Частина 2
Розлучаючись з моїм проводирем, не думав я тоді, що на довго-довго з ним розлучаюсь. Я тоді думав, що, може, на той рік поїду знов по Україні з доручення Київської Археоґрафічної Комісії, побуваю в Чернігові, а з Чернігова поїду через Ніжен до П[рилуки] й по дорозі подивлюся на хвалену церкву, збудовану коштом поміщиці К. та трудами патентованого мистця, архітектора N., а в П[рилуці] погостюю день-другий у мого Верґілія, і, як буде можна, відвідаємо високодостойного Антона Карловича й Маряну Якимівну та налюбуємось на їх чудову ферму.
Так я тоді думав, вийшло ж, що не так, як чоловік хоче, а як Бог дасть. Вийшло те, що я протягом двадцяти літ (од дня виїзду мого з П[рилуки]) не тілько не бачив Києва, Чернігова, Ніжена, П[рилуки] й мого Автомедона, і ферми, і всього, що я там бачив прекрасного, але не бачив протягом двадцяти літ ні мого любого рідного краю, ниже звуку рідного не чув.
Ось що іноді робить з нами доля!
Після двадцятилітнього мого мандрування по чужих краях, вертаюсь я на Україну і, проїжжаючи смиренне місто П[рилуку], згадав про сіру хатку на розі брудних улиць і звелів візникові, чи поштареві, спинитися біля цієї мізерної хатки. Зліз я з воза, вхожу на подвіря, мене зустрічають два хлопчики; питаюсь, чи тут мешкає Іван Максимович С.
— Тут — відповідають разом обидва хлопці.
— Чи вдома він?
— Ні, вони в школі.
— А чи є вдома хтонебудь старший за вас?
— Є мати вдома, тілько вони відпочивають; ми їх розбудимо.
— Не треба, не будіть. Я згодом зайду. І я поїхав на поштову станцію.
День був чудовий, вже схилялося над вечір, і я, склавши свої речі, себто чемодан і клунок, на ґаночку станційного будинку, “подорожню” ж оддавши завідувачеві, просив не спішитися з кіньми.
Так розпорядившись, я сів на свою мізерію, себто на чемодан, і заходився рисувати чудово освітлену західнім сонцем камяну церкву досить незграбної, але й досить ориґінальної архітектури, збудовану полковником п[рилуць]ким Ігнатом Г[алаганом] тим самим, що перший зрадив Мазепу та перейшов на бік царя Петра, за що, по смерті полковника Носа, його поставлено на п[рилуць]кого полковника й обдаровано великими маєтностями в тому самому полку. Поки я зрисовував цей памятник славного полковника, сонце зависло над обрієм, і на вулиці показалася юрба школярів, а за школярською юрбою оподалік зявилася худенька, похилена постать, з парасолем замість палиці в руці. Це був мій Верґілій, і я мало не побіг йому назустріч.
Довго стояли ми один проти одного посеред улиці, і нарешті, після довгого пригадування, він простягнув мені руку й промовив:
— Антикварій! антикварій! Так це ви?… А я вас уже зовсім був поховав!… Та як же ви перемінились! Зовсім не пізнати…
— Спасибі ще, що хоч згадали.
— Та я вас завжди згадував, тілько з обличчя не пізнав. Прошу ж вас ласкаво відвідати мене в моїй убогій келії.
І ми, розмовляючи, підійшли поволі до воріт сіренької, давно мені знайомої хатки.
Біля воріт, як це звичайно в маленьких містечках буває, стояла вросла в землю лавка. Ми мовчки подивились на неї і сіли.
— Так, так, ось ви й помандрували, — сумно промовив Іван Максимович; — і на світ Божий подивились, мабуть і закордоном нераз побували… А я, як заліз у цей теплий куток, так і на світ Божий не показуюсь: сижу собі, можна сказати, без усякого руху!…
І довго ми розмовляли, згадуючи кожний своє минуле. Між іншим, він розповів мені, що незабаром після нашої розлуки він одружився з благородною і прекрасно вихованою, хоч і вбогою, дівчиною. “І думав — каже — я з нею вік свій у щасті та любові звікувати: та Бог судив мені вік свій у самоті коротати!” — І старий заплакав.
— Братіку! — почувся з-за воріт жіночий голос; — ідіть до хати, пора вечерять, діти спати хочуть.
— Нагодуйте їх, сестричко, та й покладіть, а ми тут іще трохи посидимо… Сестричко! — додав він — з нами гість сьогодні вечеряє, то ви б там чогонебудь додали… хоч карасика засмажили, та послали б Веклу по… знаете, той…
— Пошлю, братіку.
— Так… На третьому році нашого блаженства — казав він далі повагом — вона покинула мене навіки. Правда, я ще не зовсім сирота: вона зоставила мені свою малу дитину, для якої, можна сказати, я й животію. Того самого року в моєї сестри вмер нагло чоловік і також покинув її з малою сиріткою; ось ми й зійшлися з нею в один куток та й ділимо своє лихо, як нам Бог помагає. Дітей я гадаю з Божою поміччю до ґімназії… а потім…
— Братіку — почувся знов із-за воріт жіночий голос — ходіть до хати! Надворі роса й зимно, а ви в одному фраку.
