Антін Карлович мовчки показав їм на нас рукою, і дівчатка покинули його та сховалися за кущем черемхи.
Тимчасом ми вийшли на зелений майданчик, що з одного боку прилягав до озера, а з другого до ґанку чистенького, біленького будиночка, пообсажуваного кущами бузку.
Чудове вражіння зробила на мене ця тиха ґраціозна картина.
Слідом за нами вибігли на лучку дівчатка, а з дому на ґанок вийшла молода, гарна собою жінка з книжкою та парасолькою в руці й пішла до дітей. Це була, як я потім довідався, ґувернантка-французка.
Ми ввійшли на ґаночок, і господар запропонував нам одпочити в тіні, а сам увійшов досередини.
Я на дозвіллі замилувався дітьми, що гралися на зеленій лучці та, сказати правду, на струнку, величаву постать красовитої ґувернантки, замилувався до того, що не помітив, як до нас на ґаночок вийшла сама господиня.
Уклонившись, я просив вибачення за свою неуважливість.
— Нічого, нічого, любуйтеся! У нас, хвалити Бога, є на що полюбуватись.
І вона лукаво всміхнулась та звернулась до мого товариша. Той почав був мене представляти, але вона нецеремонливо сказала йому:
— Не турбуйтесь, мені вже Антін Карлович представив. А ви краще розкажіть, як ви на балю веселилися.
І приятель мій заходився описувати їй баль, а я тимчасом приглядався до нецеремонливої господині дому.
Це була щонайменше тридцятипятилітня, дуже добре збережена чорнявка з великими, виразистими карими очима, з досить, як на її літа, свіжим румянцем на гладких лицях, з кирпатеньким носом, з чудовими білими зубами, з ледве обвислим підборіддям. У цілому ж була вона справжній тип українки. Навіть голос її, особливо ж вимова, нагадували мені мою землячку, якусь жінку урядовця середньої руки або високої руки протопопшу, не зважаючи на те, що була вона одягнена, як правдива пані.
— А бодай вас із вашим балем! — скоромовкою промовила вона, стала в дверях та й зацокотіла:
— Уклінно прошу до покоїв! Ви хоч сьогодні з балю, та, мабуть, іще чаю не пили. Сказати правду, і ми оце тількощо встали.
Я пішов слідом за господинею, а товариш мій, як той, що знає місцевість, пішов шукати жида та розпорядитися щодо помешкання.
У першій кімнаті, досить великій, зустрів нас Антін Карлович уже не в полотняній блюзі, а в сірому пальті з літнього тріко, і попросив мене сідати без церемоній.
— А ви, Маряно Якимівно, пошліть свою Ярину просити до сніданку Адольфіку Францівну з дітьми.
На поклик господині зявилась покоївка, скромна та миловида, в сільському вбранні, і, діставши від Маряни Якимівни наказ у чистій українській мові, вийшла з світлиці.
Через кілька хвилин увійшла до кімнати ґувернантка з двома дівчатками, а за нею й мій товариш. І всі ми посідали круг столу, увінчаного величезним самоваром. Якби я не знав, чиї це були діти, то подумав би, що Маряна Якимівна була їм справжня мати: так любо, так по-материнському любо вона їх доглядала. І, на немале моє диво, вона, звертаючись до ґувернантки, розмовляла з нею по-французькому. “Ось тобі й жінка урядовця середньої руки! Ось тобі й протопопша вищої руки!” — подумав я. Мене Маряна Якимівна просто зачарувала, і, коли б вона зверталась до своєї Ярини (здається, єдиної служниці) по-московському, то я подумав би, що маю щастя мати перед собою принаймні графиню або хоч просто даму вищого льоту.
Така сила упереження проти своєї рідної мови!
За чаєм я нагодою довідався, як на імя обом дівчаткам. Одну, здається старшу (обидві були однакові на зріст), звали Лізою, а Другу Натусею. І такі вони були схожі одна на одну, що, якби їх пересадовити з місця на місце, то й не знав би, котра з них Ліза, а котра Натуся. А обидві вони були надзвичайно подібні до своєї любої нені.
