Лукія мовчки всміхалася, а Марта, гойдаючи колиску, нишком говорила:
— Цить! Дитину збудиш своїм клятим сміхом; воно, бідне, тількощо оченятка заплющило.
— Та як же його не сміятись? Бач, вовкулака, чи той, як його, — улан рудий до хати заходив…
— Та нехай собі й заходив, тілько ти цить, — сказала Марта, безперестання гойдаючи колиску.
Не минало й дня, щоб старі не глузували з бідолашної Лукії; так воно було, аж поки корнет не навідався до них удруге, а це сталося саме через тиждень.
Старі й Лукія тішилися, дивлячись, як Марко тягав за собою візочка, що його Лукія з редьки зробила, та поганяв себе нитяним гарапником. І от не встиг він од столу до дверей перейти, як двері відчинились, і до хати ввійшов корнет та мало не збив із ніг “чумака” Марка. Лукія кинулася до дитини, вхопила її та притьмом геть із хати. Марта вибігла за нею, а корнет, скинувши шапку, поздоровкався з Якимом.
— Доброго здоровя! — відповів Яким, встаючи.
— Чого це вони в тебе такі дикі?
— Та що вже там, добродію! Сказано баби, а баби, що кози: як побачать чоловіка, то й ну скакати. Дурні хуторянки, жадного звичаю не розуміють.
— А я сьогодні пополював трохи та й тебе старого відвідав, — сказав корнет, сідаючи на лаві.
— Дякуємо щиро; просимо сідати. Може ваша ласка пополуднувати? у нас по-простому, та ви, міркую, полюючи таки зголодніли?
— Так, воно б не пошкодило, бо я таки досить голодний, зранку нічого не їв.
— Отож то; посидьте трошки, а я піду пошукаю своїх диких хуторянок.
І Яким вийшов з хати.
Корнет, зоставшись на самоті, пройшовсь разів зо два по хаті й спинився біля колиски.
— Ба! Чудова думка! — прошепотів він і, діставши з гаманця червінця, поклав його в колиску під подушку; ледве встиг він ізнову сісти на своє давнє місце, як до хати ввійшла Марта, мовчки вклонилася гостеві, дістала чисту скатертину, застелила стіл і почала мовчки готувати полуднувать. За кілька хвилин увійшов до хати Яким, кажучи: “Хоч кіл на голові теши, не хоче ввійти до хати, та й годі!”
— Хто це не хоче до хати? — запитав мисливець.
— Та наша наймичка; така дурна, наче людей зроду не бачила.
— А не йде, то хай собі не йде! — сказала Марта: ми й без неї вправимось.
Приготувавши все на полудник, вона вийшла з хати.
— Прошу, як ваша ласка, сідайте до столу та полуднуйте, що Бог послав, — сказав Яким, сідаючи на ослоні.
— Гей, а я й забув, що в мене роменська кизлярка є!
І корнет вийняв із мисливської торби пляшку з горілкою та поставив на стіл.
— Не турбуйтеся, будь ласка, добродію, воно в нас, щоправда, й своя є, та ми з старою мало вживаємо, а тому й добрих людей часом забуваємо почастувати.
Яким хотів устати, та мисливець його затримав.
— Стривай, стривай, дядьку! У вас такої нема, а в мене справжня кизлярка! — і він вийняв із торби срібну чарку.
— Не знаю, не доводилося лити такої, а всякого вина покуштував на своєму віку, — сказав Яким.
— Так ось і покуштуйте, дядьку! — промовив мисливець, подаючи старому чарку.
— Скуштуємо, що то воно за кизлярка, — сказав той, приймаючи чарку й перехристившись.
— Господи благослови!
Випивши горілку, Яким трохи помовчав та й каже:
— Нема що казати, — добра горілка, а чи дорога?
— Карбованець — пляшка.
— Ого, цур їй, коли так! У нас за карбованця відро купиш!
— Купиш, та не такої!
— Ет, всі вони однакові, — аби назавтра голова боліла!
І вони мовчки взялися закушувати ковбасою та холодним салом, до якого, доречі, мисливець і не доторкнувся: неук! не знав, що свиняче сало краще за всяке патефруа. Автім, у кожного свій смак.
Мисливець доречі нагадав приказку, що по одній не заїдають, потім другу, що без тройці хата не строїться, далі ще приказку за приказкою, а за приказкою, звичайно, пилося й по чарці, так що й години не минуло, а пляшка стала порожня, як кишеня в пяниці.
Розмова ставала голосніша та жвавіша. Мисливець наговорив Якимові багато приємних речей, малощо не великосвітських, а між іншим і таку:
— А ти мені, дядьку, з першого разу вподобався — памятаєш?
— Памятаю, — відповів Яким. — А ви мені, попросту кажучи, й зовсім тоді не вподобались, а тепер таки бачу, що ви чоловік добрий.
— Тож бо то й є! Ти розкуси мене, дядьку, то й не те ще побачиш!
— Ні! Кусати тебе я не вкушу, а знайомитися — будь ласка!
— Та ж я, правду тобі кажучи, задля тебе й до вашого села на кватирю перейшов, щоб тілько до тебе в гості ходити.
— Дякуємо! дякуємо! Марто, — гукнув Яким, встаючи з лави; пряж яєшню з ковбасою! Давай відро вистоялки! Ти ж знаєш, стара, що то в нас за чоловік сидить?
— Годі, годі, дядьку, нічого не треба! Я зараз одїду!
— Одїдеш та не зараз, я тобі ще нашого Марка покажу.
— А хто це такий ваш Марко?
— А наша дитина. Хіба ж ти не знаєш, що в нас і син є?
І Яким пішов до дверей, бурмочучи: “Ось я вам дам, вражі баби!”, і вийшов геть.
