III
Отак минуло кілька років, себто років три-чотири все йшло своєю чергою, або, вірніше сказати, так, як бажала Марія Федорівна.
Якось — було це восени, не пригадую, котрого місяця — панський повіз заїхав перед будинок, і ротмістра з нього не зсадили, як то звичайно робилося, а винесли на руках, як це робиться тілько в критичних випадках. Марія Федорівна, побачивши це, злосливо усміхнулася; вона подумала, що він пяний, бо йому тілько цієї чесноти бракувало, а тепер ще й ця його прикрасила.
А показалося таке, про що Марія Федорівна й гадки не мала.
Річ у тому, що до одного багатого сусіди з нагоди якогось родинного свята зїхалися гості, а серед них і наш ротмістр. Після всяких розваг зібралася чимала кавалькада мисливців і вирушила в поле зайців полошити. Звичайно, ротмістр був тут один із перших; він навіть хотів за своїми хортами послати, але йому завважили, що це не годиться, і він виїхав з чужими. Сталося так, що він перший сполошив зайця. От він і пустився чвалом за хортами; але на його нещастя по дорозі трапився рівчак, хорти його переплигнули, а кінь з верхівцем впали до рівчака, а до того кінь ще й накрив собою ротмістра. Крім цього, в рівчаку була вода, що покрилася вже тонкою верствою льоду. Бідолашний, мало того, що вдарився, ще й до холодної води занурився, так що, коли його звідти витягли, то він уже ледве дихав; у такому стані його й додому привезли.
От яка трапилася пригода!
Зараз таки послали до міста по лікаря, а другого дня й по попа. Третього дня надвечір, поблагословивши своїх безталанних дітей і доручивши їх піклуванню та заступництву Марії Федорівни, ротмістр послав свою гусарську душу на лоно Авраама.
Хоч яка коротка була його хвороба, проте Марія Федорівна встигла перевести всі потрібні формальності, щоб забезпечити майбутнє своє та свого сина, себто її син став третім спадкоємцем спільного маєтку, а вона — опікункою та повною господинею над усім.
Марія Федорівна поховала свого коханого чоловіка в затишку березового гаю, близько прозорого ставу, і підчас похорону виявила надзвичайні сценічні здібності. Вона так гарно заграла ролю невтішної вдови, що найбайдужіші сусіди, дивлячись на неї, ридали; бідолашних сиріток, особливо ж Колю, мало в сльозах своїх не втопила, а поцілункам кінця-краю не було, і, якби милосердні сусіди не втримали її, вона напевне кинулася б у могилу; але спасибі — не дали, а взяли її на руки й мало не мертву занесли до хати; там уже її ледве привели до памяті амоніяком (одеколонь уже не помагала).
Коли вона опритомніла й побачила, що вона одна в своїй спальні, коли почула далекі голоси сусідів, що поминали небіжчика, то ледве помітно всміхнулася й пошепки промовила:
— Найголовніше — само собою сталося, а їх я вже влаштую, — і, вставши з ліжка, вона потихеньку пішла до дитячої кімнати, до свого любого Іполіта.
Надвечір гості напідпитку порозїздилися до своїх закутків, зовсім переконані, що Марія Федорівна найнещасливіша жінка на цілому світі.
А Марія Федорівна, щоб їх ще ліпше запевнити в своєму невтішному горі, другого ж дня наказала зігнати з цілого села бабів та дівок з лопатами й торбами, а чоловіків не займати: “вони нехай роблять своє” — сказала вона.
Коли зібралися дівки й баби з отим згаданим знаряддям, вона вся в чорному та з сльозами на очах повела їх до могили свого незабутнього ротмістра й наказала (як Ольга над Ігорем) сипати високу могилу. Праця почалася, і за два-три тижні величезна чорна могила встала над прахом незабутнього ротмістра. Марія Федорівна сама особисто порядкувала працею, а підчас роботи сльози в неї “річкою котились”, як говорили простосердні робітниці; але щиріше та сердечніше ніхто не плакав та не кляв і небіжчика, і Марії Федорівни, як ті самі робітниці, бо, правду сказати, вони таки мали повне на це право. Морози вже доходили до 10-ти ступнів; вони, бідолашні, виходили на працю, як то кажуть, у чому Бог послав, і на все це чула й невтішна Марія Федорівна дивилася зовсім байдуже. Сміливо можна сказати, що цей памятник кохання і споминів був политий найщирішими сльозами.
Скоро по всьому повіті і по всій ґубернії розійшлася чутка, що Марія Федорівна Хлюпіна не показується своїм людям, а все ходить з дому вночі на могилу свого чоловіка й там плаче від вечірньої аж до ранішньої зорі.
