Лукія, що пізнала його з голосу, швидше побігла до світлиці, взяла з колиски сонного Марка й перенесла до другої хати.
— Що це ти робиш? — спитала її Марта.
— Вони п’яні ввійдуть до світлиці та розбудять його сердешного.
Лукія не помилилась: мисливці ввійшли до хати з галасом, несучи велику обплетену пляшку; вони досить нахабно звеліли дати собі закуски, посідали до столу та й заходилися “мочити морди”.
Молодий корнет випив тілько дві шклянки й більше не схотів пити; він усе водив очима по хаті, а потім спитав у Марти:
— Прешановна бабусю! Я бачив із тобою на дворі ще одну молодицю, — хто вона така?
— То Лукія, наша наймичка.
— Так оце, мабуть, колиска для її дитини?
— Ні, то наша дитина.
— Куди ж сховалася твоя наймичка? Ми ж не звірі, чого їй лякатися? — так питав чорнобривий, з кирпатим синім носом з довгими вусами, мисливець. Це був командир уланського ескадрону.
— Вона в другій хаті, порається.
— А чи не можна, голубонько, подивитись на твою наймичку? Вона, здається, гарна з себе, — мовив той самий ротмістр, закручуючи вуса.
— Така сама, як і інші люди. Та їй тепер ніколи, — відповіла Марта.
— Ну, панове! Запалюйте люльки та й гайда! Мабуть наші коні таки добре померзли. Бабусю, дай лишень нам огню.
Марта засвітила їм свічку. Мисливці позапалювали різноманітні люльки й вийшли з хати. Яким випровадив їх за ворота, побажав їм щасливого полювання й вернувся до хати.
Як тілько пішли непрохані гості, Лукія принесла Марка, що все плакав, поклала його в колиску й стала колихати, тихенько наспівуючи якусь пісню. Марко замовк і скоро заснув.
Яким довго сидів мовчки за столом, спершись на руки, а потім ледве чутно промовив:
— Бог його святий знає, коли оті улани підуть од нас. Прогнівили ми Господа милосердного! От уже четвертий рік стоять та й стоять, наче навіки тут оселилися. І що той дурний турок думає? Хочби швидше війну починав, то може б дав Бог, що й уланів од нас на війну вивели б, а то дурно тілько хліб їдять, — бо, бачте, дешевий. Ну, та хліб іще байдуже, у нас його, слава Богу, чимало, а з ними то вже гріх та й годі! От хочби й наші Бурта, — чи велике село? А люди добрі говорять, що вже третю покритку покрили.
Лукія здригнулася.
— Так, третю покритку! Чи ж то жарти? А як же воно батькові та матері безталанній? А їм бідолашним? Пропащі, навіки пропащі!
Лукія тихо заплакала.
— Плач, моя доню, плач! Ти ще, слава Богу, хоч московка, та все ж не покритка; у тебе ще зосталася хоч добра слава, а в тих бідолашних що зосталося? Сором, до самої могили сором!
Доки Яким проказував оцей свій монолог, Марта сиділа на скрині, підперши стару голову руками, а потім і сама заговорила:
— Так, Якиме, так! Вічна наруга, вічний проклін на землі! А на тому світі що? Огонь невгасимий… сказано — блудниця.
— Ото ж то й є, що ти дурна баба: стоїш у церкві, а не чуєш, що отець диякон із євангелії читає?
— А що ж він там читає?
— А те, що Господь прощає всіх покаяних грішників, навіть і блудницю!
— Правда!.. Правда, Якиме! От і Марія Єгипетська… як ти читаєш у житії…
— То-то ж бо й є… а от приподобилась!
— Не плач, дочко Лукіє! Тобі нема чого плакати, — ти чоловікова жінка. Нехай плачуть та моляться оті безталанні, а ти й без чоловіка знайдеш шматок чесного хліба… Алеж от що, — ну-мо обідати, а то за тими уланами й пообідати не вдасться…
Лукія мовчки накрила стіл чистою скатертиною, поставила сільницю, поклала паляницю й ножа на стіл. Яким, перехристившись, почав краяти хліб тоненькими скибочками, зробивши спершу ножем хреста на хлібі. Перехристившись, сіла за стіл і Марта, а Лукія насипала борщу в миску.
