VII.
Ввійшов я до своєї хати й спинився біля дверей, щоб налюбуватися чисто рембрандтівською картиною… Трохим мій, поклавши руки навхрест на розкриту величезну книгу, а на руки голову, спав собі сном праведним, ледве-ледве освітлений нагорілою свічкою, а всі речі круг нього майже зникали в прозорій пітьмі: чудове сполучення світла й тіні розливалось по всій картині. Довго стояв я на одному місці, зачарований надзвичайною красою гармонії. Я боявся поворухнутись, навіть дихнути боявся. Як степовий міраж зникає при найлегшому подуві вітерця, так, здавалось мені, зникне вся ота краса від мого подиху.
Намилувавшись до втоми цією імпровізованою картиною, я тихо підійшов до столу, з жалем зняв із свічки [нагар] і розбудив Трохима. Спросоння він щось белькотав; я спитав його: “що ти кажеш?”, і він виразно й повільно прочитав:
— “Око — це орган, що служить провідником вражінь од світла”.
— Що ти читаєш? — спитав я; він повторив ту саму фразу й тим самим тоном. Я подивився йому в обличчя: очі були заплющені. Він спав. Я хотів дослідити, чи, сплючи, людина може ходити, узяв його за руку з тим, щоб провести по хаті, але він прокинувся.
— Що ти бачив уві сні? – спитав я його.
— Нашу кватирю в Києві, — відповів він.
— А що ти вві сні читав?
— Свою фізику.
— А перед сном що ти читав? – спитав я Трохима знову, дивлячись на розкриту велику книгу.
— Житіє й страждання священномученика Євстафія Плакиди, — відповів він і, протираючи очі, додав, дивлячись на книгу:
— А я думав, що ми в Таращі на станції.
— По-дурному ти так думав, — сказав я, розглядаючись.
— Я й сам тепер бачу, що по-дурному.
— А де ж здобув ти таку велику книгу?
— У тутешнього панотця.
— Хіба ти з ним знайомий?
— Я був сьогодні на вечірні, познайомився й попрохав якунебудь книгу для читання; він і дав мені “Житія святих отець”, оцю саму, — додав Трохим, показуючи книгу.
— Це добре, що ти познайомився з пан-отцем, і добре, що здобув собі таку святу книгу. А чи не довідався ти чогось про гостей, що приїхали в берлині? — спитав я, ніби випадково.
— Аякже, про все довідався, — відповів він самовпевнено — мені все до нитки оповів їхній високий льокай.
Нарешті таки я розкрив дивовижну, таємничу завісу, — подумав я й спитав Трохима, начебто випадково, між іншим:
— Що ж оповів тобі “до нитки” високий льокай?
— Вони поїхали до Києва на контракти — я насторожив вуха – та там і зазимували. На Середохресному тижні відговілися в Лаврі, а на пятому, виїхали з Києва. У Василькові поставили свій берлин на колеса і, діждавшись болота, рушили далі.
— А чого ж вони дожидали болота та нащо воно їм здалося?
— Не знаю, так сказав льокай, — відповів простосердно Трохим і провадив далі своє оповідання:
— А сюди заїхали для того, щоб покинути свій берлин, поки хоч трохи болото підсохне, бо путівцем його й десять пар волів з місця не зрушить, а їм завтра треба бути вдома: вони десь недалеко живуть; забув, як він називав своє село. Тут вони завтра пересядуть до брички і вже нею поїдуть до свого села.
— Ага! Трохи не забув, — сказав Трохим і спинився (от тепер, подумав я, поллється квінтесенція оповідання). — Сам пан верхи поїде, а бричкою тілько вони.
— Хто вони? — запитав я нетерпляче.
— Льокай з паніями, — сказав він спокійно і, відійшовши в куток, почав стелити свою постіль.
— А що ж далі? — спитав я з досадою.
— Нічого, відповів він байдужісінько.
— А хто ж ця молода панна та ота стара, що їхали в берлині?
— Не знаю, я не питав, — одповів Трохим тим самим тоном і, прочитавши молитву “Да воскреснетъ Богъ”, перехристив у головах свою постіль і ліг спати.
Я тілько подивився на нього та й годі.
– Спритно ж ти розвідав усе, як єсть: тобі тілько й служити, що в якогось Дон Жуана, а не в мене, — подумав я, розглядаючись і йдучи за його розумним прикладом.
