчарівливішу гримасу. — Як завжди! Хіба я щодня граю ролю весільної матері?… Розкидана ви людина, — промовила вона напівжартівливо, напівповажно, і ще принадніше посміхнулась.
— Ви, здається, відмовились були від цієї високої чести? — сказав я, нічого не розуміючи.
— Ніяк не можна! Він пише до мене так переконливо, пише так, що я не маю сили відмовити йому. Прочитайте, як він пише.
І кузина подала мені рожеву наперфумовану записку. Я покрутив її в руках, понюхав та й оддав назад.
— Фу! яка льодова байдужність, хоч би на письмо глянув. А хто привіз мені це рожеве посланіє, то цього вже ні за що не скажу, — промовила вона, обережно вкладаючи записку до ридикюля.
— Льокай або фурман, — кому ж більш? — сказав я навманя.
— Помилились, беріть вище! Та годі, не буду вас більше мучити. Сам рідний брат молодої, якийсь вислужений матрос. Я його не бачила, сам не зволив подати листа, а переслав од священика. Теж пиха! Ну, як же мені завтра вдягтися? Чи діждусь я від вас якоїсь поради, чи ні? — спитала вона в мене саме в ту мить, коли я згадав про безрукого кавалєра.
Я сказав їй щось недоречі, і вона зареготалась найнепорочнішим дівочим сміхом. Непорочний цей регіт надав мені найлукавішу думку, і я, отямившись, порадив:
— Вдягніться завтра… це для вас пуста річ… Вдягніться завтра так, щоб на нівець звести і його вродливу молоду, і його самого.
— А самого ж як? — спитала вона, хвилюючись…
— Зробіться подібною до його дочки, та й годі!…
— І прекрасно, — перебила вона з захватом. Я сама теж думала. Це буде маленька містифікація, — правда? — додала вона, звертаючись до чоловіка. А той, на знак згоди, кивнув головою та, дивлячись на мене, ніби казав: та й з тебе, брате-смиренниче, не абияка штука!
Вдоволена з мого проєкту, кузина дозволила мені, не переодягаючись, піти до неї на чай. Я послухався та, йдучи слідом за красунею, думав собі мало не вголос:
Невже ви, красуні, такі сліпі, такі дивовижно сліпі, щодо власних принад, що, не кажучи вже про зморшки, а й сивого волосся в себе не помічаєте? І це таки справді так. Я цілком переконаний щодо цієї гіркої правди. Во время оно, було, запросять мене намалювати портрета якоїнебудь справді шановної матері родини. Бабуся — побожна, богомільна, тиха, лагідна, вся в чорному, кращої моделі для пустельниці ґотичних часів і не вигадаєш — сідай та й малюй без жадної фантазії. Спробуй, одначе, намалювати портрета цієї пустельниці без жадної фантазії, себто ? lа Жерар Доу. Та тобі не те що не заплатять, — з хати виженуть, як найзлосливішого карикатуриста. Тоді й знатимеш, яка то побожна пустельниця.
Я довго зазнавав таких немилих пригод, доки не второпав, у чому справа. Догадався, і пішло як по маслу. Що то, мовляв, простота!
Пишу я цей свій заповіт молодим друзям моїм, малярам, що мають нещастя пробиватися в люди такими жалюгідними, такими гіркими способами!
