Переклад С. Сірополко
[I]
Фортецю О[рську] місцеві киргизи називають Яман-Кала. І ця назва дуже вірно передає образ місцевости й самої фортеці. Рідко коли можна зустрінути таку нічим не прикметну місцевість. Рівнина без краю! Киргизові це, звичайно, байдуже, — він зжився з таким краєвидом, але як воно людині заїжжій, що звикла бачити в природі, яка її оточує, красу й ґрацію, враз опинитись перед суворим, одноманітним обрієм неісходимого, безкрайого степу. Аж дивно, як прикро впливає такий краєвид на самотню душу свіжої людини.
Фортеця О[рська] аж надто творить гармонію з її околицею: та сама одноманітність і та сама рівнина; з загального кольориту вирізнялася тілько невеличка мурована церква фортеці на горі, та ще й, завважте, на “Яшмовій” горі. Під горою з одного боку туляться брудні татарські хатки, а з другого — інженєрний двір з казематами для каторжників; проти інженєрного двору — довга, низька, рублена будівля з невеличкими квадратовими віконцями; це — казарма батальйону; вона тулилася одним краєм до деревяної повітки, так званого “екзерціс-гаузу”, а другим виходила на чотирьохкутний майдан, прикрашений новою мурованою церквою і обставлений поганенькими деревяними хатками. Де ж сама фортеця? — спитаєте ви. Я сам аж два дні ставив собі таке питання, поки на третій день, за вказівкою одного старожила, не вийшов у поле в напрямку до “мђнового двора” й не побачив там трохи підвищеного валу, а за ним каналу. Канал і вал, як порівняти, не більші за рів, яким у нас добрий господар обкопує своє поле. От вам і фортеця другого класу! Намилувавшися досхочу цим чудом фортифікації, я вже надвечір вертався слободою до свого помешкання і, завернувши за ріг якоїсь убогої хатинки, побачив юрбу салдатів, що йшли з балалайкою та з бубном. Юрба спинилась проти хатки і стала в круг, — залунала хвацька пісня з бубном та присвистом, і з натовпу почулося:
— Оце так поміщик! Оце так дворянин! Орел та й годі!
Ці оклики мене спинили. Я хотів уже підійти до веселих хлопців та подивитися, що це там за поміщик такий, але тої ж хвилини натовп розступився, не перериваючи пісні, і перед ним зявився стрункий білявий юнак в подертій сорочці: він, хвацько взявшись у боки, пішов навприсядки.
Мене вразила постава цього юнака: в ньому було щось благородне, а разом із цим щось низьке, відразливе. За натовпом я не міг як слід до нього придивитися і, відходячи геть, спитався салдата, що видався мені тверезіший за своїх товаришів:
— Хто це такий у вас, що так гарно танцює?
— Нещасний! — відповів мені нашвидку салдат і поспішив за юрбою.
Слово “нещасний” вимовив салдат якось дивно. Мені здавалося, що він має на думці якийсь стан, а не те поняття, що його це слово властиво означало. Пізніше я довідався, що там, крім салдатів, і всі інші вимовляли це слово в тому самому значенні, а коли я звик до нього, то й сам почав так само його вимовляти. Людина сама не помічає, як швидко вона засвоює звички свого оточення.
Цілу ніч мені все ввижався білявий молодий атлєт, і чулися слова:
— Оце так поміщик, оце так дворянин!
Другого дня пішов я розвідати, хто такий отой нещасний, але, звичайно, не міг нічого дізнатися, бо, як потім мені сказали, він не один такий в О[рській] фортеці.
Було якесь свято, і я знічевя пішов поблукати по непривітних околицях фортеці. Надвечір, вертаючись до дому, саме біля цегелень, я знову надибав гурт веселих хлопців з бубном та балалайкою і знайомого — незнайомого танцюристу і почув ті самі вигуки. Щоб знову не згубити його з очей, я покликав на бік одного салдата й тихенько спитав, як звуть того дворянина, що танцює. Він мені сказав його прізвище, і другого ж таки дня я прочитав у канцелярії батальйону його сумну конфірмацію.
Це був юнак, записаний у салдати на прохання рідної матері. Цей випадок мене дуже зацікавив, але як було розгадати таку загадку? Нічого кращого не міг я надумати, як познайомитися з самим субєктом і дізнатися від нього самого всю правду, та ба! якжеж я помилився!
