Ліст перед Серве — фанфарон, звичайний механік, ремісник перед мистцем, — більш нічого! Я неясно памятаю, як я вийшов із залі і як прийшов додому. Памятаю тілько, що товариші відібрали в мене віолончелю й сховали.
Від того часу я вже не беру віолончелі в руки і звуків її чути не можу: для мене це все одно, що ножем по серцю…
Протягом посту я тілько читав афіші й тілько раз був у Великому Театрі, коли давали ораторію Гайдна “Створення світу”. Це справжнє створення світу. Тілько для Великого Театру надто голосно: важко слухати. Тут принаймні Михайлівський манеж потрібний.
Ще давали концерт у Патріотичному інституті, в якому, між різними славнозвісностями, брав участь і граф Вєльгорський.
Чого б я не віддав, щоб його послухати! Та ба! світ не для всіх рівно створений.
Якраз у Велику Суботу покликали нас усіх чотирьох до поліції й повідомили нас, що поміщик вимагає, щоб ми повернулися до його села, та що ми тої середи маємо вирушити в похід разом із севастопольською партією. На середу ми були вже готові. І рано вранці в середу вийшли ми з інструментами на плечах — за юрбою колодників — із воріт Литовського замку та сумно, мовчки потяглися до Московської рогатки.
Не описую вам подорожі нашої, бо була вона нестерпно одноманітна й мерзенно гидка.
На третій місяць нашої подорожі з юрбою злочинців прибули ми нарешті до П[рилуки].
Дивне й моторошне почуття обгорнуло мене, коли я побачив рідне місто.
Я довго не важився послати з тюрми до нашого доброго Івана Максимовича. Нарешті на велику силу переміг я фальшивий сором та страх і послав по нього вязничного служника. За півгодини зявився Іван Максимович та взяв мене на поруки.
Цілу ніч ми очей не зводили, оповідаючи один одному все про себе, неначе рідні брати після довгої розлуки. Між іншими новинами він розповів мені, що проциндрений і зруйнований маєток покійного Г[алагана], нашого пана, купив із прилюдного торгу п. Кленовський і що він хотів узяти Лізу та Натусю до себе на виховання, але Антін Карлович оддав тілько Лізу, а Натусю в себе зоставив, і що m-lle Адольфіна покинула їх разом із Лізою. Другого дня я виїхав із П[рилуки] й ночував на фермі. На фермі все по-давньому, тілько Лізи й m-lle Адольфіни бракує, а господарі, здається, ще помолодшали й подобрішали.
Сонце вже сідало за обрієм, коли я підходив до ферми. Селяни, що я зустрічав їх біля села, вітаючи мене з добрим вечором, поглядали на мене та, знявши шапки, христилися. Мене це чимало здивувало: “Що воно таке значить, що вони христяться?” — питав я сам себе. Коли я входив до села, діти, уздрівши мене, кинули забави і, спинившись біля хати, довго дивилися на мене, а котрі старші, ті христилися. Я хотів був до них підійти та розвідати причину такої побожности щодо моєї особи, але діти розбіглися. Я пішов далі і вже на греблі зустрів бабусю, яка, перехристившись, спинила мене та спитала:
— Куди це ви труночку несете? У Д[егтярях] священик помер, поховать нікому буде, бо нового попа ще не прислано.
Тут тілько я догадався, що вони скриньку до моєї скрипки брали за дитячу труну.
Підійшовши до самих воріт саду, я спинився в роздумі: чи заходити мені до них, чи пройти стороною, і ледве рішився на останнє, як почувся мені у саду дитячий голос. Це був голос Натусі. Я відчинив ворота, але увійти до саду ще начебто боявся. Аж Натуся, побачивши мене, закричала: “Мамо! мамо! Старець прийшов!” (Маряну Якимівну вона називала мамою).
— Де ти старця бачиш? — спитала її Марія Якимівна, вийшовши з-за дерева.
— Він за ворітьми!
І вони підійшли на кілька кроків до мене. Натуся кинулась до мене з криком:
— Мамо! мамо! це не старець; це наш Тарас Федорович!
Мене й справді легко було взяти за жебрака: обідраний, запорошений, з палицею в руці та скринькою за плечима. Марія Якимівна підійшла до мене, подивилась на мене, взяла мене за руку, промовивши: “увійдіть” — і заплакала. Ноги підо мною підтялися, і я впав на землю та заридав, наче дитина. Натуся побігла за Антоном Карловичем, і за кілька хвилин ми вже всі троє йшли до дому та всі троє плакали. Натуся теж плакала — звичайно, несвідомо. Їй, зрештою, вже на дванадцятий пішло.