Вона справді, не зважаючи ні на яку погоду, виходила вночі на могилу й там, не скажу: “плакала”, а вголос вила.
Так вона виходила голосити на могилу, аж поки жалісливі сусідки не нагадали їй за Колю та Лізу.
Тут вона ніби схаменулась. “Кляті приятельки, — подумала вона — ніби я не знаю, що роблю”. Проте, нічого не вдієш, довелося змінити ролю, і з ніжної дружини стати ніжною матірю. Не гаючи часу, вона розіслала запросити на прощальне свято до маломаєтних та багатомовних своїх сусідок, — з того, мовляв, приводу, що вона везе панночку до Смольного манастиря і бажає попрощатися з своїми добрими сусідками, а сама, мовляв, не може їх одвідати тому, що все з дітьми клопіт має.
Злетілися сусідки, погостювали, поклепали язиками днів зо два та й розлетілися по повіті благовістити про безприкладні чесноти Марії Федорівни та про істинно янгольські принади й скромність Лізи. А Ліза була собі просто сільська дівчинка, та до того ще й затуркана.
Марія Федорівна була захоплена своєю вигадкою і за тиждень після прощального бенкету одного гарного ранку звеліла запрягти троє коней до критої брички, що в ній небіжчик їздив по ярмарках, коли був іще ремонтером. Взяла вона з собою свого малолітнього Іполіта, мовчазну Лізу й більше нікого: ні слуги, ні служниці. Зовсім без речей вирушила вона до Петербургу, щоб записати Лізу або до Смольного, або до Катерининського інтитуту. Прибувши до Петербурґу, вона спинилася на улюблених своїх Пєсках у сердечної своєї приятельки, Юлії Карлівни Шомер, “шведки з Віпорх”.
Ота Юлія Карлівна Шомер була вдовою по урядовцеві 14-ого класу й мала на Пєсках свій власний будиночок з мезоніном. Крім доходів з будиночка, вона діставала чималі прибутки ще й од своїх професій, а професії в неї були різні. Вона й жіночими зношеними сукнями торгувала, і лотерійні квитки розносила, і повитухою була, і сватала, і просто… та хіба мало є в світі професій, — всіх не перелічити!
На щастя Марії Федорівни мезонін був порожній: вона й розташувалася в ньому.
На нижньому поверсі цього будинку з чотирма вікнами та дверима на вулицю містилося щось ніби “маґазин мод”. Хоча й тяжко уявити подібну річ на Пєсках, проте я гадаю, що це був таки справді маґазин мод, а не щось інше, тому що в одному вікні завжди стирчав на бовванці жіночий капелюх, а в інших вікнах так само завжди красувалися молоді румяні дівчата з якоюсь працею в руках.
Марії Федорівні сама доля помагала: вона ввесь час тілько й думала про такий заклад, а він сам під носом опинився.
Вона покликала до себе Юлію Карлівну.
— Юліє Карлівно, — спитала вона — а хто це в вашому домі модну крамницю має?
— Моя землячка, також “із Віпорх” і також вдова урядовця, Кароліна Карлівна Шпек.
— Я привезла з собою дівчину-кріпачку, щоб віддати її до модного маґазину, — так щоб далеко не ходити, поговоріть з нею, чи не схоче вона взяти в мене цю дівчину; тілько не хотіла б я за неї платити. То чи не могла б вона взяти її на кілька літ, щоб одслужила за науку.
— Може, чому ні; це прекрасна й преблагородна дама. Я зараз піду до неї.
І Юлія Карлівна сходячи вниз вузенькими сходами, лукаво посміхалася, мабуть у надії на майбутні прибутки, бо це вона в спілці з Кароліною Карлівною була власницею двозначного “маґазину мод”.
Другого ж дня було складено контракт. Лізу замість Смольного манастиря віддали, як дівчину-кріпачку Килину, на десять літ у руки користолюбної паскудної старої чухонки. Коли Лізу взяла до себе Кароліна Карлівна й назвала її вперше “Акулькою”, бідолашна дівчинка заплакала й сказала, що вона не Акулька, а Ліза; її вибили різками, і сердешна Ліза погодилася, що вона таки справді Акулька, а не Ліза.
Отак улаштувавши Лізу, Марія Федорівна замовила для свого любого Іполіта кілька пар дитячого вбрання різного крою і на різний вік до чотирнадцяти літ.
Коли вбрання було готове, вона, щоб не витрачатися даремне в столиці, спішно спакувалася й виїхала, поцілувавши й поблагословивши бідолашну Лізу на невтішне, сирітське, мученицьке життя.
