Переклад Б. Якубовський
Частина 1
Якщо Ви, ласкавий читальнику, — прихильник рідної старовини, то, коли будете проїздити через місто П[рилуку] п[олтавськ]ої ґуб., ражу вам спинитися на добу в цьому місті (якщо ж це трапиться не восени й не зимою, то можна й зо два дні пробути) та, по-перше, познайомитись із отцем протоєреєм Іллею Б[одянським], а, по-друге, з оцим самим пан-отцем Іллею відвідати напів-зруйнований Г[устинський] манастир, що по тім боці річки Удая верстви зо три від м. П[рилуки]. Можу вас запевнити, що не пожалуєте. Це справжнє Сенклєрське абатство. Тут усе є: і канал глибокий та широкий, що його колись наповнював водою тихий Удай, і вал, і на валі високий зубчастий мур із внутрішніми проходами та стрільницями, і безконечні льохи, чи підземелля, і в землю врослі надгробки серед величезних суховерхих дубів, що їх, може, ще сам ктитор понасажував. Одне слово, усе є, чого треба для якнайповнішого романтичного образу, звичайно під пером якогонебудь Вальтера Скотта або такого, як він, списувача природи. Але я… за убожеством своєї уяви (по щирості кажучи), не берусь до такого діла, та й мова моя, правду кажучи, не про те йде. Це ж я тілько так собі, щоб оповідання повніше було, зняв мову про руїни Самойловичевого памятника.
Я, бачте, з доручення Київської Археоґрафічної Комісії відвідав ці півруїни і, звичайно, за допомогою вельмишановного пан-отця Іллі, дізнався, що манастир цей збудований “коштом і працею” нещасного гетьмана Самойловича в 1674 році, про що свідчить портрет його, яко ктитора, намальований на стіні всередині головної церкви.
Довідавшися про це все і зрисувавши, як умів, головну, чи пак святу, браму та пятибаньову церкву Петра й Павла та ще трапезу й церкву, де похований вічної памяті достойний князь Микола Григорович Репнін, а також і вцілілу циклопічну братську піч, зробивши, кажу, все це, як умів, я другого дня хотів був покинути місто П[рилуку] та поїхати до Л[убень] — подивитись на манастир, збудований побожною матірю Яреми Вишневецького-Корибута. Я вже склав був усю свою мізерію до чемодану і хотів послати фактора Лейбу на поштову станцію по коні, аж увіходить до хати господар та й каже:
— І не думайте, і не гадайте; ви тілько подивіться, що на вулиці робиться.
Я подивився у вікно: — і справді, брудною вулицею тяглися два чотирьохособові берлини, скількись коляс, бричок, ваґонів різних розмірів та, нарешті, прості вози.
— Що це все значить? — спитав я свого господаря.
— А це значить, що один із нащадків славного п[рилуцького] полковника, сучасника Мазепи, — завтра іменинник.
Треба завважити, що господар мій був повітовий учитель російської історії і любив похвалитися своїми знаннями, особливо перед нашим братчиком — ученим.
— Так невжеж увесь цей транспорт тягнеться до іменинника?
— Овва! Це тілько початок, а побачите, що буде надвечір: у місті тісно буде!
— Добре. Та мені ж яке діло до вашого іменинника?
— А таке діло, що ми з вами возьмемо добру трійку коней та й чкурнемо удосвіта до Д[егтярів].
— До яких Д[егтярів]?
— Та просто до іменинника.
— Та я ж з ним не знайомий!
— То познайомитесь.
Я задумався. — А й справді, чи не чкурнути — правом дослідника старовини помилуватись на сільські імпровізовані забави? Це буде щось нове. Хай буде так!… І ми другого дня поїхали в гостину.
Почати з того, що ми збилися з дороги не тому, що було ще темно, коли ми виїздили з міста, а тому, що візник (справжній мій земляк!), переїхавши через удайську греблю, пустив віжки та сам про щось задумався, а коні, не бувши дурні і пішли собі транспортовим шляхом — звісно, з навички. Отож ми й приїхали до села І[ванківці]; питаємо першого стрічного дядька, як нам проїхати до Д[егтярів].