За хвилину він приніс на руках до хати Марка всього в сльозах, а за ним увійшла й Марта.
— Дивись, дивись! — говорив Яким, — яке нам Господь добро на старі літа послав! Ось на, забавляй його по своєму, — промовив він, звертаючись до Марти та передаючи їй Марка.
— Іди собі, йди, гайдамако! Ти, сякий-такий сину! — примовляв Яким і розповів мисливцеві історію Марка, що вже на той час заспокоївся.
Мисливець, неуважно вислухавши Якимове оповідання, спитав:
— А хто ж його справжня мати?
— А Бог її знає! Мабуть, що покритка якась безталанна!
— У тебе все покритка! а може й чесна жінка, та тілько бідна, — сказала Марта.
— А може й чесна, Бог її знає! — Куди ж ви, — сказав він, звертаючися до мисливця: погостюйте, Бога ради, ви в нас і так рідко буваєте. Стара, вистоялки! яєшні!
— Дякую, дядьку! Часто буватиму, тілько сьогодні не задержуй, не можу — в дома справа є.
— Як справа, то справа; ваша воля, вам краще знати. А добре б було ще нашої вистоялки покуштувати!
— Ні, дякую, другим разом; прощавайте, дядьку!
І мисливець вийшов із хати.
Яким випровадив за ворота дорого гостя і, в сотий раз попрохавши не минати їхнього хутора, повернувся до хати, бурмочучи сам до себе:
— Притча во язиціх! От тобі й москаль! От тобі й улан! Та, дай Боже, щоб і хрещені люди отакі на Божій землі росли. Молодець, нема що казати! Де то він таку дорогу горілку купує? Каже, в Ромні. Треба буде поїхати до Ромна та й собі такої горілки здобути, щоб не сором було, як удруге приїде. Але, мабуть, не дістанеш: пани всю повипивали. Ну, вже за тими панами нашому братові нема де й дітись! Та він також пан, хоч і московський. А людина хороша, дуже хороша людина! Хоч би й у нас таких панів насіяти! А чи на Москві теж пани ростуть?
І поставивши собі таке хитре запитання, Яким, хитаючись, увійшов до хати.
Лукія, перестеляючи надвечір Маркову постельку, знайшла під подушкою червінця і зразу догадалася, що це справа його ніжного тата, взяла червінця в руки й не знала, що з ним робити; але, трохи роздумавшись, поклала його за пазуху й мовчки своє діло далі робила.
Мисливець дотримав свого слова: він двічі-тричі на тиждень справно відвідував хутір, дарма що в серцевих справах заохоти не зустрічав ніякої. Поїв Якима кизляркою, а Яким його частував десятилітньою вистоялкою, — на тому його відвідини й кінчалися. Лукія завжди втікала з хати, як тілько його вгледіла, а він був такий скромний, чи лукавий, що ніколи й словом перед старими про їхню наймичку не обізвався, наче б її ніколи й не бачив. Милувався щоразу на свого Марка, як зовсім йому чужий, завжди привозив йому медівників, а часом то й інших гостинців, і цим зумів прихилити до себе дитину. Бувало, як входить він до хати, то дитина біжить йому назустріч, простягаючи рученята, й кричить: “да… да!”
У Великий піст, коли старі говіли, а в пятницю проти суботи заночували в пан-отця Нила, щоб не заспати на утреню, корнет надвечір приїхав на хутір. Він знав, що старі на селі й удома не ночуватимуть. Лишивши свого коня з слугою, він крадькома, як злодій, увійшов до двору, а потім і до хати. Лукія саме бавилась із Марком. Побачивши улана, вона скрикнула й мало дитини з рук не випустила. Мовчки вони стали одне проти одного: Марко простягнув був до нього рученята й вимовив своє звичайне: “да… да!”, але “дада” ні словечком не відповідав на Маркове привітання, а Лукія, схопивши його рученята, міцно пригорнула до себе.
— Скажи, Лукієчко, защо ти мене не любиш? Чому від мене все ховаєшся, як я сюди приїду?
Лукія мовчала.
— Я мучусь! Я страждаю! Я вмираю без тебе! Квіточко моя прекрасна, трояндо ненаглядна, промов до мене хоч слово, хоч глянь на мене!
Лукія глянула на нього, але не промовила ні слова.
— Чому зараз став я тобі немилий? Пригадай темний садок і ті короткі солодкі хвилини, що ми їх з тобою зазнали.
Вона знову глянула на нього, й з її прегарних карих очей покотилися великі сльози.
— Чогож ти плачеш, моя крале?.. Чи тобі жаль за минулим? Так це ж од тебе залежить, — зачнемо знову…
Лукія глянула йому межи очі.
— Не гнівайся малесенька! Я тобі всього, всього себе, все життя своє тобі віддам.
Лукія з огидою відвернулася від нього, підійшла до дверей і, одчинивши їх, голосно гукнула “Катре!”
— Не клич нікого, побудь зо мною на самоті: я тобі всю правду, щиру правду кажу; і коли є в тебе хоч іскра почуття, ти пробачиш мені!
Тимчасом увійшла в хату, з качалкою в руках, дебела Катря.
— Катре, голубко, побудь із оцим паном, а я винесу Марка до другої хати, а то він його боїться й плаче.
І на тому слові вийшла з хати. За хвилину вона повернулась, тримаючи в руці червінця, підійшла до ніжного свого коханця й, подаючи йому червінця, сказала:
— Марко й без твоїх червінців багатий: візьми!
Корнет одвів її руку; вона кинула червінця перед ним на підлогу й вийшла з хати.
Він узяв червінця й повертів його в руці, наче міркуючи, що з ним робити.
— Це тобі, голубко! – сказав він Катрі, даючи їй червінця, — тілько поможи мені її “уламати”.