— Зараз, зараз, сестричко! Ходімо до нашої хати, бо й справді як би нам із вами не застудитись. Ми ж не можемо з вами похвалитися молодістю, що цвіте здоровям. Ходімо!
І ми покинули лавку та мовчки ввійшли до хати.
Кімнатка, в якій я двадцять літ тому провів по-бурлацькому кілька день, була та сама, але й не та сама. Бідність була така сама, але була це бідність умита й причепурена жіночою рукою; на чистенькій підлозі — чистенькі доріжки, над вікнами білі фіранки, на вікнах бальзамини та ґеранії в вазонах; стіл, дощана канапа, липові стільчики — ті самі, але якось інакше виглядали. Що значить жіноча рука в хатньому побуті хоч би й охайного чоловіка!
У побуті людей цивільних це ще не так різко в вічі кидається, як у військових. Наприклад, зайдіть до кімнати нежонатого офіцера: справжня халупа — аж дхне люлькою та тютюном. А в жонатого офіцера — теж халупа, але в цій халупі скриня, що на ній у нежонатого спить деньщик із собакою, застелена килимом і заміняє канапу. На дощаному столику, замість тютюнниці та цвяха до колупання в люльці, — мережана ярославська серветочка, дзеркальце та якенебудь жіноче рукоділля. Одне слово, у родинному житті, навіть у злиднях, є якась свіжа матеріяльна принада: про принаду моральну вже не кажу…
Із другої кімнатки вийшла до нас бабуся в чорній хустці та в білісінькому очіпку, така мила й чистенька бабуся, яких я мало в своєму житті зустрічав.
— Представляю вам! Моя сестричка, Марія Максимівна!
Я вклонився.
— А це, сестричко, мій старий, добрий знайомий N. N.
Я знов уклонився, а вона сказала:
— Прошу сідати.
Я сів, а Іван Максимович подивився у другу кімнату і, звертаючись до мене, сказав:
— Яка ж у мене добра, розумна, догадлива сестричка! Уявіть собі, мені й на думку не спало запропонувати вам із дороги чаю, а це ж так приємно! Я живу в неї просто як у Бога за дверима. Та ну-бо, частуйте ж, моя люба, моя безцінна господине!… А дітки вже лягли спати, сестричко?
— Уже лягли, братіку, — відповіла бабуся, ставлячи на столі філіжанки з чаєм.
— То добре, я вам їх завтра покажу. А на котрий годочок їм тепер пішло, сестричко? Вони в нас, знаєте, однолітки, — додав він, звертаючись до мене.
— Та ось на Петра й Павла по дванадцятому мине.
— Уже по дванадцятому! Боже мій, як швидко летять наші старі літа! — промовив він наче до самого себе.
— Дванадцять, дванадцять!… Але!… — майже скрикнув він, вдаривши себе долонею по лобі — трохи не забув! У мене є лист на ваше імя, його я його дістав ще перед шлюбом. Він так і лежить не розпечатаний… І знаєте, від кого?
— Не знаю — відповів я.
— Від нашого шановного, найблагороднішого Тараса Федоровича, памятаєте — віолончеліста на фермі Антона Карловича.
— Боже мій, якжеж би я не памятав! Я саме хотів вас про нього спитати.
— Усе розкажу, дайте час! Багато є зворушливого та навіть повчального в житті цієї достойної людини. Я навіть записав деякі випадки з його життя; я, знаєте, сам хотів був на старі літа за літературу взятись, та, як прочитав Марлінського, мені й руки впали. Який блискучий, який ґеніяльний стиль!… Сестричко, будьте ласкаві, вийміть нам із нижньої шуфляди пачку паперів, що перевязані мотузочком.
Бабуся, не гаючись, принесла чималу пачку паперів, перевязаних мотузочком від голови цукру, і, віддаючи їх братові, спитала:
— Оці, братіку, папери?
— Ці самі, сестричко, дякую вам. — Ось, — сказав він, звертаючись до мене — ось скільки паперу напсовано, а все література винна.
І, розвязавши папери, він почав їх перегортати та, спинившись на клаптику синього паперу, сказав:
— А памятаєте, ви мене тоді просили записувати все, що почую з поезії та філософії простого люду, памятаєте?
— Памятаю — кажу.
— Ось я й виконав ваше прохання. Тут ви багато премудрости знайдете… Та де ж цей лист? Чи не загубив я його? Ні, ні, ось він. Я посилав його до Києва на ваше імя, але мені його повернули. Вас уже в Києві не було. І він подав мені здоровезний конверт, кажучи:
— А знаєте що? Сьогодні маємо середу… Погостюйте в нас до неділі, а в неділю пустимося з вами в путь, памятаєте, так, як колись, тілько не на баль, а простісінько на ферму. Там ви побачите особисто й автора цього листа; до неділі ж я розберу ці клаптики та, мабуть, і вам дещо прочитаю.
