X.
Дні дожидання такі нудні та довгі, як це нехитро складене оповідання, а години дожидання ще довші й ще нудніші. І дивно, ми завжди сподіваємося й дожидаємо, а не можемо призвичаїтися до цього томливого почуття, не можемо вкоротити безконечних годин дожидання ані на мить. Хоч я погано спав уночі й трохи над міру пообідав, та все ж не спромігся заснути після обіду, — хоч і силкувався, та не міг заснути. А все те дурне дожидання перешкожало. Чого ж я, дожидаю, і що мене тривожить? Сам не знаю, а почуваю, що таки щось тривожить. Щоб позбавитись цього “чогось”, я вдяг свою робочу блюзу, взяв торбину, кийка й пішов на свій улюблений пригорок, увінчаний дубовим хрестом. День був чудовий, небо блакитне, глибоке та ясне, як думка великого поета. Білі прозорі хмарки-красуні, мов непорочні сни дитячі, одна за одною летіли небесним простором, кидаючи темні плями на мою ненаглядну панораму. Від тих чарівливих плям панорама здавалася ширша і глибша і ще безкраїша. Я очей не міг одвести від цього імпровізованого освітлення. Мені здавалось, що я бачу на безкрайому овиді й Звинигородку, і Тальне, і навіть саму Умань.
Я взявся до праці. Розклав темні й ясні плями на моєму нескінченому малюнку, і малюнок ожив, заговорив і сам собою викінчився. Так от у чому твої чари, чародійство твоє, чарівний Каналетто!
Освітлення змінилось. Малюнок я поклав до теки й хотів іти на село. Дивлюсь, золоте сонце повисло над фіолєтовим обрієм і розсипало своє смараґдове проміння по всьому необсяжному просторі. Нова краса! Нове очарування! Вражений чудесною гармонією, я мовчки спустив руки і, не дихаючи, дивився на цю велично прекрасну ораторію без звуків.
Сонце вже сховалось, а я все ще стояв біля хреста, і — чи ж не диво? — мені вчувалася з березового гаю флєйта, що грала прелюдію вальса Аврори. А нічого такого на ділі не було, — про флєйту ніхто й не чував у тутешній околиці. Родич мій каже, що він колись чудово грав на флєйту, та загубив ключа він скриньки, де переховував інструмент, і покинув грати. І він не жартує, — на його думку, це зовсім нормальне. Ці недовгі хвилини я був справжнім поетом і ширяв думкою Бог-зна де, — десь у надзоряних країнах. Але, як мешканець землі, згадав я, щоправда досить пізно, про справи земні, себто про весілля. Пхе, який цинік! — скаже закохана читачка. Весілля зве просто земною справою! Згода, хай це буде справа самого Оріона, та я про неї уже смерком ізгадав.
Спотикаючись об пеньки та купини, я якось вибрався з березового гаю і вийшов на греблю. Дивлюсь, церква вже освітлена. Я прискорив ходу та, як був з торбиною й у блюзі, попростував до церкви. Добре ще, що догадався капелюха скинути. Сховався я за якогось плечастого дядька й виглядав, мов та миша з засіку. Обряд уже почався, і мій безрукий незнайомий кавалєр держить вінець над головою молодої. Збоку бачу, що молода — вродлива, а подивитися в очі не можна. Досадно. Виходить, що кавалєр — це її брат, більше нема кому бути. Шкода, що не познайомився з ним ближче. Тут напевне криється якась романтична драма. Бо що ж може лучити багатого дідича з убогим калікою-інвалідом? Треба доручити Трохимові розвідатись про всю цю справу як слід: чи не можна буде викроїти з цієї матерії якоїсь історійки, а може й оперетки на зразок “Москаля-Чарівника”. Бо ж нічим іншим, як чарами, примушує він чванливого ротмістра побратися з своєю кріпачкою. Хоч і як я старанно ховався за плечистим дядьком, а все таки не міг сховатись від гострого Трохимового ока. Він мене запримітив, підійшов та й сказав пошепки:
— Молоді запрохані на чай у дім. Якщо й ви підете, то треба приготувати фрак і чоботи почистити.
— Піди, почисти, — промовив я до нього лаконічно.