Заєць, собі на лихо, вискочив із хутора в поле саме в той час, коли Яким зачиняв фіртку й бажав мисливцям доброго полювання. Мисливці, побачивши свого косоокого ворога, загукали: “Гуджа, гуджа” й помчалися слідом за своїми хортами, аж сніговий пил знявся за ними.
Один із мисливців, проскакавши трохи, відстав од товаришів, спинив коня, трошки постояв, наче про щось міркуючи, потім махнув нагаєм і повернув коня на Ромоданів шлях.
Мисливець той був молодий корнет, що в хаті пив горілку шклянкою. Але це — недоречі: можна й горілку пить, і чесним бути, — одно одному не вадить. Та молодому корнетові, здається, горілка, а може й виховання перешкодило бути чесним, — саме тому, що він був благородної породи.
Довго він їхав мовчки, наче глибоко задумавшись. Про що ж думав цей благородний юнак? Може він згадував минуле, може він згадав свою провину перед простою селянкою, і совість гризе його молоду та вже попсовану душу? Та де там! Він усе промовляв сам до себе:
— От, біс її не взяв, як вона після пологів покращала, просто бель-фам! (мовчанка). Шкода, що не бачив хлопчика, а, мабуть, дуже гарненький; я памятаю його оченята, — зовсім як у неї (знову мовчанка). А що якби на дозвіллі почати знову? Далеко, бісового батька, їздити — верстов із тридцять, принаймні!.. А таки страх як покращала! І чого вона, дурна, втікла з свого села? Насміхаються… Велика біда! Посміються та й перестануть (знову мовчанка). Ба, чудова думка! Ескадрон наш один на два села! Гаразд! Пожертвую ротмістрові Мурзу, нехай переведе мене до третього взводу, що стоїть в тому селі, як його?.. Гурта, Бурта, чи що? Браво! Чудова думка! Тоді б я щодня міг бувати на хуторі. Чудесно! Ну, моя чорноброва Лукієчко, загуляємо! Згадаємо колишнє-минуле! Гайда! Нема що довго роздумувати…
І він пустив коня навскач.
Проскакавши верстви зо дві він дав коневі відсапнути й знову заговорив:
— Гаразд, тілько як я розлучуся з “братами розбійниками”? День, другий, хай тиждень, можна їсти рябчика, але потім забажається й куріпочки. Автім можу принаймні раз на тиждень одвідувати свою завзяту братію, — воно буде різноманітніше, а тому й цікавіше. На тому й стане! Бож у таких випадках якась жертва неминуча!.. Неси мене, мій коню баский!
І він шмагнув нагаєм по ребрах свого баского коня. Кінь летів усе швидше та швидше, зачувши, що близько село. В широкій, заметеній снігом долині, позначилася синя смуга, — це було село, рідне Лукіїне село. Корнет ходою проїхав царину, а потім підтюпцем вїхав до села. Перша жива річ, що впала йому в око, був пяний селянин, що ледве тримався на ногах. Корнет пізнав у ньому Лукіїного батька.
— Здоров був, дядьку! — мовив корнет, спиняючи коня.
— Змодорові були, ваше благородіє! — ледве провив той, скидаючи шапку.
— А я знайшов твою Лукійку!
— Вона тепер не моя, а ваша! — відповів: Лукіїн батько.
І з тим словом насунув на очі свою зруділу шапку й пішов, хитаючись, до своєї, давно вже немазаної хати. А корнет подивився йому вслід і промовив:
— Дурний мужик, а теж митикувати хоче!.. і, взявшись у боки, поїхав селом ходою.
А дурний мужик без жадного митикування прийшов до своєї нетопленої хати, глянув на голі стіни й, ніби протверезившись, скинув шапку, перехристився тричі й ліг на дубову, давно вже немиту лаву, промовляючи наче крізь сон:
— Оце тобі й постеля, старий дурню! Не вмів спати на перині, так тепер — на лаві, під лавою в помийниці, на смітнику, в калюжі з свиньми спи, старий пянице! О Господи, Господи, твоя воля! А здається, така тиха, така плоха була! А от же обдурили мою сиву голову!
І він, не підводячи голови, вголос заплакав.
Хата була порожня, холодна; під лавою лежали порозбивані горшки та розтріпаний віник. По хаті валялися тілько рештки столу та ослону, а лави й решток не було видко. Коцюби, макогону, рогачів також не було видко біля печі, а попіл у печі намороззю припав. Пустка! Зовсім пустка! А ще недавно була це весела, біла, світла хата!