За стіною було зовсім тихо. Моні не спалося. Що було робити? Доречі згадав я про “Морской Сборникъ” і, добувши з чемодану число 1, почав перегортати. На реєстрі покалічених бідолах, як на чомусь зворушливо-привабливому, я зупинився. Довго не міг я відірвати очей од цього заповідного реєстру, або — краще сказати — від мого героя, великодушного матроса. Я вже починав одчувати чари дрімоти, хотів був уже покласти книгу й загасити світло, але мені жаль було розлучитися з прозорою півтьмою, що утворилася від нагорілої свічки. Я почав одчувати надзвичайно приємний переходовий стан між сном і не-сном. У гармонійній півтьмі шукав я уявою та майже заплющеними очима якогось, хоч трохи освітленого предмету, щоб на ньому зупинити зір, що пригасав. Морок густішав, світло слабшало. Вії мої поволі до себе наближалися і нарешті заплющилися. Пітьма стала прозоріша й світліша, а в глибині цього зсиня-блідого півсвітла утворився ледве видкий темний, широкий, рівний, мов лінійкою окреслений обрій, а за обрієм тихо, повільно почало показуватися легеньке рожеве світло, і, зростаючи, набрало якогось сіро-похмурого тону. Обрій стемнів, і загуло, наче в сосновому борі. Я ввесь перетворився в слух та зір. Ще хвилина, і я вже чув не якийсь неясний гул, а страшний крик якоїсь потвори. Світло яснішало і прибирало зсіра-молочного кольориту. З-за темного безмежного обрію безконечною стіною з величезними фантастичними банями поволі здіймалися хмари. Здіймаючись вище та вище, вони втрачали свої колосальні химерні форми й обертались у темно-сіру масу безконечного простору. Над обрієм світлішало, і поволі, ледве помітно, наче з самого обрію, вставала велика білувата, срібляста куля, що тілько своїм обрисом подібна була до сонця. Світло проникло скрізь і викінчило прекрасну, страшну картину моря, під назвою “Пролоґ жахливої бурі”. Бліда куля підбивалася все вгору та вгору, все блідшала та блідшала, нарешті немов розтанула й зникла в молочно-сірій масі. Буря, наче мільйони невидимих потвор, ревла на просторі. На тлі темних хмар блищали зграями білі рибалки, а на білих скелях посідали довгими низками, мов цікаві глядачі, чорні баклани. Рев бурі знизився, став наче тоном нижчий і почав слабшати, як ретельний бас наприкінці служби Божої. В густій та тихій октаві бурі почулася мені жалісно-журлива мелодія нашої народньої думи, думи про Олексія, поповича пирятинського. Мелодія стала голосніша, слова розбірніші і зрештою такі розбірні, що я міг вторувати співакові голосом, і словами. І я вторував таким віршом:
На морі синьому, на камені білому
Ясний сокіл квилить-проквиляє,
На синє море пильно поглядає,
З[-за] моря добичі вижидає-виглядає.
Мелодія, що я їй почав вторувати, переходить у речітатив і помалу затихає, мов безнадійні стогони мученика, що вмирає самотній. Нарешті й речітатив замовк.
А з-поза величезної білої скелі на прибережний мокрий пісок виходить Трохим і веде за собою високого, похилого, з білою, як сніг, бородою, сліпого діда в синьому жупані й у чорній високій смушевій шапці. У правій руці в діда довгий кий, лівою рукою придержує він щось подібне до скриньки, прикрите полою довгого жупана. Це неодмінно лірник, або кобзар. Та де ж міг Трохим у такі дні зустрінути божого чоловіка? Так питав я сам себе. — Знає лукавий, чого мені треба, викопав таки, не зважаючи на Страсну Пятницю. Коли почав я пильніше придивлятись, то й побачив, що то був не лірник і не кобзар, а шотляндський королівський старець, так живо змальований Вальтер-Скоттом в його “Антикварії”. Яким же дивом, знов питаюсь себе, принесло з Шотляндії до Будищ королівського старця, та й пощо? Хіба що — в полон попав під Севастополем. Аджем анґлійці народ химерний: вони й на війні не цураються хатнього комфорту. Я, одначе, помилявся. Це був справжній лірник. Він сів біля самого берлину, поклав ліру на коліна й почав її ладнати, а Трохим, нахилившись, шепче йому на вухо: “Про Івася Коновченка заспівайте, дядьку”. Старий тихо кивнув головою, обернув колесо ліри, програв прелюдію й почав речітативом жалісну рапсодію про славного лицаря Івана Коновченка. Вікно, себто шкло в дверцях берлину спустилося, зелена завіска відхилилась, і в вікні зявилася невимовної краси жіноча голівка, з великими, трохи заспаними, карими очима.
Я здригнувся й прокинувся. В кімнаті вже сіріло й страшенно смерділо погаслою лойовою свічкою; я нашвидку взув чоботи, вдягнув плащ, кашкет і вийшов на двір. Весняний ранок сяяв цілою своєю красою, а з брами в поле виїздила бричка з двома пасажирками, в супроводі верхівця в венгерці та в химерному кашкеті.
— Це вони, неодмінно вони, — подумав я, дивлячись на бричку, що одїжжала. Прощай, лукава надіє! — прошепотів я й пішов назустріч господареві, що вже не спав.
