Трохи згодом Марта знову озвалася:
— Я все, Якиме, думаю: кому-то ми по собі добро своє залишимо? Не дав Бог нам із тобою ні дочки, ні сина, — так одинокими й помремо.
— Так що ж, що помремо? Люди добрі поховають та й добро споживуть.
— Авжеж споживуть: ніде воно не дінеться, а все ж краще, якби була своя рідна дитина.
— Та де ж її взяти, коли Господь прогнівався на нас за гріхи наші?
— Так, — прогнівали ми Господа милосердного, не потішив він старости нашої ледачої! Так і в домовину ляжемо, а нікому буде за нами щиро поплакати, нікому буде й душі наші грішнії помянути!
— Знаєш, Якиме, що? Поїду я завтра до Буртів та відвезу панотцеві Николі на сорокоуст і за твою, і за свою душу, — нехай одправить, як помремо.
— Завжди ти наговориш такого, що й не слухав би тебе! Ну, скажи ж таки, розумна ти голово, хто ж живий за свою душу сорокоусти править?
— Ні, Якиме не за живу душу, а за усопшу; маю це на думці зробити, щоб потім нам без помину не зостатися.
— Бог милостивий, не зостанешся! А я от про що думаю: щось наша челядь із села довго не вертається!
— Цить, цить, Якиме! Чуєш? О, ще раз!
— Що там ще раз?
— Чуєш?… дитина плаче…
— Еге ж, — за ворітьми.
— Ходім, Якиме, подивімось!
— Ходімо.
І жваво, хоч і не на їх літа, схопилися вони з призьби й пішли до воріт.
І не перекажеш того, як стара Марта та Яким зраділи, побачивши під перелазом загорнену в сіру свитку дитину, з голівкою, прикритою зеленим широким лопухом!
— Якиме! — тілько й спромоглася сказати стара Марта, сплеснувши руками.
А старий Яким, скинувши бриля, молився Богу.
— Якиме, — сказала Марта, взявши дитину на руки, — глянь, яке здорове та хороше!
Яким узяв дитину на руки та й каже:
— Ходім до хати, — воно, сердешне, голодне!
І вони пішли до хати з своїм дорогим скарбом.
У хаті Яким обережно поклав дитину на стіл, дістав з полиці псалтир (він був грамотний), тричі перехристився й прочитав псалом: “Живий в помощі Вишняго”. Потім узяв дитинку на руки і, передаючи її Марті, сказав:
— “Паче ока бережи її”.
Марта, перехристившись, прийняла дитину й поклала її на подушку.
— Подивись за нею, Якиме, поки я молока принесу.
Принісши молока, Марта заходилася годувати дитину, а Яким вийшов на двір, знайшов у повітці ночви й почав ладнати до них вервечки. За півгодини, надиво Марті, приніс він у хату готову колиску. Решту дня минула їм непомітно. Надвечір, коли дитина заснула в своїй колисці, Марта, забувши, що це неділя, дістала з бодні тонкого полотна й заходилася кроїти маленькі сорочечки.
А челядь вернувшись із села, оповідала, що на могилі бачили якусь молодицю; спершу вона співала якусь пісню, потім заплакала:
— “А коли ми перехристилися, так вона щезла; мабуть то була нечиста сила й запалася в могилу”, — так скінчила оповідати Марина, дівка небоязка.
Другого дня ще до схід сонця, Яким запряг до брички пару добрих коней, помостив бричку сіном, застелив килимом і поїхав до села Буртів за пан-отцем Нилом.
Їдучи повз могилу, він помітив у ранішньому тумані на могилі молодицю. Стояла вона лицем до Якимового хутора. Він глянув на неї, спинив коні й голосно гукнув:
— Добридень, молодице!
— Спасибі! — відповіла жінка.
— Що ти тут робиш, молодице?
— Вчора корову згубила так оце сьогодні дивлюся, чи не пасеться де.
— Ну, добре бувай здорова!
— Спасибі.
Яким сіпнув віжками, й добрі коні понесли його шляхом через поле.
В обід Яким вернувся на хутір із пан-отцем Нилом та з отцем дияконом. Спочивши трохи під хатою та освіжившись “закрепленим” березовим соком, пан-отець Нил увійшов до хати. Спершу він прочитав молитву над дитям, нарік його Марком, а потім із отцем дияконом одправив обряд святого хрещення. Кумами були Яким та щаслива Марта. До самої суботи гостював пан-отець Нил із дияконом на хуторі в Якима, та й не тілько вони, а чимало таки добрих людей посходилося на Маркові христини.
Минув місяць після христин Марочка (так звала його Марта), і на хуторі Якима Гирла нічого особливого не сталося; хіба тілько те, що скоро після христин чумаки прийшли з Дону, та це подія звичайна, хоч, правду кажучи, спостережлива голова й у цій звичайній події знайде собі чимало пожитку, як працьовита бджола на дрібненькій квітці. Особливо в перші дні варто послухати дозвільного чумака, як він, за чаркою горілки, почне розповідати, через які безкраї степи він переходив та з яких бездонних криниць воли напував; по скільки день він сам без хліба й без води пропадав; які міста бачив, які та на яких саме річках переправи мав, де та які він народи бачив, — аж волосся настовпужиться, як слухаєш. Та в Якима Гирла не було такого дозвільного чумака, а тому не було й балачок про мудровані чумацькі пригоди.