Показалося, що він — мало не ідіот: уперто мовчав, коли був тверезий, а від одної чарки горілки пянів і починав тоді клясти свою матір, самого себе і все своє оточення; тілько танці мали ще якусь принаду для нього, а більш нічого. Спробував я вивідати від нього щось про його освіту, та він почав верзти таку несенітницю, що краще було й не пробувати. Якось приходить він до мене на підпитку і бачить у мене на столі розгорнуту книжку. – “Що це ви читаєте?” — питає він. — “Мертві Душі”. — “А! це твір Еженя Сю?” — “А так!” — відповів я.
Аж тілько по довгому часі уривками довідався я про всю його історію, яку й хочу переказати.
II
В одній із центральних ґуберній нашого неісходимого “отечества”, недалеко повітового міста N. над великим шляхом, простягнулися вряд сірі рублені хати з закуреними димом вікнами; таких сірих хат я налічив там більше, як двісті. Отже, село чимале, — справді ж було зовсім інакше. Дивно: навколо непроглядні ліси, а в селі ані одної хоч трохи чепурної хати: та без сіней, та похилилася, а та й зовсім завалилася; навколо все росте й зеленіє, а на селі, як то кажуть, голо, мов на долоні, — ані одного деревця; чи то селянам заборонено садовити дерева, чи — Бог їх знає — може й самі не хочуть, а дідичеві й на думку не спаде їх примусити, — добре йому, що в самого під рукою анґлійський парк з усякими витівками. Діти, коли вибіжать на вулицю подивитися на проїжжого, так це тілько слава, що діти: ведмежата, справжні ведмежата.
Серед села — церква з високим шпилем на дзвіниці, досить химерної архітектури, що мало свідчила про добрий смак будівничого, а, може, й самого ктитора. Біля церкви була колись огорожа; на це вказують напівзруйновані камяні стовпчики на невеликій один від одного віддалі, кругом заляпані болотом, — мабуть, свині потрудились, чухаючись.
І церква, і село, і напівголі закурені діти, — все це має вигляд дуже мальовничий, зовсім у стилі Ван-Остаде та наших многонадійних жанристів.
Минувши село, недалеко поштового шляху, ліворуч на горі, видко панські палати з бельведером, оточені темним лісом, а ліс обведено, принаймні з боку поштового шляху, глибоким та широким ровом, з живоплотом на валу.
Крізь дерева блищить прозорий став, а за купкою лип — ріг китайської альтанки, чи то кущ акації, чи щось інше, ніби обеліск Клєопатри, поставлений на спомин приязні та кохання; одне слово, розкіш! Так би й скочив з возу, стрибнув би через живопліт та й гайда в усіх напрямках пишного панського саду!
Ніде правди діти, я так і зробив. Але це було давно; тепер уже такого не втну. Тоді я перейшов від краю до краю ввесь парк, і мене, як тепер памятаю, вразила страшенна тиша. Я бачив пишний будинок, павільйони, альтанки; гойдався розмальований човник край ставу під похилими деревами, а серед ставу гордо плавала пара лебедів, але я не бачив ані одної людини, що додавала б життя цій картині. На мене прикро вплинуло таке безлюддя, — це те саме, що прекрасний краєвид, не оживлений людською постаттю; я навіть каявся, що зайшов до цього зачарованого парку.
О, якби я знав тоді, що мені доведеться писати історію мешканців цього пишного закутку, я не обмежився б одним поверховим поглядом, а постарався б пробратися й до палат і скрізь, куди тілько можна пролізти, скрізь би заглянув, і може б тоді моя історія була повніша й кругліша; але минулого не повернеш, і доводиться обмежитися тим, що тепер маємо.
Проїхавши верстов зо дві, я спитав візника; чиє це село ми минули?
— Панське.
— Знаю, що панське, але пана як звуть?
— Дідич Хлюпін.
— Він, мабуть, сам мало живе в своєму селі?
— Тілько по оброк і приїздить, та й то не щороку.
На тому б мабуть і скінчилися мої відомості якби по трьох десятках літ я не зустрів в О[рській] фортеці нещасного юнака, що про нього була мова вище, та який, як виявилось, був рідний син цього самого дідича та спадкоємець знаного мені села й парку.