Сусідки здивувалися, коли пробігла чутка, що Марія Федорівна повернулася з Петербурґу і, звичайно, навипередки полетіли вітати її з добрим успіхом; коли ж почали вони дивуватися, що так швидко все влаштувалось, вона почала такі баляси точити, що ті тілько слухали та ойкали.
Між іншим, вона оповідала, що сам директор дівочих інститутів Лонґінов, як тілько вона подала прохання, приїхав до неї на помешкання і, взявши з собою Лізу, сам повіз її до Катерининського інституту.
Простодушні сусідки, прийнявши все за щиру правду, порозїздилися по повіті і ретельно, з різними додатками, переказували всім і кожному те, що їм наговорила Марія Федорівна.
А Марія Федорівна, відпочивши з дороги, прийнялася за господарство, себто перевірила економа, ключницю та інших слуг, при чому вдалася в найменші економічні подробиці, як найдосвідченіша господиня.
Треба завважити, що за життя чоловіка вона була розважлива й ощадна, а по його смерті стала справжньою скупердягою, ніби з того приводу, що все це не її власність, що вона тілько опікунка бідолашних сиріт, та що за кожну витрачену крихту вона мусить одповідати перед Богом. Дозвілля своє присвячувала вона тому, що вдягала та роздягала свого ненаглядного Іполіта, приміряючи вбрання, привезене з Петербурґу.
Після того, як Лізу відвезли до Петербурґу, сліпий Коля цілком осиротів, і його становище стало ще гірше. Тоді, бувало, сестра, або її нянька йому, бідолашному, хоч щонебудь залишали їсти, а тепер приносять йому недоїдки з дому, та й ті його нянька-ненажера позїдає, а сама замкне його в хаті та й піде собі на цілий день на село на вечорниці; добре ще, коли часом кине йому цуценя до кімнати, все ж краще, — принаймні чує щось живе біля себе.
За недовгий час він, бідолашний, так схуд та пожовк, що навіть Марія Федорівна злякалася, коли якось ненароком його побачила. Та вона тілько злякалася, а становища його все ж таки не поліпшила. Щоправда, прислала вона йому новий, пошитий на виріст, демікотоновий сурдут і такі самі штанці.
У такій пишній обнові нянька повела його на село показати своїм родичам; родичі, мабуть, були люди милосердні й заможні; вони нагодували його кашею з молоком і на дорогу дали мандрику з сиром, яка не досягла свого призначення, бо хитрий собака видер її з рук.
Другого дня Коля випросив няньку, щоб узяла його з собою в гості. По дорозі вона згадала, що їй треба зайти туди, куди їй чомусь не хотілося вести Колі; отак вона й посадовила його під тином на вулиці, наказуючи несходити з місця, “а то — каже — тебе вовки зїдять.”
Отак влаштувавши, вона пішла до своєї знайомої тай пропала.
Довго Коля сидів мовчки під тином і тілько лагідно всміхався, коли звертав обличчя до сонця: нарешті він почав плакати, спочатку стиха, а потім уголос. Почувши його плач, позбігалися сільські діти і, оточивши його, довго дивилися на нього, не знаючи, хто він і звідкіля. Нарешті два-три більшенькі хлопчики запропонували йому йти до них у хату, але він одповів їм, що він сліпий і не бачить дороги. Один із більших хлопців взяв його за руку й повів до своєї хати та дорогою на потіху товаришів примушував його на рівному місці стрибати, кажучи: “скачи, тут яма, чи калюжа.”
Після таких перескоків привів його нарешті хлопець до своєї хати. Тут стара баба нагодувала його капусняком і пирогом з кашею, а потім одвела на панський двір і поставила його перед саму Марію Федорівну, яка, щоб надалі не було такої сваволі, звеліла вибити його добре різками на своїх очах, щоб він не волочився.
Довго після цього бідолашний Коля не виходив із своєї комірчини.
Одного разу, в неділю, благовістили до служби, і звуки дзвону стиха долітали до бідного Колі. Він мовчки з усмішкою слухав, аж звуки стихли, а потім спитав свою няньку:
— Що це гуло?
— Гуло, — кажеш? То не гуло, а до служби Божої благовістили, — відповіла незадоволена нянька.
— До якої служби Божої? — трохи помовчавши, спитав Коля.
— Звісно, до якої, — Богу молитись, у церкві.
— У якій церкві?
— У якій? та в тій, що в селі.
— Ходімо й ми туди.
— А забув, як недавно… Ще хочеш?
Коля зідхнув і замовк.
Щодня Коля прислухався, але звуки дзвону не доносилися до його комірчини.
