Побуваши в Таганрозі та в Ростові, Марко з своїми чумаками вийшов у степ, і не поштовим шляхом, а степом прямували чумаки через Орель та Старі Санжари. У Санжарах переправилися чумаки через Ворсклу й справили бенкет добрим людям. Купили три цебра горілки, найняли троїсту музику та й понесли горілку перед музиками. Кого зустрінуть, однаково, чи пана чи селянина – “стій! пий горілку!” Музики грають, а чумаки всі до одного танцюють. Отак бучно пройшов Марко Санжари.
Те саме було й у Білоцерківці. Хоч у Миргороді й не було переправи, та чумаки й там свого додержали.
— Хорол хоч і невелика річка, — казали вони, — а все таки треба свято відбувати.
І відбували свято. У Миргороді вони взяли горілки вже не чотири цебра, а цілу бочку й усе місто покотом поклали. А вже про музики та про танці нема що й казати.
З Миргороду з Божою допомогою вийшли на Ромодан, попасли воли та й потягли Ромоданом на Ромен.
Ідуть собі чумаченьки
Та йдучи співають.
А ти, Марку? Чому ж ти не співаєш з товаришами-чумаками? — Ой, тому ж я не співаю з товаришами-чумаками, що покинув я вдома дівчину молодую. Що там тепер із нею? Везу я їй з Дону парчі, оксамиту, всього дорогого, а вона, молода, може вже й з іншим побралася?
І чим ближче вони підходили до корчми, від якої йому треба праворуч повертати, тим він сумніший ставав.
І чого це мені та наймичка з голови не йде?.. А може вона скаже? — додавав він, роздумуючи.
Минули Лохвицю, прийшли й до корчми. Попрощався Марко, як годиться, з своїми товаришами-чумаками, подякував їм за науку й повернув собі на хутір із своїми возами.
Путь недовга: всього може верстов із пять, та все ж він спинився з валкою ночувати в полі. Наймити собі ночують у полі біля возів та волів, а він подався до своєї милої.
Серце моє! Доле моя!
Моя Катерино!
промовив він до неї, коли вона вийшла до вишневого садочку. Багато таких слів говорив він, їй, бо не знав, що вдома діється. А вдома діялося ось що:
Ворожка своїми ліками довела бідолашну Лукію до того, що Яким просив пан-отця Нила з причтом відправити над нею маслосвятіє… Після цього духовного ліку Лукії покращало: вона принаймні почала говорити. Перше, що вона промовила, був запит:
— А чи не прийшов іще?
— Хто саме? — спитав Яким.
— Марко! — ледве прошепотіла вона.
Надвечір їй полегшало, й вона прохала Якима послати їй на полу. Коли перенесли її на піл, вона кивнула Якимові, щоб сів біля неї. Яким послухався, й вона пошепки промовила до нього:
— Я його не діждуся, помру! Є в мене гроші, — віддайте йому. Всі гроші, що я від вас брала, сховані в коморі, на горищі, під соломяним жолобом. Оддайте йому; то я їх для нього ховала; та ще віддайте йому образок Марка святого Гробокопателя, що я принесла з Києва, а його молодій, як стануть до шлюбу, віддайте обручку від святої Варвари, а собі, тату мій, візьміть шапочку святого Івана.
І помовчавши, сказала:
— Ох, тяжко стає мені! Не діждусь його, помру! А він мусить бути близько, я його бачу.
Помовчавши, знову спитала, чи скоро світатиме.
— Треті півні оце тілько проспівали, — відповів Яким.
— Дай, Господи, мені ранку діждати, хоч подивитися на нього. Він ранком приїде.
А Марко тієї ночі, як вона сповідалася Якимові, цілував свою наречену, стоячи з нею під калиною, говорив їй солодкі, сердечні й пянкі речі молодечі, а замовкнувши, довго мовчки дивився на неї та все цілував її прекрасні карії очі.
Проспівали треті півні, стало на день займатися.
— До завтрого, моє серце єдине! — сказав Марко, цілуючи свою наречену.
— До завтрого, мій голубе сизий! — і вони розсталися.
— Іде, йде… — шепотіла недужа, коли зійшло сонце. — О, чуєте! ворота рипнули.
Яким вийшов із хати й зустрів Марка, що саме входив до двору з чумаками.
— Іди швидше до хати! — сказав, зрадівши, Яким — а я тут і без тебе ладу дам.
Марко ввійшов до хати. Хора, побачивши його кучеряву голову схудлими руками й шепотіла руки, промовляючи: Сину мій! Моя дитино, йди, йди до мене!
Марко наблизився до неї.
— Сядь, сядь біля мене, схили до мене свою голову.
Марко мовчки послухався. Вона схопила його кучеряву глову схудлими руками й шепотіла йому до вуха:
— Прости! Прости мене!.. Я… я… я твоя мати…
Коли Яким повернувся до хати, він побачив, що Марко, плачучи, цілував ноги в мертвої вже наймички.