Трохим вийшов. Діждавшися “Ісаіє ликуй”, і я вийшов із церкви та й гайда до господи. От ще біда та й не маленька: в моєму добірному ґардеробі білої краватки не знайшлося, а вона тепер конче потрібна. Що його робити? Трохим догадався, згорнув відповідно білу хусточку, і вийшла зовсім добра краватка, бант тілько був не зовсім такий, як треба. Скінчивши своє вдягання, натягнув я фрака й пішов до покоїв. У дверях зустріли мене загальним сміхом. Особливо кузина так завзято сміялася, що я подумав, чи не з моєї краватки вони сміються. Показалося щось зовсім інше. Після першого пароксизму сміху, кузина взяла мене за руку й підвела до дзеркала. Ой, лишечко! Все моє обличчя було вимазане олівцем! Не сказавши й слова, вибіг я з хати. Підчас роботи я відганяв комарів вимазаними олівцем руками, хапався за лице, та й обробив собі лице a la Отелло, а гостре Трохимове око [цього] й не помітило, коли він завязував краватку.
Прибравши інший вигляд, я вдруге зявився до вітальні й після звичайних поклонів та побажань поглянув на молоду. Боже, яка звершена краса! До сивого волосся дожив, а не бачив такої неописаної краси. Вславлена красуня, графиня Коловрат, що я бачив її на паризькій літоґрафії, за допомогою всяких найхитріших косметичних засобів навряд чи провела б ролю повірниці поруч з цією скромною героїнею. Довго я не міг очей одвести від цього образу звершеної краси. І що уважніше та пильніше придивлявся я до неї, то більше бачив принади й гармонії в рисах її чудесного обличчя. Божественному Рафаелеві й у сні не снилася така краса та гармонія ліній. А вславлений Канова на шматочки розбив би свою цукрову Психею, коли б побачив це божество, що ґраціозно приймало філіжанку з чаєм. А проте, в її красі нічого не було спільного з рисами традиційної краси, це була самобутня, надхненна краса, це був тип моєї землячки у найвищій мірі досконалий. І як ти поблідла, як ти стемніла, моя сердешна кузино, перед цією лілією, що ледве-ледве розпустилася! Де твій сміх? Де твої хитрі вчорашні вигадки? Не помогли тобі ні притирання, ні вмивання, ані серпанкова сукня! Жаль тебе, бідна красуне!
Молоді не довго гостювали. Після чаю вони зараз поїхали, я теж попрощався й пішов собі до господи далеко не в нормальному настрої. Краса, в чому б вона не проявлялась: чи в живій істоті, чи в рослині, завжди має на мене однаковий доброчинний вплив. Під її добрим впливом я почуваю себе іншою, оновленою людиною, начебто старою дитиною. Мені тоді необхідна хоч якась людина, щоб поділитись з нею своїми добрими почуваннями, або хоч наговоритись досхочу, а то я стаю подібний до того пяниці, що не засне, доки не витверезиться. Я теж довго не міг заснути, але це безсоння не втомляло, а заспокоювало. Приємне, невимовно приємне почуття! Дякую Тобі, всемогутній Боже, що Ти обдарував мене почуттям людини, яка любить і бачить [усе] прекрасне й довершене у Твоїй нерукотворній безконечній творчості. Якби краса в усіх її проявах хоч би на половину людства мала доброчинний вплив, тоді б ми швидко наближались до звершености і нарешті втілили в собі божественний заповіт нашого божественного Учителя. Тоді б Шварц та Рівалєр разом із своїми ґеніяльними винаходами пішли старцювати або відкрили б кращі й благородніші джерела удосконалювання людства.
Довно я фантазував на цю прекрасну тему, аж поки нарешті фізика перемогла мораль, і я заснув. У сні повторилося те, що я бачив на яві, з тою тілько відміною, що замість ротмістра біля молодої сидів з цапиними ногами й рогами рубенсівський сатир, з лиця дуже подібний до ротмістра. Сатир тулиться до німфи, шероче їй щось на вухо. Німфа всміхнулася. Я здригнувся й прокинувся. Сонце вже заглядало до ґотичного вікна моєї маленької келії. Трохим ненавмисне, але саме доречі зявився перед мене. Я оголосив йому, що маю намір іще сьогодні після обіду виїхати до Лисянки, взяти поштових коней та й гайда до дому! Він проти звичаю не сперечався й зразу ж почав складати фрак та іншу зброю, що живо нагадувала мені про вчорашню подію.