І що ж це за дитина, якби ви бачили! Це така краса, така дитяча врода, якої мені навіть на картинах не доводилось бачити.
Підійшовши до дому, Антін Карлович мало не вирвав мене з рук Маряни Якимівни та попровадив до своєї хати. “Заждіть мене тут” — сказав він мені, садовлячи мене на стільці в своїй хаті. — “Я за хвилинку…” — додав він уже за дверима.
У хаті все було по-старому, навіть повітря було давнє, і мені здавалось, що я тілько вчора вийшов із цієї кімнати.
За хвилину ввійшов хлопець з умивальником та білизною, а за ним і сам Антін Карлович, тримаючи в руках своє сіреньке пальто та інші частини туалєту.
— А чоботи знайдете в тій кімнаті — сказав він, указуючи на бічні двері. — А як скінчите, приходьте чай пити. Ми вас чекаємо! — додав він, виходячи з хати.
Преобразившись, я пішов до дому. На ґанку зустріла мене Натуся і, схопивши за руку, закричала:
— Мамо! мамо! дивіться — я його й не пізнала!
І з цими словами ввела мене до кімнати та, садовлячи мене на стільці біля стола, додала:
— Сідайте ось тут, якраз напроти мене й напроти мами. Ми будемо на вас дивитись: ми ж вас давно не бачили!
Я розглянувся навколо й сів. Якусь хвилину тривала мовчанка. Марія Якимівна, мовчки поглядаючи на мене, заплакала і сказала:
— Тепер ми тілько втрьох, а памятаєте — було пятеро.
І, наливаючи чай, оповіла мені відому вже історію, додавши, що m-lle Адольфіні дуже й дуже не хотілось розлучатися з ними та що вони насилу її вмовили перейти до п. Кленовського, бо вона там буде конче потрібна Лізі — аджеж Ліза така жвава!… Що Натуся проти Лізи? “Це в мене просто янгол, не дитина” — додала вона, цілуючи Натусю.
Маряна Якимівна почала розпитувати мене про мої пригоди, але Антін Карлович перебив її, сказавши, що для цього буде завтрішній день, а сьогодні треба спитатися гостя, чи не хоче він їсти та спати.
Після вечері я пішов до хати, де мені вже було приготовано постіль. Боже мій! — подумав я: за що ці добрі люди так мене полюбили? Чи зустрічають з такою любовю батьки свого сина після довгої розлуки, як вони мене зустріли? Добрі, благородні люди!
Другого дня вранці Антін Карлович поїхав до Д[егтярів] і випросив мені в управителя дозвіл зостатися на фермі з огляду на хворобу.
Увесь місяць серпень я прожив серед цих добрих людей — зовсім наче син у батька та матері, і цілком забув про моє сумне перебування в Петербурзі та про моє тяжке мандрування, хоч і повторював щодня свої оповідання.
Ледве чи розкошують так праведники в раю, як я тепер розкошую.
Наташа від мене зовсім не відходить, просить мене, щоб я вчив її грати на фортепіяні, хоч сама не гірше грає. Просить мене вчити її по-французькому, а сама мене поправляє. А коли я вечорами оповідаю про свої пригоди на етапах, вона плаче більше, ніж сама Марія Якимівна; вона просто чарує мене своїм привязанням до мене…
Учетверте беруся за цей лист, та не знаю, чи вдасться мені хоч тепер його скінчити. Просто вільної хвилини не маю. Уявіть собі, ми сидимо іноді цілісінькі ночі в затишній хатці Маряни Якимівни — вона за фортепіяном, а я із скрипкою.
Віолончелю я гадаю зовсім покинути; та чи стане мені ще відваги грати на неї, почувши Серве?!
Наближається край мого раювання; цими днями я покидаю ферму і зявляюся до мого нового власника.
Не передчуваю для себе надалі нічого доброго, автім — усе в руках Божих.
Я так довго писав цей лист, що нарешті звик до нього, і мені стало сумно, коли я його скінчив. Я думкою ніколи не розлучався з вами, але в цей час я просто жив із вами та відкривав вам усі мої думки та почуття, і тепер, коли подумаю про прийдешнє моє життя — а в ньому я передбачаю багато для себе сумного, а цим сумним не буде з ким ділитись, — то мені вже тепер тяжко.