Увесь вечір кузина моя була, як то кажуть, — як у своїй тарілці, сипала дотепами, сміялась і мало не танцювала, як те дівча, при одному слові про серпанкову сукню та про якийсь іще невиданий у світі тюнік. Вона була така весела й солодко-ласкава, що аж нудило, і вкінці зробилась нестерпною. Чужа радість взагалі якось мало нас тішить, а нестерпна радість моєї кузини просто до люті мене доводила. Щоб не бути безмовним свідком дурости та й вульґарности, я забрав свою мізерію й вийшов, — навіть од вечері відмовився. А після такої прохідки, що я її зробив того дня, це була велика жертва. З досади спробував я заснути, та спроба зовсім не вдалася. Спробував читати — ще гірше. Якусь огидну нудьгу нагнала на мене кузина своєю дурною радістю. Мов та потворна каракатиця, нудьга опліла мене своїми гидкими вітями і всю ніч не давала мені спокою. Про що б я не згадав, про що б не подумав, — усе нудне, усе незносно гидке. Якщо анґлійський сплін має хоч фамілійну схожість з нашою російською нудьгою, то я вірю в можливість подорожі пішки на Камчатку, як це зробив якийсь лорд, що до того ще й одружився з дочкою петропавловського паламаря. Весілля, наприклад, здається, весела, барвиста тема для думок, а спробуйте ви думати про нього, як нудьга нападе, то воно вам здасться такою чорною, такою гидкою річчю, що ви й очі заплющите. А якщо ви до того вже сивавий, лисий та ще й нежонатий, то краще й не думайте про весілля. Тут вам полізе до голови і старість, і самота, а скінчиться на тому, що ви з першою ліпшою дурепою поберетеся, аби самоти позбутися. Щоправда, доля старого бурлаки дуже незавидна, але й долі старого чоловіка молодої жінки не можна позаздрити. На мою думку, то краще вже доживати свого віку старим паничем, ніж оточувати себе чужою рожевою малечею, а свою лису, шановну голову оздоблювати прикрасою, що не додає вам ніякісінької поваги.
Удосвіта я трохи позбувся цієї проклятої відьми — нудьги й заснув, а прокинувся, коли вже дзвонили до служби Божої. Добре, що Трохим (Бог його знає, що це на нього найшло) догадався ще з вечора фрак та інше наготовити. Отже, я миттю одягся й вийшов із хати саме в ту хвилину, коли моя пишно убрана кузина сідала до коляси, щоб їхати до служби Божої. Вона запросила й мене сідати біля своєї пишної персони, але я відмовився від тої чести й пішов пішки. Я думав уже коло церкви побачити пишні повози молодого та молодої. Нічого подібного. Красувалася сама тілько коляса моєї кузини та ще якась маленька бричка з маленьким фурманом. У церкві, як звичайно, селяни пошепки ревно молились Богу. На крилосі дячок виводив басом “Іже херувими”, маючи до помочі вчорашнього безрукого кавалєра. А де ж молоді? Чи не трапилось якого непорозуміння, як це часто буває в таких випадках? Після служби Божої отець Сава просив мене й Трохима Сидоровича на шклянку чаю, і ми не відмовились. Ледве встиг пан-отець Сава прочитати “Отче наш” та благословити “яствіє й питіє сіє”, як до світлиці ввійшов пильний помічник охриплого дячка, безрукий кавалєр. Пані-матка, привітавшися з ним, як звичайно, повеличала його Осипом Федоровичем і прохала сідати. Він спершу повісив свою шапку на кілочок нарочито для того біля дверей вбитий до стіни, і вже потім сів мало не біля порогу на чомусь подібному до табурету. Ця скромність сподобалась мені, а ще більше у військової людини. Я почав приглядатись до нього уважніше. Це був молодий, здоровий парубок, з чорним жорстким волоссям, стриженим під гребінку, з такими самими чорними бровами й підстриженими вусами. Очі він усе опускав і ховав під довгими чорними віями, тому про них нічого певного сказати не можна, як і про верхню губу, що її контур ховався під вусами, а нижня губа була гарно викроєна, тілько трохи товстувата. Взагалі ж обличчя його здавалося грубе, але було таке лагідне й виразисте, що я мимохідь ним помилувався. До розмови нашої він не втручався, як це звичайно трапляється в людей його стану, що бували в бувальцях. Коли пан-отець Сава звертався до нього з якимсь запитанням, він одповідав коротко й доладу. Так, наприклад, пані-матка запитала його, коли їх хоче відвідати пан Курнатовський. Він одповів: “надвечір”, та на тому й скінчилось. Полюбувавшися скромним незнайомим, я подякував господарям за ласку та й пішов, а Трохима Сидоровича зоставила пані-матка в себе обідати. Увесь день згадував я про того незнайомого. І сам не знаю, чим він міг мене так зацікавити. Вислужений салдат, та й годі. За обідом я хотів був спитати в кузини, чи це не брат молодої стояв на крилосі, але кузина була сьогодні не в настрої, і я сховав до кишені своє нескромне питання. Гадав був після обіду запитати в родича, але той ще за обідом мало не захріп. А Трохим не зявлявся до самого вечора, — і моє зацікавлення зосталось незаспокоєне до самого вечора.