Минав уже вересень і, линучи над хутором, своїм подихом красив зелений гай різними золотими та червоними барвами. Як глянеш іздалека на той гай, то здається, наче вкритий він дорогим різнобарвним килимом, особливо в час, як над ним сонце встає чи заходить. На могилі біля хутора, трохи не щоранку й щовечора, челядь бачила таємничу молодицю. Почали базікати, що це щось неспросту. А воно було дуже спросту: бідолашна ота молодиця була покритка, мати маленького Марочка. Не сила була їй, сердешній, одірватися від того місця, де росла її бідолашна, прекрасна дитина. Скільки разів вона вночі підходила до самого хутора, обходила його навкруги, пересижувала цілі ночі в рові, не заплющуючи очей. Або в неділю коли челядь ішла на село, вона нишком підкрадалася до самих воріт, щоб хоч голос своєї любої дитинки почути. Скільки разів поривалась вона ввійти до двору й випросити назад чи навіть украсти свою дитину, бо без дитини не можна було їй на світі жити, без неї хліб не ївся, вода не пилася, сонце Боже не світило й не гріло. Після того, як її зрадив отой улан-баламут, уся її любов, усе її ніжне почуття пониженої матері зосередилося на її сирітці-дитині. А воно, бідолашне, в чужих людей, на чужих руках засипає, чужі годують його груди, не знає воно материної любови, не знає сердечного материного поцілунку! Материна любов перемогла й страх, і сором: вона стала на тому, що — хоч би що — піде вона на хутір, — ждала тілько неділі, коли на хуторі людей буде менше.
У неділю Яким, пообідавши та, як звичайно, відпочивши, сидів у своїй світлиці при столі й читав із Псалтиря: “Не ревнуй лукавнующим, ниже завидуй творящим беззаконіє”, а Марта, заколисавши Марка в новій колисці, довго стояла над ним задумана, а потім, зітхнувши, промовила:
— Знаєш що я думаю, Якиме?
— Господь тебе знає, що ти там думаєш?
— Та думаю я, прости мене Господи, що б ми робили, коли б наш Марочко, боронь Боже, помер?
— Я так і знав! Чи ж не гріх тобі ка-зна чим набивати голову?
— Ні, Якиме, як дивлюся я на нього на сонного, то все мені отаке в голову лізе.
— Молись Богу, Марто! Бог милосердний не попустить такого великого нещастя.
— А ще я думаю, Якиме, коли, дасть Бог, доживемо до Покрови, то поїдемо до церкви та запричастимо нашого Марочка, — тоді йому саме шість тижнів мине.
— Поїдемо, це діло християнське!
— А там, я думаю, вже за одним разом розпитатись, чи не знайдемо доброї наймички, бо сам бачиш, — однієї наймички нам тепер мало.
— Що ж? Як треба, то треба, — я не від того…
— Та коли б дав Бог таку, щоб і в господарстві таки тямила, тоді б я собі Марочка няньчила, а вона б по хазяйству поралась.
Марта зітхнула й замовкла, а Яким перехристившись, ізнов почав: “Не ревнуй лукавнующим…”.
За кілька хвилин двері стиха відчинились, і до хати ввійшла молодиця, хоч і бідно, але охайно вдягнена; вона несміливо стала на порозі, вклонилася й ледве чутно промовила:
— Боже поможи!
— Спасибі, небого! — відповів Яким. — Сідати просимо!
Молодиця мовчки сіла на лаві біля порога й мовчки пильно дивилась на колиску й на Марту. Багато їй треба було душевної сили, щоб і знаку не подати, що вона найближча сонному Марочку душа.
— Що доброго скажеш, небого? — спитав у неї Яким.
— Зайшла до вас спитатись: чи не треба вам буде наймички?
— Треба, голубочко, страх як треба! У нас тепер, Бог дав, мала дитина, так я все з нею няньчуся, а хазяйство зовсім занедбане.
— Так я б до вас найнялася.
— Наймись наймись, голубочко, у нас тобі лиха не буде.
— А здалека ти, небого?
— Аж зпід Ромна, дядечку.
— Добре! А що ж ти візьмеш на рік?
— Що другим платите, то й мені дайте.
— Добре! Мартусі ми платимо п’ятнадцять на асиґнації, нову білу свиту й чоботи шкапові.
— Добре, і я так наймуся.
— Гаразд! Дай уже нам, Марто, чогонебудь пополуднувати!
Марта, виходячи, наказала Якимові:
— Подивися за Марочком, — коли воно прокинеться, так поколиши його.
Яким посунувся на другий кінець столу, ближче до колиски, а Марта ще зза дверей додала:
— Та не бери ти його на свої залізні руки, я сама зараз вернуся.
— От ще розносилася з своїми панськими руками, — пробурмотів Яким і лагідно додав:
— Сідай, небого, на ослоні, ближче до столу.
— Спасибі вам!
Наймичка підійшла до столу й подивилася на колиску; лице її змінилось, і дві великі сльозини покотилися по її змарнілих щоках. Яким помітив це й спитав:
— Що, небого, може й у тебе дитина є?
— Була, та Господь узяв.
— Так, так… Так ти, небого, значить, удова?
— Ні, московка, — відповіла крізь сльози наймичка.
— Так, так… А як тебе звуть, небого?
— Лукія.