Напишіть мені хоч три слова, напишіть тілько, що ви дістали мій лист, і я буду щасливий.
Прощайте, незабутній мій друже, не забувайте відданого вам безталанного музику N.
Ферма……
18 . . року, . . . серпня.”
Прочитавши лист, я гадав хоч трохи заснути з дороги, та де там! Передо мною стояв, наче живий, мій сердешний музика з своєю віолончелею та, дивлячись на мене, сумно посміхався, і то так сумно, що я хотів добути вогню і знов прочитати його сумне посланіє, аж дивлюсь — у вікнах вже біліє. Я накинув на себе шинелю і вийшов на ґаночок. Не минуло й пяти хвилин, як підходить до мене Іван Максимович і, після взаємних привітань, скаржиться мені, що йому теж усю ніч не спалося та що він давно вже ходить і поглядає, чи я не вийду.
— Мені, — каже — не знаю, чому, здавалося, що й вам також не спиться. Я хоч і не читав листа Тараса Федоровича, але знав, що він невеселий, хіба ж не правда?
— Правда! — відповів я — навіть дуже невеселий.
— І він, звичайно, не дав вам спати?
— Авжеж!
— Я так і думав. Та це все нічого — ви ж послухайте, що з ним потім було!… Я вам краще ввечері прочитаю. Я, знаєте, на старі літа туди ж таки пустився — у літературу. Та що ж, думаю, не святі ж горшки ліплять!… Предмет і сам по собі цікавий, а як його опрацювати, то вийде просто повість. Ось я й узявся… А сестричка, мабуть, давно вже нас із самоваром дожидає. Їй, сердешній, також щось не спалося цієї ночі. Це з нею, зрештою, часто трапляється. Ану, ходімо, це буде краще за літературу.
І справді, бабуся дожидала нас із чаєм, тілько не в кімнатах, а в садку, в літньому кабінеті братіка. Садок складався з кількох худорлявих фруктових дерев; тут стояла також дощана хижка, притулена до сусіднього тину. Це й був літній кабінет Івана Максимовича.
Проте, не зважаючи на мізерність цього садка, в ньому все було таке затишне, таке спокійне, що я мимоволі позаздрив сердешному Іванові Максимовичу.
Коли ми напилися чаю під кущем квітучої бузини, Іван Максимович впровадив мене до свойого кабінету, посадив на дощаній, голій канапі і, виймаючи з столу папери, сказав:
— Тепер ми в тиші самотности займемося літературою.
— Ось ці папери — сказав він, одкладаючи на бік кілька дрібненько записаних аркушів; — ці папери належать вам. Памятаєте, ви мене колись то просили збирати для вас усе, що торкається історії, філософії та поезії нашого народу. Тут є всього до трохи. Історичні відомості, що торкаються саме міста П[рилуки], подав мені покійний пан-отець Ілля Б[одянський], а решту я записував, де трапилось. А ось це вже чиста література, — казав він, разбираючи інші папери.
— Все, що діялося з нашим музикою від дня його відїзду до Петербурґу, я описую за його ж таки словами, тілько прикрашую іноді стиль на манір Марлінського. Божественний письменник! Навіть і заголовок даю своєму оповіданню в стилі незабутнього Марлінського, а саме: “Музика, або дві сирітки”. Чи памятаєте Лізу та Натусю? Вони в мене теж чималу грають ролю.
— Так з чого ж маємо почати? Він вам, мабуть, у своєму листі все, хоч коротенько, описав аж до дня свого повороту до рідного краю.
— Таки все, — сказав я — крім поворотної своєї подорожі з столиці.
— Себто, як вони по степах ішли? Я так і думав, бо й мені чимало труда коштувало випитати в нього деякі подробиці цієї, так би мовити, “мальовничої” подорожі.
І Іван Максимович усміхнувся з свого жарту.
— Так я почну саме з подорожі.
“Вечірній промінь сонця вже золотив величне й широке ложище річки Луґи, — так почав читати Іван Максимович — і коли ми перейшли через безконечно довгий і з різними баляндрами збудований на палях міст над річкою Луґою, що її ледве видко було з-за очеретів, то променистий Феб уже заховався за обрієм в обіймах Фетиди.”
