Довго вона бавилася з Марком, підіймала його над головою, становила на підлозі на ноги, знов підіймала й знов становила, розмовляла з ним, сміялася, цілувала його, плакала й знову сміялася; одно слово, гралася з ним, мов семилітня дівчина, співала йому пісень, казки оповідала, звала його всіма здрібнілими песливими іменами, а дитина, наче спочувала радості своєї щасливої матері, бо за цілий день ні разу не заплакала. Та яке ж воно було вродливе! Великі карі оченята блищали, як алмази, і були дуже подібні до очей його прекрасної матері; їх одтінювали чорні довгі вії, й це надавало їм якогось недитячого виразу.
Лукія не помітила, як і вечір надійшов. Що його робить? Треба вечерять варити, а Марко про колиску й не думає: розгулявся так, що його й до ночі не покладеш спати! Хоч би хто з села швидше вертався, а то приїдуть господарі, — що вони скажуть? Подумають, що вона цілий день і цілий вечір проспала! Аж ось заскрипіли ворота, і до двору вїхали господарі.
Лукія відчинила їм двері, жаліючись на Марка, що не дає їй у печі затопити.
— Що ж він робить, усе плаче? — спитала Марта.
— Де там плаче! За цілий день хоч би скривився, все пустує.
— Ой, ти, волоцюго, волоцюго! — промовила Марта, підходячи до Марка. — Та ти йому ще й килим послала?
— Коли ж не лежить у колисці, все на руки проситься.
— Бач, який непосидющий! Стривай, ось я тобі дам!…
Скинувши кожуха й свитку, Марта взяла Марка на руки й сунула йому в руку позолочений медяник, гостинець пан-отця Нила.
Лукія заходилася топити піч. За кілька хвилин увійшов до хати й Яким, збиваючи гарапником сніг із нової смушевої шапки.
— Добривечір! — привітався він, входячи до хати.
— Добривечір! — відповіла Лукія.
— От ми, дякувати Богу, й додому вернулися, — сказав він, перехристившись. — А що наш хазяїн удома поробляє? Мабуть, ради свята плаче?
— Де там плаче! Цілий день спокою бідній Лукії не дає; цілісінький день пустує та й пустує..
— Ой, ти, гайдамако! Глянь, як він обома рученятами медяника загарбав!
І, поклавши на стіл клуночок, Яким, скидаючи свиту й кожуха, почав ніби сам до себе:
— Горе мені з отією матушкою Лікерією! На дорогу таки та й на дорогу! От тобі й надорожився! А тут іще й диякониха та й титарка із своєю сливянкою. Ну, що ти з ними маєш робити? Збили з пантелику, окаянні, та й годі! Лукіє! Покинь ти до дідька свою піч! Іди лишень сюди!
— А що ж ви будете вечеряти, коли я піч покину? — сказала Лукія, повернувшись до нього з рогачем у руках і всміхаючись.
— Не хочу я вечеряти сьогодні, та й завтра не схочу вечерять, і після завтра… та й стара моя теж не хоче вечеряти… Правду кажу, Марто?
— Бач, який розумний! Добре, що сам ситий, то думає, що й усі ситі, а може бідна Лукія цілий день нічого не їла.
— Ну, ну, пішла вже! З тобою й пожартувати не можна.
— Гарні жарти вигадав!
— Та цур вам, варіть хоч три вечері разом, а я добре знаю, що вечеряти не буду!
— Ото завгорить! Нам більше зостанеться!
— Нехай вам зостається, — сказав Яким, сідаючи за стіл. — А засвіти-но, Лукіє, свічку.
Лукія засвітила свічку й поставила на стіл, а Яким, розвязуючи клунок, тихенько заспівав:
“Та виріс я в наймитах в неволі,
Та не було долі ніколи,
Та гей!…
Ой виріс я в наймитах в дорозі,
При чужому возі в дорозі,
Та гей!…
Та чужії вози мажучи,
Та чужії воли пасучи,
Та гей!…
— Лукіє! Покинь ти там свою піч, — сказав він, розгортаючи велику червону хустку. — Візьми собі, дочко, моя безталаннице, візьми та носи на здоровя! Ось на очіпок, а ось на юпку й на спідницю; візьми, дочко моя, та носи на здоровя. Ходи ти в нас не так, як сирота, а так, як роменська міщанка, як нашого голови дочка. Це зносиш, друге куплю, бо ти в нас не наймичка, а хазяйка; ми із старою за твоїми плечима, як у Бога за дверима живемо.
— Візьми, візьми, Лукіє, — додала Марта, — візьми! Це ми для тебе в московських крамарів купили.
— Та навіщо ж ви купували таке добро? — сказала Лукія: тілько дарма гроші повитрачали!
— Не твої, дочко, гроші, — Божі: Бог дав, Бог і візьме, — відповів Яким, даючи їй гостинці. А Лукія, беручи їх, кланялась і крізь сльози говорила:
— Дякую, дякую вам, мої рідні, мої добродії!
— От так краще, — казав весело Яким. Ти Лукіє, послужи вже нам у нашій старості, а ми, дасть Бог, потроху з тобою обрахуємось. Бачиш, ми вже люди старі; Господь його знає, що з нами буде завтра, а в нас, сама бачиш, дитина мала, сама-самісінька. Ну, не дай Боже, моєї старої не стане… куди воно подінеться!
— Перехристися! Що ти там, як сич на коморі, віщуєш?
— А що ж! Усе в руці Божій!
Марта, кладучи Марка до колиски, тихо промовила:
— Не слухай його, Марку! Це він так од титаревої сливянки.
— Що? — сказав протяжно Яким. — Як дам я тобі сливянки, то знатимеш ти мене!
— Ой, уже й слова сказати не можна!
— Не можна!
І в хаті запанувала тиша; тілько Марта тихо-тихенько приспівувала колисанку, позираючи на сердитого Якима.
Незабаром посходилася вся челядь; вечеря була готова; всі, крім Якима, посідали до столу в протилежній хаті, повечеряли й полягали спати. За хвилину все на хуторі спало. Не спав тілько старий Яким; він сидів у світлиці за столом, схиливши свою сіру голову на міцні, жилаві руки.
Довго сидів він мовчки, а потім заспівав ледве чутно:
“Ой воли мої та половії,
Та чому ви не орете?”…
Доспівавши пісні, він заговорив сам до себе:
— Піду, неодмінно піду чумакувать! Та й справді, що я вдома висижу з цими бабами? Крім гріха, нічого! Не те в дорозі: товариство, степ, могили, міста, а по містах церкви Божі, базари, купецтво! Підходить до тебе бородай пузатий: “По чому, каже, чумаче, риба, або сіль?” – “По тому й по тому, господа купець!” – “А менш не можна, братєц чумак? – “Ні, кажемо, господа купець!” – “Ну, якщо не можна, то нехай буде й так”. І гребеш собі червінчики в гаман!
— Гей, чумакування, чумакування! Коли то я тебе забуду! Ні, годі! Піду таки чумакувати! Дай Боже, тілько літа діждати, а то я отут з бабами зовсім закисну!
Вставши зза столу, він довго ще ходив по хаті, потім став перед образами, помолився Богу, узяв псалтиря й прочитав псалом: “Господь просивіщеніє моє, кого убоюся”, а потім став роззуватися, приказуючи:
— От безталання! Нікому й чоботи стягти!
Роззувшись, він ізгасив свічку й ліг спати, читаючи з памяті молитву: “Да воскреснет Бог”.