— До Д[егтярів]? — каже дядько. — А просто беріть на П[рилуку].
— Як то на П[рилуку]? Та ж ми їдемо з П[рилуки].
— Так не треба було вам і їздить до П[рилуки], — зовсім байдужно відповів дядько.
— То як же нам тепер проїхати до Д[егтярів], щоб не вертать до П[рилуки], га? — спитавсь я.
— Дозвольте, — тут десь неподалеку є село С[окиринці], що теж належить нащадкові славного полковника. Чи не знає він цього села?
— А С[окиринці], земляче, знаєш? — спитавсь я селянина.
— Знаю! — відповів він.
— А Д[егтярі] від С[окиринців] далеко?
— Ба ні.
— Так ти покажи нам дорогу на С[окиринці], а там ми вже якось знайдемо й Д[егтярі].
— Ходім за мною — промовив дядько й пішов вулицею попереду нашої хвацької трійки.
Він провадив нас повз стару деревяну однобаньову церкву та чотирьохкутну рублену дзвіницю; дивлячись на неї, я згадав картину незабутнього мого Штернберґа “Посвячення пасок”, і мені стало сумно. При імені Штернберґа я багато-багато згадую.
— Оце вам буде шлях просто на С[окиринці], — казав дядько, вказуючи рукою на ледве помітну дорогу, що поблискувала між густою зеленою пшеницею.
Цікаво, що візник наш цілу дорогу від П[рилуки] до І[ванківців] та підчас розмови моєї з селянином усе мовчав і, тілько побачивши з-за темної смуги лісу криту білою бляхою баню, промовив: “Оце вам і С[окиринці]”, а потім знов занімів. Це загальна риса вдачі моїх земляків. Земляк мій, як щось і доладу зробить, то не розбалакається про свій хист, а як, борони Боже, вклепається, то вже зовсім рибою стає.
У С[окиринцях] довідалися ми про дорогу до Д[егтярів] і поїхали собі з Богом між зеленою пшеницею та житом.
Товаришеві моєму така подорож, здається, не зовсім подобалась, тим більше, що він претендував чепуруном бути (а треба вам сказати, що ми були одягнені цілком по-бальовому). Він, як і візник наш, теж мовчав і не промовив навіть: “Оце й С[окиринці]”, — до того його розлютила курява та інші подорожні невдачі. Я ж, не зважаючи на фрак та інше причандалля, був зовсім спокійний і навіть щасливий, дивлячись на неоглядні простори, засіяні житом і пшеницею. Правда, і до мойого серця закрадався сум, але сум іншого роду. Я думав і питався в Бога: “Господи, для кого засіяне й зеленіє це поле?” Хотів був поділитися цим сумним запитом із моїм товаришем, та, подумавши, не поділився. Якби не це прокляте питання, що так недоречі зродилося в моїй душі, я був би цілком щасливий, купаючись, так би мовити, у тихо-хвильному морі свіжої зелені. Що більш наближалися ми до балю, то сумніше й сумніше ставало мені, і я ладен був, як то кажуть, завернути голоблі назад. Коли я дивився на обірваних стрічних селян, цей баль здавався мені якоюсь нелюдською забавою.