Господиня, між іншим, звернулась до мене і спитала, чи сподобався мені концерт у Д[егтярях].
— Аджеж там напевне не обійшлось без концерту?
Я підтвердив.
— Ну, а віолончеліст? Правда, гарний?
— Чудесний! — відповів я.
— Це наш великий приятель, і окрім того, що він чудовий артист, треба знати, що він і людина з якнайніжнішим, якнайблагороднішим серцем. Та що маєш робити? — додала вона, зідхнувши. Ліза та Натуся плачуть, коли не бачать його два дні поспіль, а про Адольфіну Францівну нема що й казати, сказала вона, шуткуючи, та поцілувала ґувернантку у щічку, що аж запалала, з чого я побачив, що вона розуміє по-російському.
Мені було дуже мило почути таку думку про людину, що її я з одного разу полюбив, як щось близьке моєму серцю.
Після чаю Антін Карлович звернувся до нас і запросив до своєї хати.
— Я до них тілько в гостину захожу, а хата моя в садку. І він узявся за свій бриль. Ми пішли за його прикладом.
Біла, соломою вшита хата, до якої привів нас Антін Карлович, стояла серед овочевих дерев і була Антонові Карловичу за кабінет та разом і за сторожівню. Справді німецька штука!
Хата Антона Карловича, як взагалі українські хати, була розділена сінями на дві половини: на властиву хату з кімнатою та на так звану комору. У коморі, освітленій одним вікном, містилася в нього аптека й бібліотека, у сінях лабораторія. Такий висновок можна було зробити з того, що на широкій грубі стояв лембик, реторта та шкляні й черепяні слоїки. Стіни світлиці, чи кабінету, були прикрашені луками, стрілами, томагавками та іншим знаряддям дикунів, що й свідчило про кругосвітню подорож Антона Карловича. Під стінами стояли дві канапи, а між ними при стіні простий дубовий стіл і на ньому елєктрична машина.
— Чи не бажаєте відпочити з дороги, а я тимчасом навідаюсь до Д[егтярів]: я ж там домовий лікар. До побачення!
І він зоставив нас у своєму кабінеті повними господарями.
— Не думав я, вирушаючи на баль, що потраплю до кабінету вченого мандрівника, та ще й скромного мандрівника! — подумав я вголос, коли ми зосталися самі.
— Та це ще нічого! — сказав мені товариш — ви зазирніть у кімнату, от де рідкі речі!
І справді ж рідкі! Уздовж цілої кімнати, під стіною — дубовий широкий стіл, позаставлюваний різноманітними й прегарними черепашками тропічних морів, а посередині стала, якраз напроти вікна, — плескувата скринька з аршин завдовжки та завширшки із скляною покришкою; вона містила в собі нумізматичні рідкості Антона Карловича.
Між монетами всякої форми та розміру побачив я австрійський таляр XVII віку з глибоко втисненим штампом, що зображав московський герб.
— А правда ж, цікава монета? — сказав мені товариш, указуючи на таляр, або, сказати краще, на цікаве тавро.
— Але що воно означає, це тавро? — спитав я його.
— А це, бачите, коли в 1664 або 5 році з українськими козаками ходив наказним гетьманом Іван Золотаренко, то наші козаки не схотіли брати платні московською монетою, ось їм і видали австрійськими талярами, поклавши московське тавро на кожний таляр.
Надивившися на рідкості Антона Карловича, я вийшов у садок, зоставивши свого товариша помріяти на самоті, себто трохи здрімнути.
Я обійшов увесь сад, або, краще сказати, парк, і не міг доволі налюбуватися на красу дерев, чистоту доріжок та й взагалі правдиво німецьку охайність, з якою це все утримується. Наприклад, у кого, окрім німця, ви побачите, щоб між овочевими деревами були понасажувані кавуни, дині та навіть кукурудза? У Німеччині це зрозуміле, але в нас цього просто не збагнеш.