Я погодився і, після довгих намовлювань брата й сестрички зостатися в них ночувати, взяв лист і пішов на поштову станцію.
Чи вам доводилось читати лист, написаний вашим щирим другом, а одержаний трохи не пятнадцять літ пізніше? Хто не читав такого листа, тому я даремне намагався б оповідати та описувати вражіння, що його зробив на мене лист мого найдостойнішого друга Тараса Федоровича, вражіння невимовне, яке той тілько зрозуміє, кому доводилось такий лист читати.
Головний ефект такого листа той, що ви начебто тількощо розпрощалися й читаєте рядки тілько вчора написані, а пятнадцять літ здадуться вам якимсь скороминущим сном.
Ось що писав мені мій неоціненний друг:
“Я був близький до смерти, чи, краще сказати, до божевілля, коли ми приїхали до Петербурґу, і я довідався, що Михайло Іванович уже другий рік, як закордоном. Ось причина, чому мій лист, що Ви його переслали йому, зостався без наслідків. О, як гірко, як невимовно гірко нам, коли наші прекрасні, блискучі надії розбиває молот невблаганної долі!
Я обіцяв писати Вам зараз, як тілько дізнаюся про якийсь результат мого листа до Михайла Івановича, і ось уже третій рік минає, як я нарешті набрався духу, щоб писати про свої так немилосердно зруйновані надії.
Після балю, або, краще сказати, після того концерту, де Ви мені так щиро плескали, концерту, завдяки якому я полюбив Вас, як свого рідного брата, — отже тижнів зо два після того балю, в нашої Софії Самійлівни зявився прищик на лівій щоці; вона його роздряпала; з прищика зробився чиряк, а з чиряка до серпня зробилася така рана, що вона її ледве рукою затуляла. Уявіть собі її становище: красуня, а не минуло місяця, як на неї і дивитися не можна було; красуня, треба завважити, така, що й імя матері принесла в жертву красі своїй… Не страждав так великий музика Бетховен, коли оглух, ані великий ваш Буонаротті, коли осліп, як страждала вона, сердешна.
Усередині серпня вирішили їхати до Петербурґу. До квартету призначено й мене. Радість мою тілько ви можете зрозуміти. Я думав: ось коли прийшов кінець моїм стражданням! А страждання саме починалися…
Ми поїхали. У дорозі захворів також і “сам” та й умер, не доїжжаючи Великих Лук, на станції Вирути. Думаю, що вона загнала його в могилу своїми примхами. Та й ніде правди діти: нічого на світі не може бути жахливішого, як несподівано позбавлена своєї краси красуня. Гієна, просто гієна!
По приїзді до Петербурґу, звичайно, було не до гостей і не до квартетів; льокайські ж мої обовязки були невеликі: поприбираю вранці кімнати та й гайда на цілий день світ за очі.
О, краще б мені ніколи світу Божого не бачити, ніж бачити його й одчувати, та не сміти ні відчувати, ні дивитись на нього.
Після того дня, коли я дізнався, що Михайло Іванович закордоном, я заслаб спочатку на пропасницю, а потім, опритомівши за місяць, побачив себе у Петровському шпиталі, що на Петербурзькій стороні.
Мене почали відвідувати що середи та суботи товариші мої, льокаї-віртуози, і во єдину од субот сказали мені, що наша Софія Самійлівна вмерла під ножем якогось славного хірурґа, а ми зосталися сиротами.
Я кепсько одужував, так кепсько, що навіть сам головний лікар Кох, проходячи повз моє ліжко, не спинявся.
Та все ж весною я вже міг прохожуватись по довгому, широкому коридорі, у травні ж місяці мене вже ополудні випускали години на дві до саду.
Треба вам сказати, що в Петровському шпиталі є й жіночий відділ на третьому поверсі; жінок, що видужують, також ополудні випускають на прохід до саду. Ось сижу я якось на лавці, аж до мене підходить хвора в пістрьовому халаті і білому чепці, власне в такому самому ковпаку, що був на мені. Ми просиділи мовчки, поки служник не загнав нас до шпитальних покоїв. Другого дня була гарна погода, і нас знов ополудні послали на прохід. Походивши трохи, сів я на лавці. Учорашня пані знову приходить і сідає біля мене. Я якось ненароком поглянув на її обличчя й побачив, що це була красуня, але така змарніла, така сумна, що, дивлячись на неї, в мене серце заболіло. Я не втерпів та й спитав її:
— За чим ви так тужите?
— Гадаю, що за тим самим, що й ви — за здоровям.
Я не задовольнився її відповіддю і, помовчавши трохи, сказав їй:
— Здоровя ваше повернеться, але за здоровям не сумують так, як сумуєте ви.
— Так, це правда — промовила вона й затулила очі рукою.