Чи так, чи сяк, а ми нарешті прибули до своєї мети — вже як сонце заходило. Не описую вам ні освітленого вечірнім сонцем лісу ще прадідами посажених чудових дубів, серед яких здіймається бенястий бельведер величезного панського дому, ні тої широкої та величавої просіки, чи пак алєї, що провадить до дому, ні величезного села, заставленого повозами, кіньми, льокаями та фурманами; не описую тому, що перед тим, як вїхали ми до алєї, зустріла нас безконечна кавалькада амазонок та “амазонів” і зовсім збила мене з пантелику; але товариш мій не сторопів: він моторно вискочив із воза та хвацько кланявся всій кавалькаді, з чого побачив я, що він неабиякий жартун. Коли амазонки, амазони і, нарешті, ґруми чи джокеї поминули нас, я також зліз із воза, розплатився з нашим візником та на запит його: “Де ж я буду ночувать?” — сказав: “В зеленій діброві, земляче”; після чого він посвистав та й подався в село, а ми скромно пішли чудовою алєєю до панського дому. Та щоб надати собі вигляду, що ми хоч трохи скидаємось на джентельменів, зайшли ми до так званої паничівської офіцини недалеко від головного будинку, де нас зустріли джентельмени найнепристойнішого вигляду. Звичайно буває, що люди після доброго обіду та неабиякої пиятики просто сплять собі, а в них було це якось навпаки. Вони скакали, кричали та чорт-зна-що виробляли, і всі, звичайно, в “шотляндському” вбранні. Цинізм, щоб не сказати мерзота, та й годі. Верґілій мій якось допросився умивальника з водою та миски, і ми, вмивши в коридорі свої обличчя та витрусивши пил з фраків, подалися до саду в надії зустріти господарів.
Надія нас не обдурила. Ми ввійшли спочатку до дому і, пройшовши дві залі, опинилися на терасі, уставленій найрозкішнішими квітами. Зійшовши з тераси і пройшовши старанно посипаною піском доріжкою через зелений майдан (що його з патріотизму зовуть “левадою”), увійшли ми в сад, — на немале моє диво, не анґлійській і не французький сад, а просто в натуральний дубовий ліс чи діброву. І коли б не блищали жовті доріжки між старими, темними дубами, то я зовсім забув би, що я в панському саду, а не в якійсь незайманій діброві. Верґілій мій повів мене до високого, розлогого, величезного дуба й показав мені в його стовбурі невеличкий проріз — ніби малесеньке віконце, сказавши: “Подивіться в це віконце!” Я подивився і, звичайно, нічого не побачив. — “Подивіться уважніше!” Я подивився уважніше й побачив щось подібне до образу Божої Матері. І справді, був це образ Іржавецької Божої Матері (так пояснив мені мій Верґілій), врізаний у цей дуб славним п[рилуцьким] полковником через рік після полтавського бою.
Слухаючи пояснень про цю історичну подію, я не помітив, як ми знов вийшли на леваду, де й зустріли господаря та господиню, оточених юрбою своїх усміхнених гостей.
Верґілій мій досить зграбно, як на повітового вчителя, вклонився господареві та господині, а господар поблажливо простягнув йому вказівний палець лівої руки, оздоблений коштовним перстнем. Верґілій улесливо схопив його палець обома руками і представив мене, як свого друга та вченого побратима. Я й собі також уклонився — сказати правду — досить по-вченому, себто по-ведмежому, і після того до гурту гостей приєдналися ще два члени.
Не описую вам ні господині, ні господаря, бо підчас нашої авдієнції надворі було майже темно, отже роздивитися докладно не можна було. Та хоч як гарна картина в цілому, а коли маляр не подбав про подробиці, то картина його зостанеться тілько ескізом, що на нього справжній знавець та аматор подивиться й лише головою похитає та відійде, зідхнувши, до портретів Зарянка — милуватися на герби, з убийчою докладністю вимальовані на ґудзиках якогось віц-мундура.
А щоб знавець та прихильник викінчених картин не покивали головою, обмежуся тілько першим вражінням, — найважливішою, на думку психолоґів, рисою в змалюванні характерів.
Перше вражіння, яке справила на мене господиня, було дуже миле, а господар — навпаки. Можливо, що то вказівний палець лівої руки, так ласкаво простягнутий моєму приятелеві, викликав прикре вражіння. Весела юрба гостей поволі сунула до дому, вже блискуче освітленого всередині; на терасі ж іще тілько розвішувано різнокольорові ліхтарі серед розкішних квітів та цитринових дерев.
Ледве господар із господинею ступили на терасу, кріпацька оркестра вдарила славнозвісного марша з “Вільгельма Телля”, після марша таки зараз, не відідхнувши, — полонеза, — і баль розпочався в усій своїй пишності.