Колишні благородні власники кріпацьких душ тілько гареми заводили з власних дівчат, а тепер з ними женитись почали. Виходить, що ідея про комунізм не така вже порожня ідея, не голос вопіющого в пустині, а що її цілком добре можна прикласти й до справжнього прозаїчного життя. Честь і слава прихильникам нової цивілізації! Трохим з захопленням заходився біля чемодану, а я, щоб не перешкожати йому, визнав за слушне скласти прощальну візиту пан-отцеві Саві. Але на порозі моєї ідилічної мирної келії зустрів мене сам пан-отець Сава разом із безруким кавалєром.
— Ви до нас, а ми до вас вибрались на візитацію, — говорив весело пан-отець Сава. — Оцей Божий чоловік — додав він, указуючи на кавалєра — має до вас екстраординарне послетіє.
Не встиг я здивуватись такою несподіванкою, як Божий чоловік добув з порожнього рукава мініятюрний, розмальований, мов той цукерок, коверт, подав його мені й сказав:
— Зять та сестра, ваше благородіє, кланяються й прохають вас завітати до них сьогодні ввечері.
Я не відмовлявся, як пяниця, від чарки горілки, і не читаючи наперфумованого посланія, сказав: “буду”. Тоді він подав мені другий такий самий коверт і прохав передати жінці Лукяна Олексієвича, себто моїй кузині. Я пообіцяв. Пан-отець Сава завважав, що воно б не завадило самому панові кавалєрові віддати листа й особисто прохати їх милость. Кавалєр не відказав ані слова на цю заввагу, тілько якось надзвичайно виразно всміхнувся. Відмовившись од запросин пан-отця Сави на шклянку чаю й таке інше, я попрощався з ними й пішов до господи сказати Трохимові, щоб він фрака не вкладав до чемодану.
— А щоб він згорів, той ваш клятий фрак! тілько й діл, що з ним морочимося: пообідати ніколи.
І багато ще дечого було сказано на користь фракові. Але я вже того не чув, бо пішов передати дружнєє посланіє кузині. Вона зустріла мене окликом:
— А що про молоду скажете?
Я відповів, що зроду не бачив такої красуні.
— Виходить, що ви не такі вже вередливі, як я гадала, — сказала вона холодно. — На вашу думку, виходить, — додала вона таким самим тоном — освіта в жінки — річ зовсім зайва?
Не тобі б казати, а не мені б слухати, — подумав я і, замість сперечатися і передав їй наперфумовану цидулку. За обідом мова знов зайшла про молоду. Знову кузина казала мені ущипливо, що я ніяк не ціню доброго тону та освіти в жінці. Я відмовчувався; її це доводило до люті.
— Так! — промовила вона, зеленіючи, — ви маляр, а маляреві потрібна тілько модель, натурниця, а не жінка.
Знову подумав я: не тобі б казати, а не мені б слухати. Але не знайшов достойної відповіді, щоб заперечити голосно її дуже нетонкій заввазі, і запанувала мовчанка.
Як правдивий Гомерид, родич мій убрав мало не цілого печеного з капустою гуся, з насолодою запив його чималенькою шклянкою сливянки, задоволений з себе усміхнувся і сказав:
— От тепер так! — та, звертаючись до козачка, додав:
— Подавай, що там ще маєш!
Козачок вийшов.
— Так! — сказав він далі таємничим тоном, — це така, кажу я вам, історія, що хоч у ґазетах дрюкуй.
— Яка історія? — спитав я не зовсім байдуже.
— Та хоч би вчорашнє весілля, — промовив він, поглянувши на жінку.
— А що таке? — спитався я й також подивився на кузину.
— Та так, нічого, — сказав він тоном людини, що знає велику таємницю. — Ви помітили вчора боярина молодої? — спитав він мене й знову поглянув на свою похмуру жінку.
— І навіть сьогодні мав честь його бачити, — одповів я.
— Це не більше, не менше, як вислужений матрос, рідний і єдиний брат теперішньої пані Курнатовської, дідички пятисот душ кріпаків, чистих, незакладених, — промовив він, наливаючи ще шклянку сливянки.
При слові “матрос” я мимоволі здригнувся: чи не герой це моєї поеми? — подумав я і, звертаючись до родича, попрохав його пояснити мені цю загадкову історію.
— А ось яка це історія…
Кузина пхикнула, вискочила з-за столу і вже з другої хати проговорила:
— Оце ще мужик-неотеса! від тебе, крім вульґарностей, нічого не почуєш.