Ротмістр Хлюпін, батько нещасного юнака, зовсім не мав нахилу до подружнього життя, але обставини змусили його оженитися з багатою й немолодою вдовою; він узяв за нею в посаг описане мною село. Дружина його, породивши йому сина, а потім дочку, і недовго проживши після цієї події, переселилась до праотців, заповівши маєток дітям, а батька поставила їхнім опікуном. Вона, як видко, не хотіла, щоб він після неї знов оженився та ще, чого доброго, з молодою; ротмістр, що взагалі не мав нахилу до родинного життя, взяв своїх пташенят-сиріток з причетом няньок та мамок і вирушив до Петербурґу. Довго чи недовго жив він там по-кавалєрському, не знаю, але хоч і який він був короткозорий щодо своїх дітей, а все ж побачив, що їм потрібна мати, себто, що йому треба оженитися.
Саме з такою спасенною думкою вийшов він якось із хати; іде Літєйною, виходить на Невський, аж гульк! — назустріч йому, мов зоря червона, мов лебідь біла, так і пливе по хіднику. Завмерло серце в старого гусара. Навіть у сні йому ніколи не снилась така краля, яку він оце побачив.
— Що ж, — думає гусар і батько родини — втік не втік, а побігти можна, — спробуємо; аджеж льокая за нею не видко, перешкодити нема кому.
І він поплентався слідом за красунею. Довго вона його водила різними проулками, врешті завела мало не до Таврійського Саду, та й шусть перед самим його носом до одного з наймізерніших домочків з двома малесенькими віконцями, а він зостався на вулиці, та ще й на брудній.
Постоявши добру годину перед домом, махнув рукою та й пішов назад.
На цьому, здавалося б, і цілій пригоді край, та де там — це тілько початок самої історії, чи краще сказати, початок самого лиха.
Трапилася б ця пригода з іншим військовим, а не з пенсіонованим гусаром, — на тому б і край. А ротмістр мій, хоч і мав славу людини сміливої, все ж скінчив на тому, що після довгого й даремного ходіння та шукання зважився нарешті послати до заповідного дому сваху. Сказано — зроблено, і щасливий ротмістр з красунею-жінкою вирушив до свого маєтку, а діти з няньками та з мамками і з усіма манатками — слідом за ними.
На цьому місці, гадаю, не пошкодить оповісти, хоч коротко, хто була друга дружина відважного ротмістра.
Батько її служив прапорщиком у якомусь пішому полку, розташованому на Волині, і закохався там у якусь панночку. Справа зовсім звичайна, та стався гріх: почали вимагати, щоб він одружився; він не перечив, оженився й вирушив за ротою в похід. Військо на той час почали стягати до Вознесенського. Підчас останнього відпочинку перед Вознесенським молода жінка прапорщика привела на світ дочку Марію. Три чи чотири роки бідолашна жінка пленталася з дитиною за своїм прапорщиком, чи, краще сказати, за ротою, і нарешті через журбу, горе та всякі злидні заслабла на сухоти і скоро вмерла.
Божевільна, тричі божевільна та дівчина, що зважується закохатися й віддатися за армійського, не тілько прапорщика, але навіть і поручника, якщо він не ротний командир. Щоб і з ротним командиром побратися, — навіть на те багато треба відваги. Тут мусить бути щире, правдиве кохання: на мою думку, це така велика з боку жінки жертва, що чоловік хоч трохи чесний не повинен її не тілько вимагати, але навіть і бажати.
Поховавши свою мученицю-жінку й доручивши дитину деньщикові, прапорщик подався на найманих конях доганяти роту. На службі йому якось не щастило. У начальства не мав він доброї думки. Товариші його давно вже стали підпоручниками й поручниками, а він усе ще прапорщик. Що то за знак? Бог його знає: службу він виконував добре, зайвої чарки не пив, хіба що трохи завчасу оженився, — так що кому до того? Отож він думав-думав та й почав пити спочатку маленькими, потім більшими, а там ще більшими, і скінчилося на тому, що йому, бідоласі, запропонували податися в “одставку”; він попрохав, щоб його перевели до якогось лінійного батальйону, — його перевели до 23-ої пішої дивізії, розташованої, як відомо, в Оренбурзькому краї.
Поки те та се, аж гульк! дочці вже на десятий рік пішло, а вона, сердешна, і грамоти не знає, та де й навчитись! Батькові ніколи, деньщик неписьменний, а сільські хлопці навчили її в паці гратись.
Він, сердешний, думав, що приїде до Оренбурзького краю, оселиться десь на одному місці та подбає за виховання дочки; та куди там! Не встиг він оговтатись на новому місці, як його вже вирядили до одного з степових фортів. Лихо та й годі.
Та що робити, — вирушив він до степового форту. Хто не бачив отих степових фортів, тому ражу щиро молитися Богу, щоб і не довелося ніколи їх бачити. Не кажучи вже, що людина стає чужою всьому, що має хоч маленький натяк на освіту, — там тіснота й всі злидні, а про звичаї нічого й казати.