Із саду вийшов я на греблю, пообсажувану вербами. Налюбувавшись чистеньким, чепурним млинком з одним гуркотливим колесом та пройшовши греблю, я опинився в селі.
Хат у селі всіх, може, зо двадцять. Та що ж це за краса, — що хата, то й картина!
— Ось, — подумав я — і невеличке село, та весело. Спробував я у стрічного селянина спитатись, чи можна в них буде найняти коні до П[рилуки].
— Можна, чому не можна, — хоч пару, хоч дві пари, так можна.
— Добре. Так я зайду потім, поторгуюся.
— Добре, поторгуйтесь.
За селом я побачив панську клуню, позаставлювану скиртами всякого збіжжя. Підійшовши до клуні, я спіткав токового, і він показав підурядний йому тік, чи клуню. Я, як не аґроном, дивився на все поверхово й розпитував теж поверхово; але з усього, що бачив та чув, я зробив висновок, що й завзятим аґрономам не завадило б повчитися дечого в Антона Карловича або хоч у його токового.
Спитав я його й про ґуральню, чом, мовляв, Антін Карлович, маючи стільки збіжжя, не побудує собі хоч невеличкої ґуральні, і дістав таку відповідь:
— Бог їх святий знає. Я й сам їм казав, щоб збудували хоч невеличку. Навіщо? — кажуть — щоб пяниць голих по світі пускати? Не треба! Вони в нас такі дивні, і, Боже борони, як вони цієї проклятої горілки не люблять!
— Справді дивний чоловік. Ну, а селяни питущі в вас у селі є?
— Ані одного.
— Дуже добре. Куди ж ви збуваєте своє збіжжя?
— А куди збуваємо? Нікуди більше, як у Д[егтярі]. Бачте, пани там бенкетують, а селяни голодують. Та ще мало того: у селі, окрім корчми, що вулиця, то й шинок, а в кожному шинку для примани людей катеринка грає. Ось селянин сердешний і пропиває останню нитку під німецьку музику. Сказано: мужик — дурень.
— Зате пани змудріли! О, філантропіє! — подумав я та й розпрощався з токовим.
Підійшовши до греблі, я мимоволі спинився, щоб полюбуватися на старі верби, що опустили свої довгі зелені віті у світлу, прозору воду. А з-за цих розкішних вітів, з протилежного боку ставка, визирає з темної зелені білесенька, усміхнена хатка Антона Карловича і, як красуня милується своєю вродою перед дзеркалом, так вона милується собою в прозорому тихому озері.
— Розкіш! — подумав я й пішов через греблю до чепурненької хатки.
Під цей час Антін Карлович повернувся від своїх пацієнтів і, на велику мою втіху, привіз із собою милого мого віртуоза та ще й з віолончелею. Ми зустрілися з ним при вході до садка й по-приятельському привіталися, як дуже давні знайомі.
До нас підійшла Маряна Якимівна і, без церемоній взявши мене за руку, сказала:
— Ви, певно, найблагородніша людина, коли полюбили нашого милого Тараса Федоровича. Від щирого серця вам дякую.
Я мовчки поцілував її руку. У цю хвилину підійшов до нас Антін Карлович.
— Дивись, дивись, що наш гість робить! — сказала вона, звертаючись до чоловіка.
— Нічого, нічого, — казав, посміхаючись, Антін Карлович. — А чи не краще буде, як ми підем та до борщу позалицяємось? Як ви думаєте, Маряно Якимівно?
— Та й справді краще. Прошу ласкаво, панове! — сказала вона, звертаючись до нас, і ми пішли обідати.
Чи багато з вас, панове, що маєте хоч одну кріпацьку душу, посадить біля себе кріпака, хоч би людина ця була найбільшим ґенієм у світі! Ручуся, що ні одного не знайдеться, окрім правдиво благородного Антона Карловича.