Де ж поділася принадна, скромна краса селянської хати?
Сорому своєї єдиної дитини, своєї Лукії, не пережила стара мати; плакала вона, плакала, потім занедужала та скоро й померла. Старий, поховавши свою бідолашну дружину, не встояв перед великим горем, — почав пити, і за два роки пропив усе своє добро та вже добирався й до самої хати. Ось які бувають іноді наслідки оманливого пориву.
Довго ще він бурмотів напівсонний, аж замовк. Трохи згодом вибігла на середину хати миша з нори, покрутила голівкою і, мабуть, помітивши, що на лаві спить хазяїн, вернулась назад, ще раз оглянулась та й сховалась до своєї нори.
А на хуторі дні минали без особливих пригод. Марко виростав не днями, а годинами; зубки в нього прокололися без особливих припадків, як то з іншими дітьми буває; він уже почав ходити по хаті без допомоги лави чи ослону. А старий Яким цілими годинами дивився, як Марко ходить, та, милуючись ним, давав йому різні назви, як гайдамака, чумак, запорожець, а раз якось ненароком назвав його уланом, од чого Лукія здригнулась, зблідла й геть із хати вийшла, Марта ж, не помітивши Лукіїного збентеження, гукнула на Якима: “Перехристись, божевільний, який він тобі улан!” і, взявши Марка на руки, цілувала й христила його, приказуючи: “Заступи й заховай тебе Мати Божа від усякої лихої напасти!” та, приголублюючи, почала класти його до колиски.
Лукія вернулася до хати, Марко заснув, і тиша запанувала в хаті.
Минув тиждень після списаної нами сцени. Яким, як звичайно, відпочивав по обіді, Марта також дрімала на печі, а Марко, озброївшись гарапником, що вмисне для нього сплела Лукія, й розмахуючи ним, бігав од столу до порога та від порога до столу. Лукія мовчки милувалася на свого сина. Вона з почуттям тихої радости дивилася на нього й не знала краю свому щастю, та враз почула, що надвірні двері рипнули; вона здригнулась… За хвилину відчинилися й хатні двері, й до хати ввійшов по-мисливськи вдягнений корнет. Лукія скрикнула, вхопила Марка й вибігла з хати; він побіг був за нею та не міг її догнати. Лукія сховалася в клуню, а він туди не зважився зайти, бо там були молотники.
Походивши трохи по подвірю, він вийшов за ворота, сів на коня та й поскакав у поле.
Марта, що дрімала на печі, спросоння скочила долі й, не бачучи в хаті ні Марка, ні Лукії, злякалася. За нею прокинувся й Яким, і вони обоє, не розуміючи, що сталося, дивились одне на одного.
— Де Марко? — спитала Марта.
— Не знаю! — відповів Яким.
— Хто тут кричав у хаті?
— Не знаю! — відповів Яким.
— Ти ніколи нічого не знаєш! — мало не скрикнула Марта й вийшла з хати.
— А ти то добре знаєш, коли їдять, а тобі не дають! — сказав Яким, поволі встаючи з постелі.
Марта вийшла до другої хати, — і там немає ні Марка, ні Лукії; вона вийшла на двір і зустріла там перелякану Лукію, що йшла з клуні. А сердешний Марко посинів з холоду й голосно-голосно плакав.
— Бога ти не боїшся, Лукіє! — гукала Марта. Ну, як таки можна бідну дитину носити на такий холод; бачиш, як воно, сердешне, посиніло. Дай його мені… Та що це тобі на думку спало, скажи мені, ради Матері Божої!
— Я злякалася… — ледве промовила Лукія.
— Якого ти дідька там ізлякалася?
— У нас у хаті був…
— Хто ж там у нас у хаті був?
— Улан неначе, — пошепки мовила Лукія.
Вони ввійшли до хати.
— Що таке з вами трапилось? — спитав Яким.
— Лукія каже, що в нас у хаті був улан.
Яким засміявся і спитав:
— А вовка з уланом не було?
Лукія на його жарт не відповіла. Марка сяк-так заспокоїли, а старий Яким знову почав посміхаючись:
— Ну, скажи, Лукіє, який це до нас улан приходив: рудий, сірий, чи волохатий? А бодай же тебе, Лукіє! От насмішила, так так!
І Яким щиро зареготався.