Якийсь учений муж (здається, барон Боде) поїхав із Тегерану до руїн Персеполісу і досить докладно описав свою подорож аж до долини Мардамт; побачивши ж величаві руїни Персеполісу, сказав він: “Багато подорожніх описувало ці славнозвісні руїни, то мені тут зовсім нема що робити.” Те саме можу і я сказати, дивлячись на провінціяльний баль, хоч подорож моя не мала на меті опису провінціяльного балю і не звязана з такими труднощами, як подорож із Тегерану до руїн Персеполісу, та й порівняння вживаю, сказати правду, дуже ненатурального; та що робить? — як прийшлося, так і буде.
Прочитавши першу-ліпшу повість сучасного нашого красного письменства, ви всюди знайдете опис якщо не столичного, то вже неодмінно провінціяльного балю, та, звичайно, з усякими додатками про вбрання, поведінку, чи то манєри, і навіть самі обличчя, начебто природа для провінціяльних левиць та левів особливі форми творила. Дурниця! Форми ті самі, а якщо є між ними різниця, то тілько та, що провінціяльні леви та левиці безперечно більш освоєні, ніж столичні, чого, скільки мені відомо, описувачі провінціяльних балів не завважили. Отже, всі балі вже описані, почавши з балю на фреґаті “Надежда” і скінчивши російською гульнею на німецький лад, де устьсисольські хлопці “трошечки попустували”. І про провінціяльний баль можу сміливо сказати, що мені [там] зовсім нічого робити, хіба що милуватись на свіжі, здорові обличчя провінціяльних красунь.
Одне мене на цьому балі трохи здивувало, а саме те, що не видко було ні одного мундура, не вважаючи на те, що в п[рилуцькому] повіті стояв стрілецький батальйон. Не догадуючись, які тому причини, я звернувся до свого Верґілія; а Верґілій мій саме у цей мент виробляв у кадрилі найкласичніші “па”. Я терпеливо дожидав кінця останньої фіґури кадрилі, а тимчасом відповідав здогадами на питання. Може, — думав я — вони того?.. Але ні, ця професія належить більше гусарам і взагалі кавалєрії, а вони ж піхотинці, та ще й з “науковим” кантом. Ні, тут щось не теє!
Саме тоді кадриль скінчилась, і спітнілий мій Верґілій підійшов до мене.
— Ач, як танцюємо! — промовив він, обтираючись.
— Нічого, незгірше, — відповів я безуважно.
— А ось що, — сказав я йому мало не пошепки — чому це на балю немає військових?
— Їх майже ніде не приймають, тим більш у такому домі, як дім нашого Амфітріона.
— Дивно! — подумав я і, подумавши, спитав:
— А панночки нічого?
— Зовсім нічого!
Тут заграли вальс, і ментор мій закрутився з якоюсь апетитною чорнявкою. А я, пропхавшись якось між глядачами та глядачками, себто між покоївками та льокаями, що стовпилися біля відчинених дверей, вийшов на терасу та думав про те, як
Мы подвигаемся заметно…
* * *
Баль увінчано найрозкішнішою вечерею і не покроплено, не запито, а дослівно залито шампанським усяких марок. Мене простов жах ударило від такої розкоші.
По вечері Амфітріон запропонував ґросс-фатера, і щасливі гості прийняли це з захватом.
Ґросс-фатер почався і тривав з усією сільською простотою, аж поки не вийшло сонце.
Красуні, особливо ж красуні типу героїнь покійного Бальзака, себто красуні не першої свіжости! Не ражу вам танцювати до сходу сонця. Влада, що ви її зберегли над нашим бідним серцем при світлі свічок, зникає при світлі соняшному, а чари, навіяні вами за ніч, заступає якесь гірко-неприємне почуття, подібне до переситу. Але ви, неситі пожерачки бідних сердець наших, в своєму тріюмфі й не помічаєте, як наближається день, і сила ваша щезає, немов прозорий туман, що розстелився над болотом.
