АКТ ВТОРОЙ
Внутренность простой хаты, опрятно убранной. На столе горят свечи. Хозяйка прибирает около печки.
Хозяйка. Господи, Господи! Як подумаєш, коли ще ми дівували, зачуєш де-небудь вечерниці, так аж тини тріщать; а тепер… От скоро і треті півні заспівають, а вечерниці ще й не зачинались. Нехай воно хоч і свято, звісно — колядують, а все-таки час би. Ні, що не кажи, а світ перемінився. Хоть би і запорожці… Ну, які вони запорожці? Тьфу на їх хисть, та й годі! Чи такі були попереду? Як налетять, було, з своєї Січі, так що твої орли-соколи! Було, як схопить тебе котрий, так до землі не допустить, так і носить… Ой-ой-ой! Куди то все дівалось?.. (Покачавши грустно головой, поет.)
Зоря з місяцем над долиною
Пострічалася;
Дожидалася до білої зорі,
Не діждалася;
Я додому прийшла, гірко плакала,
Не молилася, —
Нерозумная, неутішная,
Положилася.
Ой не спала ж я, все верзлась мені
Нічка темная,
І вишневий сад, очі карії,
Брови чорнії.
На зорі-зорі я прочнулася
І сказала так:
За Дунай-ріку чорнобривий твій
На гнідім коні
Полетів орлом!.. Я все плакала,
Все сміялася.
І додому козаки, з-за Дунай-ріки,
Заверталися.
Не вернувся мій… Молоді літа
За що трачу я?
Зоря з місяцем пострічалася —
І заплачу я.
Точнісінько моя доля! Неначе сю пісню про мене зложили. Де мої молоді літа? І сліду нема, мов поверх води поплили. (Помолчав.) Що ж се справді ніхто не йде? А вже мені ся навіжена Стеха! Пішла за дівками та десь і застряла з козаками. І звела ж їх нечиста мати докупи! Нехай би сей Кичатий був парубок, а то ж уже старий чоловік… Не взяв би він собі в ключниці не молоду, а розумну, вірну, дотепну до всякого діла та стареньку! А то… як та дзиґа, так і снує. Як то він дочку свою ще пристроїть? Бач, у полковниці лізе! Чи довго ж то вона буде любуватися його лисиною замість ясного місяця? Ох, ох! старі, старі! Сидіть би вам тілько на печі та жувать калачі; так ні, давай їм жінку, та ще молоду. Як же бак, чи не так!.. От Стодоля молодець! Я його знаю, він протопче стежку через полковничий садок. Та й дурний би був, коли б не протоптав. Про себе скажу, що… теє… хтось іде!.. Зараз, зараз! Насилу! (Отворяет дверь.)
Входят Назар и Игнат.
Хозяйка. Свят, свят, свят! Відкіля се, якою дорогою, яким вітром, яким шляхом занесло вас у мою хату?
Гнат. Не питайся, голубко, стара будеш, хоч се, признаться, і не пристало твоїй пиці. Чого ж ти так насупилась?
Хозяйка. Сідайте, будьте ласкаві, сідайте!
Гнат. Ну годі ж, не сердься. Мало чого з язика не спливе! Невже треба переймать, що поверх води пливе? У тебе сьогодні вечерниці?
Хозяйка. Хіба ж наші вечерниці для вас? Ви так тілько прийшли — посміяться.
Гнат. Так-таки і посміємося, коли буде весело.
Хозяйка (глядя на Назара). Буде весело, та не всім.
Гнат. Ну, се вже опісля побачимо. А поки — ке нам чого-небудь такого, для чого чарки роблять, та й зубам пошукай роботи. Проклятий скряга і повечеряти не дав. Ну, чого ж ти рот роззявила? Мерщій!
Хозяйка. Зараз. (Отходя.) Бідненький Назар! (Достает с полки флягу с вином и закуску и ставит на стол.)
Назар печально смотрит на Игната.
Гнат (к хозяйке). Тепер же знаєш що? Візьми мітлу та мети, виясни хорошенько місяць: бач, як насупило! А ми тим часом побалакаєм, що треба.
Хозяйка. Що се, Бог з вами! Хіба я відьма?
Гнат. Я так, навмання сказав. Заткни пальці в уха. Чи второпала?
Хозяйка. А!.. ви хочете нишком побалакати. Добре, я піду по Стеху. (Надевает свиту и уходит.)
Гнат (посмотрев ей вслед). Пішла. Ну, що ж дивишся на мене, мов не пізнаєш?
Назар. Тепер би й рідного батька не пізнав.
Гнат. Розумні люде усе так роблять: і в хоромах, як у хаті мужик. (Наливает рюмку и подносит.) Не хочеш? Як хочеш! А я совітував би чарочку-другу адамових слізок, як казав, було, отець економ. Не забув Братський монастир?
Назар. Ні, скажи лучче, нащо ти мене повів сюди?
Гнат. На те, щоб побалакати з тобою як з козаком, а не з бабою. За козацьку волю і розум! (Выпивает.)
Назар. Щасливий ти чоловік!
Гнат. Ти щасливіший мене.
Назар. О, якби ти посидів у моїй шкурі! Ходім, Ігнате, мені тут душно.
Гнат. Стривай, ще рано. Подивимся, як люде добрі веселяться, та посовітуємся, куди йти.
Назар. Мені одно, куди не поведеш.
Гнат. Ти вп’ять баба. Чи пристали ж козаку такі речі?
Назар. Гірко мені, Гнате! Ти смієшся, а в мене печінки верне. Хіба ж моє горе смішить тебе?
Гнат. Смішить.
Назар. А я думав — ти добрий чоловік.
Гнат. А я думав — ти козак, а ти, бачу, баба. Ну, скажи мені, чого ти дурієш? Де твій розум? Чи стоїть же жінка, хоч би вона була дочка німецького цезаря, чи стоїть вона такого дорогого добра, як чоловічий розум?
Назар. Стоїть.
Гнат. Брехня! Ти знаєш, в яку ціну поставив цар Соломон золотий плуг? Він каже, що при нужді шматок хліба дорожче золота. А я скажу: чарка горілки козаку миліша усіх жінок на світі.
Назар. Ти мене, Ігнате, морочиш, а мені тепер треба щирого друга.
Гнат. Добре. Я він і єсть, бо кажу правду. А коли хочеш, то й брехать почну для тебе. Все, що хочеш.
Назар. Не смійся, а ділом кажи, що робить мені. Тобі можна і говорить, і думать.
Гнат. Ось що. Перш усього випий горілки. Вона і без мене наведе тебе на розум. (Наливает рюмку.) Чи не забув ще ти, як розумно розсужда латинський віршник… як пак його… ну, той, за якого мене в Братстві випарили різками, як отець ректор піймав у мене за халявою його мудрі вірші. Він каже: «Дурниця все, опріч горілки, а іноді і жінка під руку». Оце так! (Выпивает.)
Назар (презрительно). Бідний ти, сердешний чоловік! Я думав, що в тебе хоч крихта є добра, а в тебе нема й того, що має й скотина. О, якби ти зміг заглянуть сюди (указывает на сердце), куди сам Бог не загляда! Та ні! Може, ти тільки морочиш мене; може, ти тільки так кажеш. Друг ти мій добрий, вірний мій, ти ж таки плакав коли-небудь: плач зо мною тепер; хоч прикинься, та плач. Не муч мене: в мене від горя серце рветься! Нехай вже ті сміються, що живуть у пеклі: їм любо; а ти ж таки чоловік. (С участием смотрит на него.)
Гнат. Так, я чоловік, а ти й справді баба; ще раз тобі скажу: казна за чим вбиваєшся.
Назар. Нема у тебе серця, камінь ти!
Гнат. Як хочеш, так і думай, а я нещасніший од тебе, нещасніший од твоєї собаки: вона лащиться до тебе, а ти її кохаєш; а я?.. І я, дурний, колись любив і к гадинам-жінкам ласкався, ридав гарячими сльозами, рад був і жизнь оддать за них… І що із того? Чи хочеш знати?
Назар. Не треба, не хочу, не говори! У тебе нема Бога в серці.
Гнат. А був колись, та мохом серце обросло, як той гнилий нікчемний пень дубовий. Прийде і твоя пора, все згадаєш. (Ласково.) Годі ж тобі, годі! Не дивись так хмарно: далебі не полегша. Дурниця все: і товариство, і любов — цур їм! Нема їх на світі. Одні дурні і діти вірять латинським віршам. А лучче поговорим о ділі, а тим часом налетять сороки чорноброві, вип’єм, пожартуєм і, вір мені, — вся дур із голови вилетить. Я се знаю: мене лихо навчило.
Назар (вставая из-за стола). Та і я ізвідав горе, та нічому не навчився; тебе ж не хочу слухати: ти зліший дявола. (Хочет идти.)
Гнат. Куди ж ти?
Назар. З тобою холодно, піду у пекло погріться.
Гнат. Стривай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобі покажу.
Назар. Найду й сам.
Гнат (удерживает его). Ти і справді хочеш іти? Скажений, ти з глузду з’їхав!
Назар. Я нікому не дам себе в обиду і дурного совіту не послухаю. Пусти мене.
Гнат. Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навіжений?
Назар (вспыльчиво). Мовчи, а то тут тобі і амінь.
Гнат (не выпуская руки Назара). Так і я зумію, та що потім? З холодним мертвецем у домовину?
Назар. Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я піду у Чигирин до полковника.
Гнат. Чого?
Назар. Уб’ю його!
Гнат. А як не вб’єш, тоді що? Чи не мусиш ублагать його відкинуться від Галі? Га?
Назар. Так чи не так, а я піду.
Гнат. До дявола в гості! Чи не лучче ж, замість пузатого полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галі? Не хмурся, та послухай, та роби так, як я тобі скажу, бо ти сьогодні нічого путнього не видумаєш.
Назар. Що дальше?
Гнат (осматриваясь). Чи глухі тут стіни? (Вполголоса.) Украдьмо Галю, от і все. Чи добре?
Назар (немного помолчав, жмет руку Гната). Прости мене…
Гнат. Ну, що ще?
Назар. Ти певний друг!
Гнат. Ну, об сьому послі. Кажи, так чи не так?
Назар. Так! Я ввесь твій: говори, приказуй.
Гнат. Слухай же. Вона, звісно, виходила до тебе колинебудь пізно вечором у садок, хоть, може, й не одна?
Назар. З ключницею.
Гнат. Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишені який червінець?
Назар. Два.
Гнат. Ще лучче. Се ж буде ключниці на сережки, а плахту на словах обіщай. Тільки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жінки наголо всі цокотухи: не для їх вигадано слово мовчати; до того, ще й дорожче запросить.
Назар. Нічого не пожалую, усе віддам, що в мене є. Де тілько ключницю побачу?
Гнат. Вона буде тут. Адже ти чув, як ласка хазяйка Стеху за те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба, а я дожидатиму вас край старої корчми з тройкою добрих вороних. Знаєш, за садком, на старій дорозі?
Назар. Знаю.
Гнат. Сю корчму і днем люде, хрестячись, обходять, а вночі ніхто не посміє; так кращого місця нічого й шукати; тільки порайтесь моторніш.
Назар. А як вона не захоче — що тоді?
Гнат. Хто? Ключниця чи…
Назар. Та й та, й друга.
Гнат. Захочуть обидві, тільки ти зумій согласити. Ключниця за червінця піде колядовать хоть до самого сатани; а Галя в одній сорочці піде за тобою на край світа; а як се дуже далеко, так ти спровадь її на Запоріжжя, а там і сам гетьман не більший од чабана. Адже ти не виписувавсь із запорожців?
Назар. Ні.
Гнат. Так якого ж злидня ще хотіть? А хто, пак, у тебе курінним отаманом?
Назар. Сокорина.
Гнат. Знаю! О, голінний, завзятий чоловік! В кірці води дявола утопить, не то що в Дніпрі. А! здається, хтось іде.
Назар. О, якби твоє, брате, слово та Богу в уха!
Гнат. Нема нічого на світі легше: тільки повеселій, будь козаком. Мовчи. (Громко.) Ну, вип’ємо ж чарочку за шинкарочку. (Пьют.)
Хозяйка. Як же я утомилась! Насилу найшла її, прокляту Стеху!
Гнат. А що, змахнула пил з місяця?
Хозяйка. Смійтесь, а воно і справді погода утихомирилась.
Гнат. Оце ж тобі за труди. (Подает чарку.)
Хозяйка. Цур йому, як я втомилась!.. Ні, спасибі, не під силу… Хіба вже для вас. (Пробует понемножку, Гнат знаками просит. Она, в притворстве усилий и кривляний, выпивает, а остальные капли хлещет в потолок.) Щоб вороги мовчали й сусіде не знали! (Отдает чарку.)
Гнат (подносит Назару; тот отказывается знаком). Не хочеш — як хочеш. А мені здається, що і на світі нема такого горя, якого б не можна було утопити в чарці горілки. Чарка, друга і — чорта у воду. Так, Катерино?
Хозяйка. Як кому іншому, то й кварта не поможе.
Гнат (Назару). А ти справді не будеш пить?
Назар. Не буду.
Гнат. Вольному воля, а спасенному Рай. За твоє ж здоров’я! (Выпивает.) Праведно співається в тій пісні, що каже: коли б мужику не жінка, не знав би він скуки, коли б не горілка, де дівать би муки? Так у горілку її, прокляту, у горілку! Розумний чоловік тебе видумав, так! (К Назару.) Та на тебе бридко й дивиться. Ну, ще ж одну, та й годі вже. (Наливает.) Чи втямки тобі, як ми втікали з Братського на Запоріжжя та на дорозі зустріли одну чорнобривеньку і ти чуть-чуть був не проміняв запорозької волі на її чорні брови? Бач? ти забув; а я так все за прошедше знаю та й, що буде, одгадаю.
Стеха (вбегает второпях). Ох, моя матінко, як утомилась! Шуточки? Оббігала усі усюди! (Осматриваясь.) Ах, Боже мій! я і не бачу. Добривечір вам! От вже й не думала й не гадала! Спасибі, спасибі! не погнушались наших слобідських вечерниць. Так уже й не здивуйте: у нас усе абияк, не те, що у о вас у Чигирині.
Гнат. Та у вас ще краще.
Стеха. Годі-бо вам сміяться.
Хозяйка. Чи прийде ж хто?
Стеха. Як же? Усі прийдуть.
Гнат берет за руку хозяйку и отводит в сторону. Назар встает из-за стола и подходит к Стехе.
Гнат (к хозяйке). У мене щось голова розболілась; піду подивлюсь, який місяць. Чуєш? А про кобзаря, мабуть, і забули. Збігай лишень. Без його і гульня не гульня.
Хозяйка. Стехо! ти звала Кирика?
Стеха. Моя матіночко! і забула. Я зараз збігаю.
Гнат. Вп’ять де-небудь застрянеш… Збігай лучче сама.
Хозяйка. Добре.
Хозяйка и Гнат уходят.
Назар (берет за руку Стеху). У мене є просьба до тебе, Стехо.
Стеха. Знаю, знаю, яка просьба: сказать панночці, щоб вийшла до вас, як пан засне. Та тепер тільки не те вже, що перше було. Адже ви самі знаєте, що незабаром зробилось.
Назар. Се не помішає; мені тільки одно словечко сказати. (Дает ей червонец.) На тобі; ще й плахта буде, коли услужиш.
Стеха (принимает червонец). Не придумаю, як би се зробити. Лиха година те, що старий цілісіньку ніч очей не заплющить. Сердешна панночка! А як я плакала, як просила! Ні, таки на свойому поставив старий сатана.
Назар. Так ти зробиш? Дожидати?
Стеха. Зроблю, зроблю, тільки…
Назар. Не бійсь! Більш копи лиха не буде. А коли хочеш, так і ти з нами. Ну лишень, чкурнем.
Стеха. Куди з вами?
Назар. Туди, де лучче жити, де будеш ти панією, а не ключницею: чи второпала?
Стеха. Глядіть, чи не дурите ви мене? І справді думають, що як вони багаті, так усе і їх.
Гнат (за сценой). Катре, Катре! А погледи, що се на місяці?
Голос хозяйки. Хіба не знаєте? Брат брата на вила підняв.
Гнат. Як же се? Далебі я не чув.
Хозяйка. Нехай у хаті розкажу, я змерзла.
В продолжение этого разговора Назар объясняется со Стехой знаками и шепотом. Стеха делает утвердительный знак и отходит.
Входят Гнат и хозяйка.
Стеха. А хіба ж ви сього не знаете?
Гнат. Або забув, або і зовсім не знав; не згадаю.
Стеха. Так ось, бачите, як воно. Як Христа дочитались, старший брат на Великдень, коли ще добрі люде на утрені стояли, пішов підкинуть волам сіна, та замість сіна проткнув вилами свого меншого брата: так їх Бог так і поставив укупці на місяці, на вид усьому хрещеному миру, щоб бачили, що і скотині гріх їсти у такий великий празник, поки пасок не посвятять, а не то що людям.
Хозяйка (насмешливо). Ач, як мудро прочитала!
Гнат. Чудо, не дівка! Розумна і красива. (Обнимает Стеху.)
Стеха (притворно). Що се, які справді безстидні оці городські козаки! Усе б їм знущаться над нами та й тільки.
Гнат целует ее.
Ну! от іще видумали що! Неначе се звичайно! Пустіть, далебі закричу.
С шумом входят козаки и девушки.
В толпе. Ай да Стеха! От моторна: і тут успіла. А старий Кичатий!..
Стеха (вырываясь). Ну, що? поживились? Не бійсь, таки не довелось поцілувати. Хто там горло дере, що успіла? Вони тільки так, нічого не зробили.
Гнат (к козакам). Ну, хто у вас отаман? Чи єсть музики?
Голоса. І кобзар, і музики.
Гнат. А останнє: випить і закусити?
Голоса. Як без сього? Усе є.
Гнат. А, та й бравії ж молодці! Що твої чигиринці! (К девушкам.) Котора ж із вас піде зо мною танцювати?
Голоса. Пропустіть, пропустіть — музики йдуть.
Входят музыканты-жиды. Впереди слепой старик с кобзою. Девушки и козаки в беспорядке расступаются. В продолжение суматохи Назар разговаривает с Гнатом.
Гнат. Будь-бо веселіший, не показуй виду. Стеха зуміє одкараскаться од них, тільки нам з тобою треба попереду утікати. Я, пожалуй, хоч і зараз піду, а ти зостанься тут поки — так, для виду. Та чуєш: не дуже довго женихайся, а мерщій в корчму; я там буду.
Назар. Добре, тільки і ти проворніше.
Гнат. За мене не бійсь. Дивись, старії знакомії! Кузьма, яким се побитом тут опинились?
Один из козаков. З хуторів до церкви, а вечерниці по духу чуємо.
Гнат. Молодці! А ви, жидова, як сюди зайшли?
Жид. А так, сляхом. У Цигирині нема заробітку, а ми процули, сцо у пана Кицатого весілля буде, так і прийсли сюди.
Гнат (в сторону). Жидівське ухо! (Громко.) Ануте ж! учистьте запорозького козачка. (К козакам.) А з вас хто бойчіший? Удар, я подивлюсь, чи так, як у нас бувало на Запоріжжі. (Тихо Назару.) Годі, не дурій. Я ж кажу, усе буде добре.
Назар. Чи буде, чи ні, тільки зділай милость, не бався тут, іди швидше.
Гнат. Поспіємо ще з козами на торг. Не показуйся, будь ласкав, таким сумним: все зопсуєш. Подивимся козачка, та й годі.
Удаляются в глубину и разговаривают между собою. Музыканты заиграли. Один козак выскакивает из толпы и пляшет козачок. Гнат и Назар любуются.
Гнат. Ай да молодець! От жвавий! Що твій запорожець!
Танец кончается.
Ну, веселітеся ж, люде добрі, гуляйте, хлопці, а нам уже годі, пора їхать: до Чигирина не близько, а до світу треба буть там. Прощайте, козаки! Прощайте, дівчата! Прощай, хазяйко! А де ж та… Кичатого? (Стеха прячется между козаками. Гнат, поймав ее, целует.) Прощай, сердечко моє, моя розумниця, моя красавиця! Прощай!
Стеха (вырываясь). Ай-ай-ай! Закричу, їй же то богу, закричу.
Назар и Гнат уходят. Хозяйка провожает их.
Стеха (охорашиваясь). Що за народ такий сі козаки! Усе б їм цілуваться. Неначе й помоглось. (К хозяйке.) Тітко, тітко! анумо ми з тобою. (Пляшет и поет.)
Через гору піду,
Скриюсь за горою…
На біду,
Де піду,
Козаки за мною.
Той почне говорить,
Той сережки сулить.
Кого знаю,
Привітаю,
Хто сережки дарить.
Ах, сережки мої,
Мої золотії!
Сердітеся,
Дивітеся,
Вороги лихії!
Хозяйка (вырываясь). Ох, мої зозуленьки! По старості літ мені б і не подобало.
Стеха между тем шалит с козаками, хватая за руку молодого козака, и, вертясь, приплясывает.
Хозяйка. Оце яка жартовлива! Та перестанеш ти чи ні?
Стеха (пляшет и поет).
Тра-ла-ла, тра-ла-ла,
На базарі була,
Черевички купила,
Три червінці дала,
А четвертий пропила
І музику найняла.
Що ж ви, родимець би вас вбив! тільки дурно гроші берете? Кусок би вам сала, а не грошей.
В толпе хохот.
А де ж наш Кирик? Сюди його! Він один лучче усіх цих голодранців.
Выходит кобзарь.
Ось він, мій голубчик. Ну лишень, яку-небудь пісеньку з приговорками або казочку-страховиночку, щоб цілу ніч не заснулось.
Кобзарь. Добре, добре. Хочеш казочку, хочеш пісеньку, що любиш.
Голоса. Казку! казку!
Другие. Ні, пісню, та таку, щоб жижки затрусились. Ми ще не танцювали.
Первые голоса (и с ними Стеха паче всех). Натанцюєтесь іще, поки до третіх.
Стеха. До півнів ще не трохи. Казку! (К хозяйке.) Казку, тітко?
Хозяйка. Звісно, казку, поки ще не так пізно; а опісля і слухать страшно буде.
Кобзарь. Коли казку, так казку; мені все одно.
В толпе. Перещебетала-таки цокотуха.
Другой голос. Ач яка!
Стеха. А що, га? Таки перещебетала!
Кобзарь садится на скамейку. Кругом него с шумом и хохотом толпятся в беспорядке козаки и девушки.
Стеха (подносит кобзарю рюмку вина). Випий, дідусю, для смілості.
Кобзарь (выпивши). Спасибі тобі, дівко! (Прокашлявшись.) Слухать — що їсти, в горшку не бовтати, усів не марати, слов не пропускать, другим не мішать.
Общий легкий шепот и смех.
Стеха. Послухаю, послухаю, чи єсть же така страховина, щоб я злякалась.
Голос. Чуєш ти? коли не будеш мовчать, так геть собі!
Другой. А то виженем!
Стеха. А хто б посмів! Сотник вас усіх перевішає.
Голос. Дзус йому, мурому! Гляди, щоб на одній осичині не повісили тебе з сотником.
Хозяйка. Та замовчіть же, Бога ради! (К кобзарю.) Кажи, дідусю, кажи; їх не переслухаєш.
Кобзарь (прокашлявшись). У венгерській стороні, у цесарців, за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця — турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не старіє, а тілько дедалі зліє; їсть вона од схід до захід сонця — не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей за те, що коли ще вона була у Туреччині важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу раз краще її. От вона, справді, як родила дочку, так зараз і з’їла її, та з того часу сидить у норі і, не вгаваючи, усе їсть дітей; не розбира, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх, та й годі, — і дівчаток, і хлопчиків…
Стеха (быстро). І хлопчиків! Ах, вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тієї гори.
Голос. А. що б ти зробила?
Стеха. Що? Задушила б.
Голос. Куди тобі, погане!
Другой. Ти й за двері сама боїшся вийти.
Стеха. Хто, я?
В толпе. Та не мішай же слухать. Не хто ж більш, ти!
Стеха. Я боюсь? Хочеш, зараз піду на гробовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.
В толпе. Прудка дуже! За поріг не вийдеш, умреш.
Стеха. Я вмру? Що ставиш?
В толпе. Мої музиканти на всю; а ти?
Стеха. Піввідра слив’янки, три куски сала і паляниця.
В толпе. Добре! Тільки щоб, знаєш, слив’янка була з панського льоху.
Стеха. Та вже де не візьму, до сього вам діла нема, а поставлю. Де мій байбарак? (Надевает верхнєє платье.) Гляди ж не цурайся слова! (Кобзарю.) Як я вернусь, так тоді докажеш, дідусю; а то я і не хочу. (Уходит.)
Кобзарь. Добре.
В толпе. А щоб повірили, так принеси цеглинку, або кахлю з груби, або що хочеш, тільки з Корчми.
Стеха (за сценою). Добре, добре.
Голоса. От дівка голінна, так-так!
Другой. Чуприну їй та уси, тоді хоч у пекло…
Третий. Так подумають, що козак.
Хозяйка. Вже козир-дівка, не вам рівня. От же й піде; тоді плати.
Голос. Або слив’янку пий, а салом і паляницею закусуй.
Хозяйка. Побачим, побачим, чия візьме. Чого сидіти? Щоб недаром музикам платить, ну лиш потанцюєм лучче. Ану, вдарте, та не по-жидівськи, а по-нашому.
Толпа в беспорядке расступается.
Козак с девушкою выходят танцовать. Музыканты заиграли, и пляска началась. Занавес тихо опускается.