Отож до такого гнізда трапив і мій сердошний прапорщик з своєю вже дванадцятилітньою дочкою. Другого ж дня прозвали її в форті “кантоністом у спідниці”.
З неї таки справді була дівчина гарна, розумна й жвава, — така, що й хлопцеві її віку було б доладу. На лихо він привіз із собою за няньку якусь стару бабу, та до краю розпусну, так що коли трапилося, що він загуляє вдвох з нянькою, то Маша тікає до казарми жонатих та там і ночує. Сердешна дитина! Її якийсь салдат і читати навчив. Так минуло два роки. Роту заступила інша. Маша виросла й стала напрочуд гарна. Чого ще? Це ж, правду кажучи, найголовніше, — а решта — кому що до того?
Повернувшись до свого батальйону, батько хотів узятися за Машу, та Маша вже не та — їй уже пятнадцятий минає.
— Ну, що ж, — міркує невибагливий батько — за писаря й таку видати можна!
А поки він так міркував, Маша росла, росла та й виросла краля всім на диво, — не те що за писаря, а хоч і за ґенерала — не сором.
Якийсь урядовець — не памятаю, з акцизу чи з митниці, тілько не військовий, — чи не з прикордонної комісії, — приїхав до міста в службових справах, побачив десь Машу й закохався. Розвідав, що і як, і чия, де живе, та не багато й ткнув пяній няньці — пять карбованців, а вона йому справу й залагодила. Він виїхав у службових справах до Петербурґу і Машу взяв з собою, а там і покинув, бо йому треба було знову кудись їхати. Отак потрапила вона до Петербурґу, а як опинилася на Пєсках, це вже інша історія.
Але цієї іншої історії я волів би не оповідати, бо в ній, крім огиди, немає нічого. Хоч як там воно було, але Маша, дарма, що ледве письменна, повела свою ролю ліпше за всяку вчену жінку.
Так от хто була друга дружина мого хвацького ротмістра.
Тепер ми вже будемо звати її Марією Федорівною. Другого чи третього дня після шлюбу Марія Федорівна зараз таки наполягла, щоб їхати на село, і вона мала на це слушні причини. На селі хто там дізнається, з якого поля пташка прилетіла, а живучи в місті, та ще й у столиці, доведеться піддержувати знайомства свого чоловіка; а в нього знайомі, може, все графи та князі: Бог його там знає, — він багатий, все може статися, а вона, як то кажуть, і кроку ступити як слід не вміє. Добре, що салдат хоч читати навчив, а то й цього б не вміла.
Так або мало не так міркувала Марія Федорівна, і міркувала, ніде правди діти, доволі слушно; з усього видко, що мала розум практичний, себто позитивний. І місяць не минув, а вона вже ввійшла в ролю провінціяльної пані-господині, все в неї заворушилось та заходило.
Ротмістр мій тілько дивиться та очима кліпає. А як вона прийняла візити дрібномаєтних сусідок, так усі тілько ахнули. Але хто перший відчув у домі її вплив, так це сам ротмістр. Він так змалів перед нею, що став подібний більше до льокая, ніж до пана.
На дітей вона спочатку не звертала ніякої уваги, поки не почулася вагітна, а з того часу й вони перейшли під її компетенцію і, сердешні, почали відчувати якийсь тягар над собою. Дівчинка ще так-сяк бавилась, а безталанний хлопчик, так той зовсім затих; він, як казали, ввесь у батька вдався; батько також гороїжився до першої бучі, а коли на нього гримнули як слід, то він став за воду тихший, за траву нижчий… А щоб уникнути надалі отих буч, що їх передбачалось багато, він перебрався до офіцини, недалеко від дому, і почав жити як справжній анахорет. Спочатку приходив він до дому пообідати, повечеряти, чи просто довідатися про здоровя найдорожчої половини; але згодом зовсім припинив свої візити; навіть у слуги, що приносив йому обід, він не питався про здоровя Марії Федорівни. Дітей своїх він бачив тілько в свята, і то з дозволу жінки; автім великого гніту в своєму житті він не відчував, чи, краще сказати, не міг відчувати. Більшу частину дня він перебував або на псярні, або в стайні, або вправлявся в шляхетному ділі — стріляв з пістоля до цілі, що її влаштував у себе в кабінеті на випадок поганої погоди. Треба завважити, що в цій кімнаті, крім стільця й цілі, нічого не було, навіть ні люльок, ні книжки, розгорненої на 14-ій сторінці; і я не знаю, чому він звав оту кімнату кабінетом.
Після перших ознак вагітности Марія Федорівна, як я вже сказав, почала звертати увагу на дітей свого чоловіка. Ось у чому виявилася ця увага: вона почала щодня справно відвідувати дитячу світлицю, що раніше робила раз на місяць; тепер приходила дивитися, як годують і чим годують дітей, як кладуть спати, як уранці їх умивають, як одягають. Рідна мати не могла більше за свої діти дбати, але — на диво — діти її не любили й навіть боялися; було, як котре з них заплаче, то досить, щоб нянька тілько сказала: “мама йде”, і дитина вмить переставала плакати. Діти виглядали, як справжні сирітки, особливо хлопчик. Дівчинка, раніше дуже жвава, румяна, помітно зблідла й принишкла з того часу, як її почали дбайливо доглядати.
Є люди, що їх усі люблять і всі до них ластяться; навіть кажуть, що їх і скажені собаки не кусають; до таких людей належав і славний Вальтер Скотт.
Знов же є люди, що до всіх ластяться, а їх усі або ненавидять, або бояться і разом із тим ненавидять. До таких людей належала й моя Марія Федорівна.
А може й незалежно від цієї антипатії є ще щось таке, від чого взагалі мачуха здається дітям ненависною.
Так чи інакше, але діти під безпосореднім доглядом Марії Федорівни блідли і марніли. А коли вона зустрічалася з своїм благовірним ротмістром, то тілько й мови було, що про дітей, так що він почав уже її прохати, щоб вона берегла себе, а дітки, дасть Бог, і без неї виростуть.
Літо минало, діти давно вже так підросли, що ходили; їх не пускали в сад побігати, боячись, що застудяться: ставок, мовляв, близенько, — вогко. Настала осінь, і дітей почали посилати в сад гуляти, бо тепер холодне повітря, і став не може мати жадного впливу; це — за фізикою Марії Федорівни, а за фізикою ротмістра — все байдуже, аби його хорти не хворіли, бо скоро почнуться влови на зайців, а до дітей йому яке діло, — на те єсть у них мати. Тимчасом на селі зявилась віспа; ніжному батькові й на думку ніколи не спадало, що діти його з такої самої плоті й крови, як і чужі діти, і що їх так само може спіткати ця пошесть, як і чужих, що їм не прищеплено віспи; в Петербурзі про це не подумали, а на селі й зовсім позабули, аж ось діти й у віспі.
Марія Федорівна з горя аж сама до ліжка поклалася, наказала забити всі вікна та двері й обкурювати покої оцтом; їй самій дбайливий батько забув прищепити віспу, і вона, сердешна, аж тепер про це згадала. Згадала та й захворіла, а до того ще й час пологу надходив.
Курево оповивало дім, наче зачумлений. Дітей перенесли до батькової офіцини. Бідолашний ротмістр мало не збожеволів. Нарешті все обійшлось добре, тілько хлопчик осліп, бо в нього й давніше очі червоніли та гноїлися, а дівчинка — нічого, виходилась, хоч і знівечена була трохи. “Це нічого, — говорили няньки пошепки — заросте; хвалити Бога, що сама пані не захворіла, а то й вона б зосталася без очей, як от панич.”
Тимчасом полог наближався; у домі все ходило на пальцях, звичайно, крім акушерки – “професорки”, що вже місяців зо три порядкувала, як у власній хаті. Все мовчало й тремтіло, а благовірний ротмістр, дожидаючи події, дресував лягаве щеня. Нарешті все скінчилося щасливо. Марія Федорівна привела сина, якого в святому хрещенні назвали Іполітом.
Обряд хрещення відправив пан-отець протоєрей, якого навмисне для цього викликали з міста. Дитину до хреста держали, крім маршалка, дідичі й дідички, що їх в околиці вважали за значніших, навіть командир стрілецького батальйону, розташованого на той час у місті. Дивлячись на фаланґу кумів і кум, можна було подумати, що ротмістр задля такої радости ладен із цілим світом або принаймні з цілим повітом, поріднитися. Бенкет з цього проводу справили на славу. Ротмістр мав думку влаштувати й сільське свято для селян, але тому, що це сталося зимою, танці відклали аж до літа, а замість сільського свята він запропонував своїм гостям, хто бажає, облаву на ведмедів. Показалося, що всі бажають, не виключаючи й командира батальйону.