Так думав я, покидаючи веселий, невимушений ґросс-фатер і пробираючись між дубами до нашого табору (гості не зміщалися в будинках; напиналося кілька шатрів у кінці саду, — це й був обоз, або, точніше, циганський табор). Наближаючись до шатрів, що блищали в темній зелені, я немало здивувався, почувши в одному шатрі пісні та регіт. Це були друзі-питухи, що воліли самоту (не можна сказати, щоб повну), ніж світову суєту. Я пробрався якось до свого шатра, нашвидку перемінив фрак на блюзу і зник між кущами ліщини.
Я не знав, що до саду підходить став, і мені здавалося дивним, коли на [його] ясному тлі почало зарисовуватися густе, темне гілля ліщини. Я вийшов на галявину, і передо мною в усій красі своїй стало озеро, отінене старими берестами, чи то вязами, та мальовничими вербами. Чудова картина! Вода не ворухнеться — суще дзеркало, і верби-красуні начебто підійшли до нього ґрупами — помилуватись на свої розкішні, широкі віті. Довго стояв я на одному місці, зачарований цією чудовою картиною. Мені здавалося блюзнірством — порушити найменшим рухом цю урочисту тишу святої красуні природи.
Подумавши, я все ж зважився на таке блюзнірство. Мені спало на думку, що не погано було б зо два-три рази пірнути в це зачароване озеро, і я це миттю виконав.
Після купання мені стало так легко й радісно, що я подвійно відчув красу краєвиду й вирішив натішитись ним до краю. Для того умостився я під розлогим вязом та з насолодою замилувався чарівливою природою.
Оглядав я її, одначе, недовго. Я прихилився до береста й безтурботно заснув. Уві сні повторилась та сама радісна картина, з додатком балю, — дивно тілько, що замість звичайного вальсу я бачив уві сні відому картину Гольбейна “Танець смерти”.
Видіння мої перервав пронизливий жіночий сміх. Розплющивши очі, я побачив жваву зграю німф, що плескалася й вищала у воді, і мені хоч-не-хоч довелося відіграти ролю нескромного Актеона-пастуха. Одначе, я скоро запанував над собою та повзком заховався в кущах ліщини.
В одинадцятій годині вранці дзвін сповістив нежонатих гостей, що чай готовий (жонаті гості розкошували ним у своїх кімнатах). На сей радісний благовіст гості посунули з своїх самітних захистів на пишну терасу, прикрашену столами з чайним начинням і кількома пузатими самоварами та кавниками. Не встиг я докінчити другої чашки світло-брунатного сиропу із сметанкою, аж залунав вальс, і крізь відчинені двері я побачив у залі кілька пар, що кружилися в танці. “Коли ж вони накружаться?” — подумав я і, сходячи з тераси, зустрів свого Просперо, який мені сказав нишком, що сьогоднішній вечір почнеться концертом; це мене немало втішило, хоч, сказати правду, сподівався я небагато. Одначе, я помилився.
Незабаром після вечірньої прохідки гості зібралися, одягнені, як кому трапилось, себто одні в сурдутах, інші в пальтах, а ті, що додержували доброго тону або вдавали з себе анґломанів, прийшли у фраках; про вбрання ж ніжної статі нема що й казати. Це вже всьому світові відомо, що ні одна жінка, хоч би не знати, якою красунею була, не завагається разів зо двадцять на добу змінити своє вбрання, якщо має зустріти юрбу хоч би й потвор, аби не своєї статі. Прошу не гніватися, любі мої читальниці, — це не вигадка, а нерушимий факт.
Гості зібралися і посідали на свої місця, звичайно, з певним розбором: значніші висунулись наперед, а дрібнота (між нею і нас, Господи, постав) розташувалася в кіосках, у потемках, між колонами. Коли все втихомирилося, на підмостках у вигляді сцени зявився досить опасистий з колишніх кріпаків капельмейстер з цілком льокайським обличчям.
— Учень славного Шпора! — прошепотів хтось біля мене.