Тарас Федорович сидів між пустунками Лізою та Натусею, і вони йому, сердешному, не давали підчас обіду спокою. Чудова, благородна рівність? Ось як треба б жити між собою людям! Так що ж маєш робити? Не можна! Між іншим я почув кілька французьких речень, що ними обмінялись Тарас Федорович та ґувернантка. Цим остаточно полонив мене мій милий віртуоз.
По обіді ми, себто чоловіки, пішли до Антона Карловича в хату покурити. Та я не курець, і віртуоз мій, як виявилось, також, тому ми пішли собі пройтись по садку, аж вийшли на невеличку лощовину, де стояв невеличкий стіжок свіжого сіна. Не встояв я проти такої могутньої спокуси. Знявши краватку та сурдут, я приліг, прихилився на запашне сіно, а за мною, розуміється, так само й мій товариш. А щоб дрімота не взяла, зняв я здалека мову про двох дівчаток, що жили, так би мовити, на харчах у вельмишановного Антона Карловича.
— Які милі, прекрасні діти! — сказав я.
— І додайте, щасливі діти. Я не знаю, що з них було б, якби біля нашого розкішного села не було цієї ферми й цих добрих людей.
— А справді розкажіть мені, що це за ориґінальна мати, що так виховує своїх дітей. Мені здається, що в таких літах дітям ніхто не може стати за матір.
— Маряна Якимівна зовсім її заступила для них. Ось що! Софія Самійлівна, їх мати з наймення, — дама з великого світу, а головне — красуня. Красуні стає ніяково, коли її хто спитає про здоровя її дітей. Для неї це те саме, що сказати: як ви, Софіє Самійлівно, попоганіли. До того ж вона, як дама світська, після кожного балю (а їх у нас буває щороку три, року ж переступного й чотири) мусить оддавати візити своїм гостям. А гостей, самі бачили, скільки понаїхало. А 17 вересня так удвоє стільки понаїде, ні на яку погоду не зважаючи, бо тоді вона сама іменинниця. Поки віддасть візити, гляне — другий баль готується, там третій… Отак і проходить рік. А там, як вибереться час, треба й до Петербурґу поїхати: а то, каже, між цими хахлами зовсім зачерствієш. Так самі подумайте, чи за таким життям має вона час для дітей. І, на мою думку, вона нічого кращого вигадати не могла, як оддати їх до рук Маряні Якимівні.
— Я з вами згоден, що вони розумно зробили, та чи добре, це інше питання.
— Авжеж, тут серце матері сховалось під себелюбством світської красуні. Я, одначе, чув, що вона якось недавно про них згадала. Років за два вона хоче вислати їх до Смольного інституту: у п[олтав]ському, мовляв, вони зробляться хахлачками.
— І це правда. Як же вона не побоялася віддати їх М[аряні] Якимівні? А може вона думала їх охоронити французькою ґувернанткою та німкенею-покоївкою?
— Та де там! німецька покоївка сама швидко хахлачкою стане, а за ґувернантку нема що й казати. Послухайте, що я вам розкажу. Адольфіні Францівні заманулося вчитися російської мови. Ось Маряна Якимівна вчить її, та замість того, щоб навчити її російської мови, навчила її української. Софія Самійлівна через це мало не посварилася з Маряною Якимівною. І знаєте ще що: вона чудово співає деяких наших пісень. Попрохаймо її, щоб вона нам хоч одну заспівала.
— Неодмінно.
— Ось вони! ось вони! — почули ми недалечко дитячі голоси, і ледве встигли вдягнути сурдути, як підбігли до нас Ліза та Натуся і, схопивши поли сурдута Тараса Федоровича, потягли [його] в садок, примовляючи:
— Ходім, ходім! Вас мама просить грати.
Пройшовши кілька кроків слідом за мистцем, я побачив Адольфіну Францівну, що стояла, прихилившись до дерева, і, підійшовши до неї, сказав їй якийсь комплімент по-українському, на що вона зробила милу міну та зовсім не соромливо відповіла мені: “спасибі!” Ми пішли слідом за дітьми, розмовляючи, як близькі знайомі. Між іншим, на доказ свого знання української мови, ґувернантка прочитала мені два вірші:
