Після пологу Марія Федорівна страждала рівно шість тижнів. Але не думайте, що вона фізично страждала — зовсім ні, — вона вже третього дня по пологах готова була на всякий ґімнастичний подвиг; вона страждала морально, а саме тому, що вдомі була особа, яка геть усім і навіть нею самою порядкувала, — це була акушерка. А для Марії Федорівни не було гіршої муки, як комусь коритися. Нарешті шість тижнів страждань минули: акушерку вирядили з хрестом і молитвою і двері повідчиняли. Марія Федорівна вільно зідхнула і, перейнявши стерно влади в свої руки, наказала покликати до себе чоловіка.
Минуло півгодини — чоловік не зявлявся. Марія Федорівна казиться й посилає сказати, що вона його дожидає. Посланець повернувся і сказав, що “вони тількощо поголились і зволять одягатися.”
Треба вам завважити, що ротмістр уважав себе за птаха найвищого льоту, і для нього етикет, навіть перед жінкою, був ледве чи не найпершою заповіддю. У себе в хаті він, наче той одлюдок, ладен навіть і з собаками з одного корита поїсти; але по-за власною хатою, то тут він — “повна метаморфоза”, як висловлюється один мій приятель.
— Насилу таки — виголились! — так зустріла Марія Федорівна свого ротмістра.
— Не можна ж, серце — пристойність!
— Ось що, серце: тут не про пристойність іде, а ось про що – як ваші справи?
— Слава Богу, нічого.
— Як Коля?
— Нічого, осіп, зовсім осліп.
— Отож то й є, що осліп. Я вам казала, що треба буде віспу прищепити, — не послухали (збрехала, ніколи не говорила).
— Не памятаю, коли ви мені це говорили, або, може, я забув.
— Забули, добродію! Та не в цьому річ, а ось у чому, — чи в вас там приміщення для них добре?
— Не зовсім, серце, — трохи тісно.
— Не буде тісно. Хай вони зостаються з тобою, а їх колишню дитячу світлицю звелю переробити для нашого сина. Розумієш?
— Розумію, розумію, серце.
— Та ось що я хотіла ще сказати, — додала вона після довшої мовчанки – няньок я беру до себе, а для дітей — тому що вони досить підросли — можна буде взяти дві дівки з села.
Чоловік охоче погодився. Йому ці няньки були не до вподоби, — особливо молодша: і доторкнутись до неї не можна; кричить, наче її вкусили, та ще й панею грозить, “а дівчата танцюватимуть під мою дудку” — міркував про себе ротмістр, підходячи до колиски, в якій спав шеститижневий його син.
— Яке миле створіння, — правда? — запитала Марія Федорівна, відхиляючи завісу.
— Прекрасне! Дозволь поцілувати серденько!
— Не можна, збудиш, — і вона спустила завісу. — Іди тепер додому й пошли до мене економа, я накажу привести до мене всіх дівок з села і виберу няньок.
— Пощо маєш турбуватися, серце, я й сам виберу.
— Добре, добре, ідіть собі, я знаю, що роблю.
І вони попрощалися.
Батькові дуже не подобалося вічне перебування дітей в його куточку (так він називав свою офіцину); все ж таки клопіт, а з другого боку, може й подобалось, себто подобались майбутні няньки: “Не пришле ж вона мені якихсь квазімодів у спідницях” — міркував він і помилився.
Другого дня привели до нього до офіцини такі дві кралі, що він тілько ойкнув.
— Ну, й прислужилася! — з жахом промовив він, дивлячись на невмитих новобранок.
— Чого ви прийшли? — спитав він їх.
— Няньчити, — відповіли вони в один голос.
— Гарні, нема що й казати.
— Такі, як бачите, пане.
— Ну, добре, ідіть додому.
Дівки ледве повернулись до дверей, як двері відчинились, і до хати ввійшла сама Марія Федорівна. Ротмістр сховався до другого покою, бо був у ранішньому халаті.
— Годі дурня строїти, — сказала Марія Федорівна. — Я не для компліментів прийшла. Вдягніть щобудь та скоріше виходьте до мене.
Ротмістр зявився у військовому сурдуті і зграбно вклонився, питаючи про здоровя і самої Марії Федорівни, і новонарожденого.
— Нічого, хвалити Бога.
— Покажіть-но мені їх. — А ось — прошу любити та жалувати, — сказала вона, вказуючи на няньок.
— Серце, де ж ти видобула такі потвори?
— Нічого, вартість няньки не в красі, а в лагідності. Ходімо.
Минувши сіни, вони ввійшли до великої кімнати, що була повна щенят усіх пород і всякого віку. Коли Марія Федорівна затулила носа хусткою, ротмістр промовив:
— Нічого, серце, я звик, це моя пристрасть.
За кімнатою з щенятами була така собі комірчина, — то було помешкання няньок, а за комірчиною видко було дитячу світлицю, мало що більшу за комірчину, з одним вікном. Напіводягнені діти, а з ними й няньки грали в піжмурки, себто ховалися, а сліпий Коля їх шукав.
Коли ввійшла до хати Марія Федорівна, няньки остовпіли, а маленька Ліза вхопила сліпого брата за руку й шепнула йому: “Мама”. Коля затремтів і почав ховатися за сестру, а сестра й собі за брата.
Марія Федорівна нашвидку оглянула кімнату й ледве помітно всміхнулася, потім, звернувшись до дітей, промовила:
— Не бійтесь мене, мої малесенькі, я вам гостинця принесла. — І вона вийняла з ридикюлю й дала їм по цукерку. Даючи Колі цукерок, вона хотіла була заплакати, але всміхнулася і сказала:
— Бідне створіння! Що ви гадаєте з ним робити? — спитала вона чоловіка.
— Нічого, — відповів той байдуже.
Після того вона звернулася до няньок і сказала:
— А ви, дурні! Тілько й знаєте, що потурати дітям, — геть звідси: а ви, мої любі, зоставайтеся тут замість них, — додала вона, звертаючись до новобранок.
— Слухаємо, пані, — відповіли ті й почали скидати свої свитки.
— Мені вже пора — гадаю, що мій ґенерал вже прокинувся, Прощавайте, мої малесенькі, — сказала Марія Федорівна, звертаючись до дітей. — Ходімо, — наказала вона попереднім нянькам і, затуливши носа, вийшла з дитячого покою.
Ротмістр мовчки пішов був слідом за нею, але в великій кімнаті, повній щенят усяких мастей та пород, опинився в задумі і враз, наче осяяний думкою з неба, ляснув себе долонею по вузенькому чолі й вигукнув:
— Ні, друже мій, цього не буде! Я до твоїх справ не втручаюся, то не втручайся й ти до моїх, — і з тими словами вийшов з кімнати, не звертаючи ніякісінької уваги на скавучання щенят.
Мало не до самого обіду ходив він по кабінеті, з руками за спиною, або, спиняючись перед ціллю, складав руки на грудях ? la Наполеон і навіть приймав Наполєонову позу. У цій позі він був невимовно смішний. Центр цілі, здавалося, притягував усю його увагу, — так пильно втуплював він в неї свої сіренькі без усякого виразу очі.
Кілька разів брався він за пістоль, відходив од цілі до стільця, ставав у позицію, націлювався — і опускав пістоль без стрілу.
— Ні, не можу! — Промовивши це як найрозпачливішим голосом, довго тер він долонею лоба, потім клав руки до кишень і починав ходити взад і вперед.
Нарешті звелів, щоб йому дали поголитися, потім умився трояндовою водою, одягнувся, спинився перед дзеркалом, прибрав поважну позу та грізне обличчя, кілька хвилин дивився на себе, далі взяв капелюх і пішов до жінки поговорити з нею про те, що він уважав за родинне непорозуміння (під цим словом він розумів бридких няньок).
Марія Федорівна передбачала ці критичні відвідини й підготувалась до них. Вона вдягла темносиню оксамитову сукню, що в ній ротмістр так любив її бачити, і, взявши дитинку на руки, зустріла його в вітальні.
Грізний Юпітер щез, і перед нею стояв звичайнісінький ротмістр та солодко всміхався.
— Скажи, серденько, “bonjour, papa”, — казала вона, цілуючи дитину й підносячи її чоловікові, — тепер і ти, друже мій, можеш його поцілувати. — А чи знаєш, друже мій, який сон я сьогодні бачила? Начебто твій Коля та наш Іполіт вже дорослі й обидва гусари, та які молодці. Просто любо — особливо Іполіт, — як дві краплі води, до тебе подібний. А й справді, — додала вона, лукаво всміхаючись, — коли придивитися до нього як слід, він таки справді буде до тебе подібний, моє серце! — і вона з захватом поцілувала дитину.
Після того все, що тліло в маленькому ротмістровому серці, цілком згасло; навіть няньки уявлялись йому кращими, ніж справді були.
— Маю надію, що ти сьогодні в мене обідаєш? — сказала Марія Федорівна, виходячи з дитиною до дитячого покою.
— З насолодою, мій друже, — промовив ротмістр, але його “друг” уже був у третій хаті й нічого не чув.
Ротмістр був цілком щасливий і, розкинувшись в широкому мякому кріслі зовсім по-великопанському безтурботно висвистував пісню з “Фрейшюца”:
Ахъ, чтобъ было безъ вина…
і вибивав об коліно такт лайковою ясножовтою рукавичкою.
Марія Федорівна вийшла до обіду вже в іншій сукні, менш пишній за першу. Це переодягання до решти полонило бідного ротмістра, бо було зовсім у тоні вищого товариства, що його не останнім членом (Аллах відає, чому) вважав себе ротмістр.
Після обіду вони розпрощалися так, як прощаються найніжніші новоженці у перший день після шлюбу; наприкінці навіть поцілувалися, а про таку подію бідолашний ротмістр і не памятав, чи була вона коли.
Повернувшись до себе, він, не роздягаючися, поперецілував з захвату всіх щенят, а про дітей навіть і не подумав. Роздягнувшись, він пірнув у мякі перини і, трохи полежавши, тяжко зідхнув; а чого він тяжко зідхнув, — Бог відає.
Вколисавши так на перший раз свого дурня-чоловіка, Марія Федорівна й надалі держалася тої самої тактики, аж поки він цілком не звик до бридких няньок. Тоді вона повела з ним зовсім іншу політику, посилаючи його з візитами до сусідів, щоб не здичавів і з добрими людьми не роззнайомився.
— І я поїхала б з тобою, — додавала вона — але ж сам бачиш, в мене дитина на руках, не можна ж її кинути!
— Твоя правда, мій друже, — одповідав він — ти зоставайся з ним, воно така люба крихотка, я вже за тебе перепрошу наших добрих сусідів.
— Тілько ось що! — казала вона, коли він збирався до когось з візитою, — ти, будь ласка, нікого не проси до себе, поки я дитину годую (вона сама годувала свого сина).
— Нікого, друже мій, — запевняв він, сідаючи до повозу. А раз виїхавши з дому, не повертався до нього й місяць, а іноді й два; де він пропадав, про те знали тілько його вірні слуги — фурман та льокай. Вони б, може, й переказали пані про деякі цікаві пригоди джиґуна-пана, наприклад по різних трахтирах у ґуберніяльному місті, але пані їх про те не питала; що їй до отих цікавих пригод її пустоголового чоловіка? — Вона певними кроками прямує до своєї мети і цілком задоволена.
А мета її була така… Але ні, пощо передчасно розвязувати торбу. Може там, борони Боже, таке сховано, що сором і подумати, не те що передчасно показувати та розказувати. Краще, якщо ви вже почали читати, мої терпеливі читачі, то читайте до кінця; тоді й самі довідаєтесь, який сатана сидів у прекрасній голові Марії Федорівни.
Показалося, що одна з бридких няньок (та, що була незграбніша й поганіша за другу) була добра та скромна жінка, і Марія Федорівна, помітивши це, наказала їй пильно доглядати тілько Лізи, а до Колі не підступатися. А другій, що була шорсткіша, лютіша й ненажерливіша, так само наказала пильно доглядати сліпого Колі й не дозволяти йому пустувати, а головне — обідати. Бідолашний, нещасливий хлопчик, давно б умер з голоду, коли б сестра та її нянька не ділилися з ним з своїм обідом і не годували б його нишком уночі, коли його ненажерлива нянька спала.
Ротмістрові так сподобалися візити, що він до себе додому й не заглядав; коли ж йому траплялося бути десь близько, то він тілько пришле записку, попросить грошей, білизни чи ще чогось необхідного, — звичайно, все видавалося без суперечок.
